Статті

Великі очікування і системні обмеження. З якими викликами зіткнеться Драпатий

Можливо, найскладнішим випробуванням для нового головкома ЗСУ Михайла Драпатого стане навіть не ситуація на фронті, а внутрішній опір у кабінетах Генерального штабу, командувань та управлінь. Армія завжди і скрізь, як велика інституція, має потужний імунітет до змін. Суспільство вітає нового головкома, але варто задуматися про весь обсяг проблем, із яким він зіткнеться. Про це ми поспілкувалися з Миколою Бєлєсковим, військовим аналітиком, старшим аналітиком фонду «Повернись живим» і головним консультантом Національного інституту стратегічних досліджень.

Усі висловлені нижче оцінки і судження є виключно приватною думкою експерта й жодним чином не представляють позицію організацій, у яких він працює.

Очікування і холодна проза війни

Призначення генерал-майора Михайла Драпатого головнокомандувачем Збройних сил України миттєво сколихнуло суспільство, експертне середовище та медійний простір. У масовій свідомості такі кроки часто сприймаються крізь призму очікування швидких і радикальних змін.

Це легко пояснити: за плечима нового очільника армії стоять беззаперечний бойовий авторитет, репутація командира, який пройшов найгарячіші точки від Маріуполя до Харківщини, та імідж людини, що вміє ухвалювати нестандартні рішення в критичних ситуаціях. Суспільство прагне вірити в силу особистості, здатну переламати хід подій.

Проте воєнна реальність завжди виявляється набагато складнішою, жорсткішою та багатовимірнішою за будь-які емоційні очікування. Війна не зважає на прізвища чи попередні заслуги, коли мова заходить про логістику, ресурси, демографію та системні виклики, які накопичувалися роками.

«Призначення, безперечно, позитивне, але багато з тих, хто реагує відповідним чином, не розуміє масштаб завдань і те, що зараз бути головнокомандувачем ЗСУ — це одна з найтяжчих місій. Перехід від медійних очікувань до холодного управління воєнною машиною буде надзвичайно жорстким», — зазначає військовий аналітик Микола Бєлєсков.

Перед новим головкомом Драпатим постане грандіозний масив проблем. Фронт не звужується і не робить перерв через зміну керівництва; він простягається на понад тисячу кілометрів і вимагає щоденної виснажливої праці на стику військової науки, менеджменту та суворого ресурсного обмеження. Щоб зрозуміти, з чим саме доведеться зіткнутися Михайлові Драпатому, варто детально розібрати ключові виклики, виходячи з реального стану справ у державі й армії.

«Генеральська мафія» і паперова армія

Стара номенклатурна система, побудована на кумівстві, круговій поруці, показовій звітності та «паперовому» управлінні заради перевірок і галочок, не влаштовуватиме відкритих бунтів проти нового керівника. Її головна зброя — тихий, невидимий апаратний саботаж.

Як це працює, випливло під час дискусій щодо відставки Сирського: непогодження рішень, мовчання у відповідь, нескінченні доопрацювання і так далі — навички бюрократичного саботажу в паркетних генералів і полковників відточені до ідеалу.

Десятиліттями культивувався принцип «менше зробив — менше винний»

У цій системі десятиліттями культивувався принцип «менше зробив — менше винний». Він паралізує ініціативу середньої та нижньої ланок, змушуючи офіцерів витрачати дорогоцінний час не на планування бойових дій чи турботу про підлеглих, а на створення нескінченних звітів, журналів і паперових підтверджень для численних інспекцій.

Від новопризначеного головкома вимагатиметься надзвичайна, рідкісна апаратна воля. Йому доведеться не просто оновлювати обличчя в кабінетах, а безжально ламати застарілі інструкції, звільняти неефективних функціонерів старого загартування і просувати на ключові посади бойових офіцерів нової формації, попри шалений опір системи, яка намагатиметься перетравити будь-які спроби реформ.

Обмеженість військового мандата

Керувати армією в умовах війни на виснаження — це тягар, який виходить далеко за межі суто військового планування чи оперативного мистецтва на карті.

Драпатий отримав посаду в умовах, коли значна частина найгостріших проблем лежить у площині, де його повноваження або обмежені, або перетинаються з іншими відомствами. «Новий головком стикається з колосальною кількістю викликів, на значну частину яких він не може повністю вплинути», — підкреслює Микола Бєлєсков.

Що це означає на практиці? Насамперед те, що армія — це лише інструмент державної машини. Якщо на рівні тилу, економіки, законодавства чи цивільного управління існують системні збої, армія не може виправити їх самотужки, хоч би якими талановитими були її командири.

