Факапи телешоу. Що криється за скандалом із Федоровим і Сирським

Маркери хвороби

Перший уряд після електорального тріумфу Володимира Зеленського у 2019-му сформували в серпні того самого року, а вже за шість місяців молодого прем’єра Олексія Гончарука виставили за двері. Тоді Офіс президента побачив проблему лише в конкретних персоналіях, а не в способі добору кадрів.

Парламентська монобільшість тільки посилювала помилки владної команди. У Верховній Раді не було ні коаліційного партнера, ні партійних лідерів, які сказали б президентові, що його кандидатури слабкі, а конфлікти слід нівелювати.

Провідними «політиками № 2» ставали люди всередині президентської вертикалі: спершу Андрій Богдан, потім Андрій Єрмак. Бо висока політика в Україні тримається на особистих стосунках із президентом, а не на правилах чи навіть результатах.

Лава запасних

Від початку Зеленський спирався не на партію, а на найближче оточення й особисту довіру. «Слуга народу» й не могла стати кадровою опорою. Вона з’явилася завдяки популярності одного лідера. По суті, це традиційна для пострадянської України персоналістська партія, сила якої залежить від рейтингу Зеленського — разом із ним вона зростає, слабшає і щезає.

Справжня партія живе довше за одного керівника. У неї є осередки, внутрішня конкуренція, зрозуміла кар’єрна драбина — від громади чи партійного офісу до парламентського комітету, а потім міністерства. Без цього кадрова політика звужується до кола особистих знайомих лідера.

Політика короля

Відсутність інституцій не лише розв’язує президентові руки, а й позбавляє опори — особиста довіра заміняє професійні якості кадрового резерву.

Найяскравіший ранній приклад — Іван Баканов, який очолив СБУ одразу після обрання Зеленського. Друг дитинства лідера держави, колишній керівник «Кварталу 95» взявся керувати одним із ключових безпекових відомств. Результат — через три роки Баканова прибрали за «неналежне виконання службових обов’язків».

Та сама логіка охопила зовнішньополітичні призначення. Українські посольства перетворилися на «відкупний вихід» для колишніх посадовців. Ексголовнокомандувача Валерія Залужного вислали до Британії. Ольгу Стефанішину після роботи в уряді — до США. А колишню генпрокурорку Ірину Венедіктову — до Швейцарії.

Схожий трюк Офіс намагався провернути з Юлією Свириденко

Схожий трюк Офіс намагався провернути з Юлією Свириденко. Президент оголосив, що вона перейде на «новий значущий напрям», але, за інформацією медіа, її згоди на це не було.

Оголосити рішення раніше, ніж завершено перемовини з людиною, якої воно стосується, — це стиль Зеленського. Така собі політика доконаних фактів короля.

Найсвіжіший приклад — посада міністра оборони: спершу фаворитом назвали очільника МВС Ігоря Клименка, а згодом вакансію закрили кадровим спецпризначенцем Євгеном Хмарою, він зараз виконувач обов’язків. Нагадаємо, йдеться про найважливіше міністерство країни, яка воює.

Голова Зеленського

У нормальній парламентській політиці уряд народжується з коаліції або повної перемоги на виборах. Партії проходять електоральне сито, домовляються про програму, ділять відповідальність і делегують людей у владу. Є боротьба за портфелі, але за кожним міністром стоїть політична основа: фракція, програма, ідеологія, виборці.

Така система теж дає збої: уряди формуються довго, а вибори повторюються часто. Але скрізь є зрозумілий механізм: міністр залишає посаду, коли розпадається коаліція або партія більше не готова «платити» рейтингом за помилки свого урядовця.

В Україні урядова коаліція формується чи розпадається хіба що в голові самого Зеленського — там і відбувається головна політична боротьба за урядові посади. Формально голосує Верховна Рада, але фактично депутати легалізують рішення президента.

Суспільство побачило найгірший спосіб усунення Федорова

Історія Федорова доводить цю логіку до абсурду. За пів року міністр оборони втратив посаду через конфлікт із Олександром Сирським, який президент не зміг або не захотів вирішити інакше. Однак якби проблема була в стосунках, то президент мав би пояснити, чому став на чийсь бік. І чи був цей конфлікт таким непереборним. Натомість суспільство побачило найгірший спосіб усунення Федорова — його мали не помітити під час фасадної ротації уряду.

Сила інституцій

Звільнення чи призначення за президентським велінням — системна українська хвороба: на місці Зеленського так само діяв би кожен. Бо добрі наміри не замінюють обмежень, а особиста порядність — правил.

Зеленський і досі не професійний політик — він діє інтуїтивно й емоційно, швидко захоплюється і так само швидко розчаровується. Вірить, що нове рішення обнулить наслідки попереднього. У телевізійному шоу це дає ефект, а в державному управлінні перетворюється на серію факапів.

Коли навколо лідера є сильні інституції, вони гасять імпульс: партія сперечається, коаліція торгується, професійна служба попереджає про ризики. За відсутності таких запобіжників президент стає танцівником на граблях — отримує удар і відразу наступає на наступні.

Школа довгої політики

Як створити в Україні справжні партії, які будуть запобіжником свавілля? Механічно відроджувати ідеологічні партії ХІХ–ХХ століть немає сенсу — цей поїзд пішов. Наші ліві, праві та центристи загинули гуртом у сталінських таборах чи під катком однопартійного СРСР.

Нові структури мають вирости не з підручників політології, а з реальних соціальних груп та їхніх інтересів — із сучасної України, далеко не ідеальної, але такої, як вона вже є.

Люди, які вийшли на підтримку Федорова, ще не партія. Але це вже помітна за настроями соціальна група: міський, сучасний сегмент, орієнтований на ефективність, технології та навіть певний технопопулізм.

Є великі групи майже без сталого представництва: військові та ветерани, місцеве самоврядування, підприємці, аграрні громади.

Партія не має бути одноразовим штабом під кандидата

Партія має бути не одноразовим штабом під кандидата, а школою довгої волі та політики. Вона відбирає кадри, навчає компромісу, зберігає досвід, карає за провали, формує цінність репутації. Вона дає міністрові опору, але водночас може й відкликати його, коли той шкодить спільній програмі. Саме такого посередника між суспільством і президентом Україні бракує.

Ціна помилок

Поки політична карта України не відповідатиме соціальній, президент і далі царюватиме — не тому, що мріє про трон, а тому, що перед ним відкривається вакуум влади, який не заповнюють ані парламент, ані партії, ані стійкі правила.

Головний урок семи років кадрових скандалів не в тому, що Зеленський знову обрав не ту людину. Урок у тому, що країна не може залежати від кадрової інтуїції однієї персони, навіть дуже популярної, легітимної, навіть президента держави, яка воює.

Бо коли немає справжніх партій, парламентських коаліцій і сильних політичних інституцій, кожна помилка глави держави стає помилкою всієї країни, яка в підсумку платить кров’ю.

зеленський криза парламент партії сирський уряд федоров

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск