«Росіяни боялися азовців». Боєць «Азову» Август про вибух в Оленівці і тортури в Таганрозі

Авторки: Тетяна Демух, Тетяна Логвиненко, текстова версія створена спеціально для Texty.org.ua

У ніч з 28 на 29 липня 2022 року російські окупанти підірвали барак у колонії неподалік Оленівки на Донеччині, де утримували бійців, яких після 86 днів героїчної оборони Маріуполя вивели з комбінату «Азовсталь». Внаслідок теракту загинули щонайменше 53 українські захисники, понад 130 зазнали поранень.

Росіяни звинуватили у теракті українських військових, які буцімто вдарили по колонії ракетою з установки HIMARS. Українські та міжнародні експерти це заперечили. Однак розслідувати теракт не вдається, адже росіяни не допускають на місце подій ані слідчих, ані представників міжнародних організацій.

У тому бараці смерті перебував боєць 12-ї бригади «Азов» Ян Данілко з позивним «Август». Він втратив ногу та дістав ушкодження ока, яке згодом, вже в Україні, довелося видалити.

Пройшовши колонії в Оленівці, Таганрозі та Кізелі (Пермський край), у червні 2025 року Август повернувся додому і готується знову стати у стрій. Він розповів виданню Ukrainian Witness про вбивство українських оборонців та довгий шлях додому через російську неволю. Текстову

Перед терактом

Август каже, коли військових з «Азовсталі» привезли до колонії, там спершу панував хаос. Людей було багато, поранених розмістили разом із тими, хто не мав ушкоджень. Але згодом бійців «Азова» відділили, а поранених вивезли до донецької лікарні. Колонія в Оленівці не була готова до використання, бо раніше стояла законсервованою, тож навіть вбиральня там з’явилася лише через місяць. «Та й то це була яма, яку ми самі й копали», — розповідає військовий.

Напередодні теракту частину азовців перевели в інше приміщення. «Я дуже здивувався, бо розділяли по алфавіту і якось вибірково, десь кожний четвертий чи п’ятий з бараку», — каже Август. Це був чи то столярний цех, чи майстерня. Там поставили сітчасті ліжка.

Місцевий начальник пояснив переведення поліпшенням умов та сказав облаштовуватися і налагоджувати побут. У бійців з’явилася надія, що так їх готують на обмін. Мовляв, щоб потім не збирати, а одразу всіх завантажити в транспорт.
Август каже, що сам у це не вірив, бо це виглядало підозріло, але й чогось поганого не очікував. «Ти у полоні, з тобою начебто вже нічого не має трапитися, — згадує боєць. — Тим паче це наче почесний полон, для збереження життів. І тільки вночі стало зрозуміло, до чого це все було».

Вибух

Вночі полонені прокинулися від звуків вибухів. Август був певен, що нічого особливого не відбувається, і це чергова провокація росіян. «За 8–10 кілометрів від колонії були наші позиції, — розповідає він. — Росіяни підводили РСЗО під паркан і стріляли з ГРАДів. Прикривалися нами, бо знали, що українці по своїх полонених не битимуть». Побратим звівся на ліжку, але Август сказав йому, що це, мабуть, знову стріляють від паркану. Мовляв, лягай відпочивати. І це його врятувало, бо за кілька секунд пролунав вибух вже всередині бараку. Він був такої сили, що побратиму Августа вирвало частини м’язів руки і плеча. «Якби він не ліг, а сидів чи встав, його вдарило б просто у тулуб», — каже військовий.

"Я був поруч з епіцентром вибуху"

Попри травми, Август вважає себе щасливчиком. «Там дуже багато хлопців загинуло, — каже він. — Я був поруч з епіцентром. Хлопець, що лежав на сусідньому ліжку, загинув, а я вижив. Я думаю, що дуже везучий». Осколки влучили у тулуб, у кістку лівої ноги, в око, Август дістав контузію.

У перші хвилини все було незрозуміло, але боєць каже, що був дуже спокійний і не панікував. «По-перше, через адреналін, звісно. По-друге, усі військові вчать протокол домедичної допомоги MARCH, — розповідає Август. — У нас не було аптечок, але я скрутив з бинта шнурок, щось там намагався притискати».

У приміщенні, де перебували азовці, були масивні металеві двері на рейках, типові для промислових споруд. Вибух був настільки сильним, що їх вирвало, наче папір, і вони відлетіли від стіни. Тож ті, хто був здатний пересуватися, виходили самі й рятували поранених. Вони зламали паркан і відносили травмованих до адміністративної будівлі колонії.

«А потім почали вибігати всі ці спецпризначенці, стріляли у повітря, кидали у нас світлошумові гранати, кричали, щоб ми виходили з трави і лягали на асфальт, щоб нас було видно, — розповідає Август. — І так згаяли десь із годину часу. Вони були в шоці».