Якщо на рівні цивільного управління існують системні збої, армія не може виправити їх самотужки

Новому керівникові доведеться починати з масштабного аудиту всього, що зараз відбувається у війську: від реального стану підрозділів на передовій до логістичних ланцюжків, забезпечення, обліку та реальних можливостей резервів.

Формування нової команди та оновлення Генерального штабу потребуватимуть часу й значних апаратних зусиль, із чим неминуче зіткнеться новий начальник Генштабу ЗСУ генерал-майор Ігор Скибюк. Ситуація додатково ускладнюється тим фактом, що в країні досі немає повноцінного міністра оборони — є лише виконувач обов’язків.

Це створює додаткові управлінські розриви, бар’єри та напруження на стику між військовим командуванням і цивільним оборонним відомством, якому належить забезпечувати стратегічне планування та державні закупівлі.

Кадровий колапс

Один із найболісніших викликів, який постає перед новим керівництвом, стосується людського ресурсу та системи управління на середньому і вищому рівнях. Проблема вже давно вийшла за межі простої кількості солдатів в окопах — вона впирається в катастрофічну кризу командирського складу.

Дефіцит офіцерів та епідемія СЗЧ

На тлі необхідності розгортання та утримання нових з’єднань армія зіткнулася з небаченим раніше кадровим голодом. За оцінками Бєлєскова, у 20 нових армійських корпусах номінальна потреба в офіцерах становить близько 8 тис. осіб лише для рівня корпусів. Частина з них закрита, але є питання якості навіть тих, хто вже на посадах від майора і вище.

Це означає, що на рівні батальйонів, бригад і вище утворюється величезний управлінський вакуум. Планувати операції, керувати бойовими діями, забезпечувати взаємодію між підрозділами на передовій просто немає кому — підготовлених бойових кадрів відповідного рівня катастрофічно бракує, а швидке їх вирощування в умовах інтенсивної війни неможливе.

Водночас армія потерпає від хронічного виснаження і дефіциту особового складу. Бригади, які тримають передову місяцями без повноцінних ротацій, втрачають боєздатність не лише через матеріальні втрати, а й через психологічне та фізичне вигорання людей. Це породжує масштабування такого болючого явища, як самовільне залишення частини (СЗЧ).

Мобілізаційні процеси, якість підготовки новобранців у навчальних центрах (часто відірвана від реалій сучасного технологічного поля бою з його дронами, РЕБ та постійним аеророзвідувальним тиском) створюють ситуацію, коли людей доводиться донавчати вже під обстрілами.

Щоб вирішити ці проблеми, потрібні не каральні заходи чи пафосні накази, а глибока системна реорганізація внутрішньої культури армії, налагодження справедливих ротацій та зміна ставлення до людини в погонах. Але чи має новий головком достатній ресурс для швидкого вирішення цієї кризи — питання відкрите.

Технології та «партизанський» конвеєр

Сучасна війна в Україні давно стала війною технологій, інновацій та швидкого циклу адаптації. FPV-дрони, нічні бомбери, засоби радіоелектронної боротьби ближньої дії, наземні роботизовані платформи та системи ситуаційної обізнаності стали тим фундаментом, який дає змогу стримувати ворога, що має перевагу в живій силі та металі.

Однак ключова проблема українського технологічного успіху полягає в тому, що він досі тримався переважно на волонтерському русі, приватних ініціативах, ентузіазмі окремих розробників та волі командирів бригад на місцях.

Це був ефективний, але «партизанський» конвеєр, який функціонував завдяки гнучкості знизу, ініціативам цивільних державних відомств, а не завдяки системній підтримці Генштабу чи Міноборони.

Перед Михайлом Драпатим стоїть завдання перетворити ці розрізнені волонтерсько-інноваційні осередки на стандартизовану, чітко працюючу державну машину.

На шляху до цього стоїть застаріла бюрократична система Міністерства оборони, де процедури кодифікації, допуску нових зразків озброєння до експлуатації та державних закупівель місяцями буксують у кабінетах.

Якщо тилові структури не почнуть працювати зі швидкістю передової, де затримка впровадження нового частотного діапазону для дрона означає втрату позицій і життів, жоден військовий талант не зможе компенсувати технологічне відставання. Головкому доведеться долати ці бюрократичні бар’єри на найвищому рівні.

У цьому контексті повернення Михайла Федорова на посаду міністра оборони суттєво покращило б ситуацію, адже він почав робити саме це.

Математика війни

Жоден стратегічний геній чи авторитет у військах не здатний скасувати сувору математику ресурсів. Війна на виснаження вимірюється тоннами металу, кількістю артилерійських стволів, наявністю боєприпасів, статком ремонтної бази та обсягами військової допомоги від союзників.

Противник зберігає стійку перевагу в живій силі, завдає масованих ударів керованими авіабомбами (КАБами) і має потужний виробничий потенціал. Українська армія змушена щодня шукати асиметричні рішення, щоб компенсувати цей дефіцит заліза і техніки. Проте простір для маневру тут обмежений об’єктивною реальністю міжнародної підтримки.

Особливо гостро це питання стоїть у контексті відносин із нашими ключовими партнерами. «Якщо Європа в принципі демонструє бажання нас системно підтримувати, то зі Сполученими Штатами Америки дуже важко, і при цьому ми й далі від них залежні, як по перехоплювачах, так і по розвідувальних даних», — акцентує Микола Бєлєсков, описуючи поточний геополітичний і ресурсний контекст.

Ця залежність є критичною. Обороноздатність України безпосередньо прив’язана до постачання дефіцитних зенітних керованих ракет для систем протиповітряної оборони, розвідувальних даних стратегічного рівня та критичних компонентів військового обладнання з-за океану. Будь-які політичні коливання у Вашингтоні негайно позначаються на стійкості фронту.

Нове військове керівництво змушене діяти в умовах, коли воно не контролює ключові джерела забезпечення власних операцій, що вимагає віртуозної дипломатії, прозорості в комунікації з партнерами та максимальної ефективності використання кожного наданого снаряда.

Юридичні колізії

Питання легітимності процедури призначення вищого військового керівництва під час війни завжди викликає дискусії як серед юристів, так і серед політичних аналітиків. У випадку з призначенням Михайла Драпатого виникає низка важливих питань щодо відповідності українських реалій тим моделям, які заведено вважати стандартами демократичного управління в країнах НАТО.

З одного боку, чинне законодавство України не вимагає згоди Верховної Ради на призначення головнокомандувача Збройних сил. «Це не міністерська посада. Закон не передбачає обов’язкового парламентського схвалення чи попереднього голосування за кандидатуру головкома», — нагадує Микола Бєлєсков.

Хоча в ідеальній моделі новий очільник армії зобов’язаний підтримувати постійний, конструктивний і відкритий діалог із парламентом та профільним комітетом, щоб народні обранці могли повноцінно виконувати свої контрольні функції, саме призначення залишається поза межами парламентських процедур.

З другого боку, існує значно складніша колізія, пов’язана з інститутом цивільного демократичного контролю. Відповідно до базового закону про національну безпеку від 2018 року кандидатуру головкома має подавати міністр оборони — посадова особа, яка обирається і затверджується державою через парламент і має прямий мандат від суспільства.

Це класична західна модель, де цивільний міністр здійснює загальне стратегічне керівництво, а головком підпорядковується йому та відповідає за військову операційну діяльність.

Проте на практиці цей механізм ніколи не працював у чистому вигляді. «Наскільки я пам’ятаю, жодного разу з моменту, коли цей закон почав діяти, не було такого, щоб міністр оборони подавав кандидата і він потім проходив схвалення. Загалом часто спочатку призначали головкома, а потім лише міністра. Так було і за Хомчака, і за Залужного, і за Сирського, і за Драпатого тепер теж», — підкреслює Микола Бєлєсков.

Це яскраво ілюструє глибокий розрив між теоретичними моделями, які Україна запозичує та прописує на папері задля євроатлантичної інтеграції, і суворими політично-правовими реаліями воєнного часу. На практиці призначення головкома незмінно залишається прямим, вольовим рішенням Верховного головнокомандувача — президента України. Це відображає специфіку державного управління під час війни, коли бюрократичні ланцюжки часто поступаються місцем прямій вертикалі влади.

Висновки

Призначення генерал-майора Михайла Драпатого головнокомандувачем Збройних сил України — це подія величезного значення, яка дає українській армії шанс на якісний ривок в управлінні та бойовій роботі.

Його авторитет, бойовий досвід і розуміння реалій передової є тими активами, які надихають і військових, і суспільство.

Авторитет Драпатого надихає і військових, і суспільство

Проте, підсумовуючи всю глибину наявних проблем, варто ще раз прислухатися до слів Миколи Бєлєскова: «Призначення, безперечно, позитивне, але багато з тих, хто реагує відповідним чином, не розуміє масштаб завдань і те, що зараз бути головнокомандувачем ЗСУ — це одна з найтяжчих місій. Перехід від медійних очікувань до холодного управління воєнною машиною буде надзвичайно жорстким».

Успіх цього історичного етапу залежатиме від того, чи вдасться поєднати авторитет бойового генерала із системними державними рішеннями, подолати кадровий голод, вирішити кризу управління, утримати стійкість фронту в умовах зовнішньої залежності та виграти внутрішню війну з архаїчною системою. Це шлях величезного напруження сил, де права на помилку вже давно не залишилося.

війна головком драпатий зміни зсу хід війни