Боєць вважає, що адміністрація колонії не очікувала такого повороту подій. Наглядачі не знали, що робити з пораненими і загиблими. «Вони, мабуть, прорахувалися, — ділиться думками Август. — Напевно, думали, що ми маємо там всі загинути, а ми залишилися живі».

Бійці, як могли, допомагали пораненим. Рвали на шматки простирадла і за допомогою палиць чи уламків металевих прутів закручували, як турнікети, робили з подушок бандажі.

"Напевно, вони думали, що усі ми мали б загинути"

«Вижити могло б значно більше людей, якби їм хоча б на годину раніше допомогли. Мене відвозили у лікарню у першій партії. Я допомагав вантажити поранених у КамАЗ і потім виймати їх. Двоє хлопців відійшли при мені, при розвантаженні. Було втрачено дуже багато часу. А ще ж були друга, третя партія. Я не кажу про три чи чотири години. Якби хоча б на годинку раніше, живих було б більше».

Ті, кому вдалося вийти назовні, ще довго чули крики поранених всередині будівлі. «Не всі загинули одразу, — каже Август, опускаючи подробиці. — Але я сподіваюся, хлопці, що були в епіцентрі, не мучилися. Багато хто з тих, хто спав, так і лишився у цій позі».

Лікарня

Після вибуху Август потрапив до лікарні у Донецьку і провів у тамтешній реанімації 10 днів, з яких тиждень — неофіційно. На утримання пацієнтів потрібні кошти, яких не виділяли, тож за паперами Яна виписали вже на третій день. За цей час у нього, напівпритомного, встигли взяти інтерв’ю російські пропагандистські медіа.

«Коли я повернувся в Україну, хлопці казали, що добре тримався, — згадує Август. — Я дуже обережно намагався відповідати. Щоб не нашкодити і своїй країні, і собі. Бо розумів, що журналісти не можуть відключити медичні апарати, бо я їм не сподобався. Але за ними стояли хлопці в балаклавах».

У лікарні Августа та хлопців підтримували лікарі й медичний персонал — допомагали від себе. Серед них було багато проукраїнських. «Вони пошепки говорили з нами, — згадує військовий. — Казали, що чекають, коли Україна повернеться і звільнить їх. Багато хто залишився там через родичів і дім. Були обставини, через які вони лишилися, але чекають Україну».

"Лікарі пошепки говорили з нами"

Подібну підтримку Август мав і у наступній лікарні, куди його перевезли, — №15. Цей заклад був спеціалізованим шпиталем для військовополонених. Там лежало багато бійців, котрі потрапили туди повз Оленівку, після виходу з «Азовсталі». Ян потребував ліків — антибіотиків, мазей, крапель та інших засобів. Їх за власні гроші для бійця купувала медсестра. «Охорона перевіряла тих, хто контактував із полоненими, — згадує боєць. — Вона казала, що це лікар призначив, і так проносила ліки мені».

У лікарні бійців катували. Август каже, його це не торкнулося: «Що з мене вже візьмеш?» А інших допитували і мучили, зокрема били струмом із шокерів.

Загалом Август провів на лікуванні 18 днів — до моменту виписки у нього навіть не загоївся шов після ампутації. Бійця виписали, тому що окупанти почали готуватися до наступу, звільняли поверх лікарні і підлаштовували його під свої потреби в очікуванні поранених. Для цього з Росії приїхали військові медики. Тож Августа та його побратимів ненадовго повернули до Оленівки.

Оленівка — Таганрог

Невдовзі після повернення до Оленівки частина бійців вирушила на перший великий обмін. Август у список не потрапив — через ампутацію, хоча, каже, «на сумці сидів».

Він припускає: росіяни не хотіли морочитися із тяжкопораненим, якого треба було б носити. Тож Ян лишився у колонії. Медичну допомогу йому, як і іншим пораненим, надавали хлопці-медики зі своїх же, азовців, тими медикаментами, які у них були. І це все у тісних переповнених камерах, без доступу до води, а донбаська спека особлива: +35 і застигле розпечене повітря. Тож рани гоїлися важко і довго.

У вересні 2022 року Августа та його побратимів етапували до Таганрога. Режим утримання там дуже жорстокий, тортури і побиття починаються буквально з порогу — на так званій прийомці.

"під час прийомки зламали ребра, вони пробили легені"

Військових так били, що після цього померла частина полонених. «Це традиція ще з радянських часів, — розповідає боєць. — Прийомка відбувається, щоб тебе поламати, зруйнувати. Я займався спортом, але стільки в голову ніколи в житті не пропускав, як там». Військовий згадує чоловіка, з яким сидів у камері. Йому під час прийомки зламали ребра, вони пробили легені. Почався пневмоторакс — стан, коли повітря збирається всередині грудної порожнини і тисне на легеню, через що вона спадається. Полоненому не надали допомогу — він помер.

Август каже, умови були надзвичайно тяжкі. На стінах камери пліснява. Годували гнилою картоплею — навіть охоронці між собою нарікали на блювотний запах.

Полонених змушували співати гімн і вчити пропагандистські вірші з вибаченнями перед Росією. Допитували у сусідньому корпусі навпроти. Тож ті, хто були у камерах, постійно чули крики тих, кого катували. Їх били, у тому числі струмом.

одна з улюблених тортур росіян — "оглядове колесо"

Боєць згадує одну з улюблених тортур росіян — "оглядове колесо". Людина має нахилитися і зчепити руки під колінами, на неї вдягають наручники. Між тулубом та руками вставляють палицю і так підвішують на спортивні бруси.

Часом можуть штовхати, щоб тіло гойдалося. З кожною хвилиною біль у руках стає нестерпнішим. «Якщо так повисіти хвилин 15, ти на себе і вбивство президента Кеннеді візьмеш», — каже Ян.

Ставлення до азовців було особливим: їх били і катували сильніше, ніж інших. Водночас боялися: посилено охороняли, на роботу не відправляли, бо для цього треба було б залучити цілу роту спецпризначенців — так казали тюремники між собою. «Я знаю, що ця історія буде виглядати чимось на межі фантастики, але це правда», — сміється Август.

Азовців били й катували сильніше

Росіяни були певні, що бійці «Азова» мають особливі знання і вміння, на кшталт ченців Шаоліня. Тюремники боялися підходити до них близько. «Вони казали про якісь прийоми, які ми начебто знаємо. Що ми вміємо нігтями чи чимось там вскривати шию», — розповідає Ян.

А ще ділиться спостереженнями за росіянами. «Це нонсенс у нашій державі, — каже боєць. — Після полону я вважаю, що на мільярд відсотків не помилився, коли пішов її боронити. Я бачив, як функціонує їхня система. Вони перекладають відповідальність, бояться тільки начальників, не здатні налагодити елементарне постачання. Я поки штопав свою майку, фактично нову сплів, але поміняти нам форму у них ніяк не виходило. І вони постійно з перегаром. Навіть ті, хто служить у Слідчому комітеті, а це поважна структура в них. Він сидить на допиті з перегаром із сумішшю цибулі чи часнику. Ти ж держслужбовець. Це такий рівень? Я надивився там на них і близько не хочу, щоб щось таке було у моїй країні».

Росіянин сидить на допиті з перегаром із сумішшю цибулі чи часнику

Тримала спільнота — Август перебував у колонії разом з побратимами, яких знав раніше. Бійці спілкувалися, читали. Ян пригадує, один із його побратимів вивчив напам’ять поему. Інтелектуальна робота загалом підтримувала його протягом усього перебування у полоні. Сам він вчив німецьку мову — переймав її від чоловіка, з яким сидів в одній камері. Полоненим не дозволяли спілкуватися, але вони шукали способи робити це потай.

«Прилаштовували якось голови, опускали обличчя до підлоги, мінімум жестикуляції, щоб нічого не можна було побачити у камеру», — згадує Август. — Було б безглуздо не використати цей час, коли він у тебе є. Коли ти у вакуумі, то маєш натхнення. Плюс, якби я змарнував цей час, то це означало б, що вони перемогли. Я вважаю, що нічого не втратив у полоні. Я використав свій час».

Кізел та обмін

У серпні 2024 року Августа перевезли до колонії у місті Кізел. І цей пункт перебування став його останнім у Росії. Звідси боєць вирушив на обмін.

День обміну не вирізнявся чимось особливим — Август та його побратими не знали, куди їх везуть. «Я зрозумів, що ми на обміні, тільки коли аж у Білорусі розмотали очі, — розказує він. — А так думав, що це буде просто черговий етап. Хоча в якісь моменти було зрозуміло, що нас супроводжують уже військові, всі були дуже чемні, нікого не били. Тобто були ознаки обміну, бо вони дуже люблять робити театральщину, коли треба».

Боєць згадує, що після повернення додому тиждень відмивався: у колонії на те, щоб помитися, поголитися і випрати речі відводили зазвичай дві хвилини. Правда, у Августа з його травмою було трохи більше. «У каліча двє-трідцать», так казали наглядачі», — каже військовий.

Відколи Август повернувся додому, минуло трохи більше року. Зараз він знову готується стати в стрій. Каже, бригада допомагає ветеранам з адаптацією та усім, що треба для навчання, працевлаштування чи відкриття власного бізнесу. Але він хоче продовжувати службу.

З одного боку, щоб і далі розвивати військову кар’єру, а з іншого, каже, що ідейний. «Поки йде війна, поки я можу бути корисним, буду це робити, — говорить Август. — Зараз кожна людина на вагу золота. Щоб дійти до перемоги, треба робити все разом».

азовці війна оленівка полон

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск