Після «Скелі». Армія страху чи армія довіри? Вибір, від якого залежить фінал війни

Тетяна Деркач, релігійна публіцистка

Не секрет, що одна частина суспільства давно боїться держави і максимально уникає контакту з її мобілізаційними інституціями, а інша стигматизує «ухилянтів» і виправдовує жорсткі методи необхідністю захисту держави. До скандалу зі «Скелею» ця суперечність співіснувала відносно стабільно: суспільство демонструвало найвищий рівень довіри до армії, не надто замислюючись над тим, якою ціною ця армія наповнюється.

Історії про насильницьку мобілізацію людей із тяжкими хворобами й залежностями (включно з онкологією та психічними розладами), визнаних придатними до служби, або очевидні порушення прав найчастіше залишалися проблемою конкретних сімей.

Водночас керівництво відповідних структур здебільшого обирало тактику мінімізації проблеми, а частина суспільства була готова приймати пояснення на кшталт «у нас війна, а отже, інакше не можна». У результаті дедалі більше людей сприймає систему не як інструмент захисту, а як джерело загрози.

Але що відбувається з державою, коли суспільство починає толерувати насильство з боку інституцій, яким водночас найбільше довіряє? І які наслідки це може мати для країни, якщо саме армія сьогодні є головною опорою державності?

Як держава пожирає власну легітимність

Будь-яка держава існує не лише завдяки законам, бюджету чи монополії на насильство. Вона існує доти, доки більшість людей погоджується вважати її вимоги законними й справедливими. Ще Макс Вебер писав, що влада тримається не лише на примусі, а й на легітимності — суспільному переконанні, що держава має право вимагати від людей покори, ресурсів і навіть життя.

Це право вимагати найвищої жертви не з’являється автоматично разом із прапором чи посадою. Воно постійно підтверджується або руйнується щоденною практикою взаємодії між державою та суспільством.

Політолог Маргарет Леві назвала цей механізм «квазідобровільним комплаєнсом» (від англ. compliance — дотримання, відповідність): люди виконують вимоги держави не лише через страх покарання, а й тому, що вважають: правила спільні для всіх, а ризики та обов’язки розподіляються більш-менш справедливо.

Найнебезпечнішою для держави є не окрема помилка, а поява відчуття асиметрії, коли одні мають право вимагати від інших максимальної жертовності, але самі не несуть співмірної відповідальності. Коли ж цей баланс порушується, починається процес, який можна назвати ерозією легітимності.

Все починається з компромісу між ефективністю та легітимністю (efficiency-legitimacy trade-off): держава виправдовує порушення прав і процедур необхідністю досягнення результату. Але кожна така поступка поступово зменшує запас суспільної довіри. Ерозія легітимності рідко виглядає як революція чи протест. Значно частіше вона проявляється як внутрішнє розтотожнення людей із державою: громадяни можуть і далі платити податки, виконувати закони і навіть воювати «за свій дім», але перестають вірити, що держава існує заради них.

Зламаний радар «свій — чужий»

Може здатися, що окремі випадки смертей на полігоні — це трагічні винятки. Але численні історії, пов’язані з роботою ТЦК, свідчать про те, що проблема має системний характер. Достатньо згадати випадок мобілізації одинокого батька п’ятирічної дитини біля дитячого садочка — система просто перестає бути людиноцентричною. Його потім завдяки розголосу відпустили з ТЦК, але сам факт вибиває ще одну цеглинку з легітимності держави.

Якщо в інституції формується негласне правило, що насильство є допустимим інструментом досягнення результату, воно неминуче починає змінювати саму природу цієї інституції. Логіка, яка дозволяє застосовувати насильство до власних військових, не зупиняється на навчальних центрах.

Вона переноситься і на цивільних, особливо на тих, кого суспільство починає сприймати як «чужих». І тоді армія, яка допускає насильство щодо власних військових, перестає бути лише армією захисту. Якщо через практики ТЦК люди втрачають довіру до держави, то через практики в навчальних центрах бойових підрозділів вони можуть втратити довіру й до армії.

А репутація — це ресурс, який майже неможливо відновити. У результаті не «фронт просідає, тому що недобір військовозобов’язаних», а недобір виникає, тому що люди все менше довіряють армії як високофаховій солдатоцентричній структурі. І практики, як у «Скелі», тільки погіршують емоційну ситуацію на цивілці. Я вже не кажу про те, що з’являється широке поле для вербування ворожими спецслужбами людей, обурених несправедливістю і свавіллям.

Драбина виключення

Втім, усі мої спостереження за українським суспільством — від соцмереж і соціологічних опитувань до медіа і публічних дискусій — показують, що ми прийшли до цієї точки не раптово.

Від початку повномасштабної війни в Україні формувалася культура виключення, яка породила численні суспільні поділи: служив — не служив, виїхав — залишився, біженець — місцевий, російськомовний — україномовний. Частина цих поділів уже перетворилася на афективні поляризації, коли люди починають сприймати одне одного не просто як опонентів, а як морально чужих.

Дослідниця Сьюзан Оптоу ще в 1990 році описала цей процес через поняття морального виключення, коли певна група перестає сприйматися як така, на яку поширюються звичайні норми справедливості й захисту. Спочатку з’являються ярлики («ухилянт», «зрадник», «втікач»), потім виникає переконання, що ці люди самі винні у своїй долі. Наступним кроком стає готовність прийняти насильство щодо них як справедливе.

Схожий механізм описав і Гордон Олпорт у концепції ескалації упередження, який працює як драбина — від мови ворожнечі та стигматизації до дискримінації та насильства. Кожен новий етап стає можливим, тому що попередній уже був нормалізований і суспільству вже не потрібно додатково пояснювати, чому «ці люди страждають заслужено».

Межі морального кола постійно змінюються: сьогодні за ними перебуває «ухилянт», завтра критик армії, післязавтра ветеран, який вимагає справедливості після пережитого під час служби насильства.

Я не стверджую, що суспільство не має права по-різному рейтингувати внесок людей у захист країни. Але ми занадто далеко зайшли у спробі звести всю моральну складність війни до простої схеми всередині самих себе «свій — чужий». І ця спрощена логіка вже починає жити власним життям і породжувати неконтрольовані наслідки.

Одна армія — дві моделі

Виникає питання: «Скеля» — це типовий приклад радянської дідівщини? Чи мова йде про зіткнення двох конкуруючих моделей військової ефективності? Адже, якщо аналізувати реакцію багатьох українських командирів на цей скандал, складається враження, що практики «Скелі» якраз вважаються маргінальними, неприпустимими.

Навіть ті, хто категорично проти публічної критики армії під час війни, відмовляються захищати насильницькі практики щодо мобілізованих. Навпаки, вони наголошують, що насильство не створює сильного солдата, руйнує довіру до війська, демотивує особовий склад і дискредитує підрозділи, які протягом останніх 12 років із нуля вибудовували нову військову культуру, відмінну від радянської.

У сучасній війні головною перевагою стає не кількість особового складу, а дуже специфічні soft skills — здатність людей швидко навчатися, адаптуватися і самостійно ухвалювати рішення в ультраекстремальних умовах. Страх може забезпечити миттєву покору та навіть готовність до смерті, яка припиняє страждання і приниження, але такий стан майже ніколи не породжує ініціативу, без якої сьогодні неможливо вигравати.

Опоненти «Скелі» переконують: підрозділи, які довели свою ефективність, досягають результатів протилежними методами: завдяки ініціативі, довірі між командиром і бійцем, здатності самостійно ухвалювати рішення й швидко адаптуватися до змін на полі бою.

Саме в таких підрозділах народжувалося багато тактичних і технологічних рішень, які дали змогу Україні компенсувати брак людей і ресурсів. Їхня сила тримається не на тваринному страху, а на відчутті спільної справи та взаємної поваги, що критично важливо для країни без традиції інституту репутації.

Модель, яку ми бачимо в «Скелі», ґрунтується на тому, що людину потрібно перетворити на яничара

Модель, яку ми бачимо в «Скелі», ґрунтується на тому, що людину потрібно зламати, позбавити власної волі й перетворити на покірний інструмент виконання наказу, тобто, по суті, на яничара. І не факт, що цей наказ відповідатиме логіці визвольної війни проти ворога. І поки писався цей текст, спалахнув ще один жахливий скандал: комбрига офіційно звинувачують у тому, що він наказав своїм підлеглим викрасти і вбити двох цивільних, які посварилися з його дружиною.

Це дуже схоже на російсько-радянську традицію, де головним ресурсом вважається не підготовлений боєць, а маса людей, яку можна кинути на виконання завдання будь-якою ціною. Проблема в тому, що така модель працює лише там, де є значна перевага в людських ресурсах. Україна такої переваги не має. Маленька радянська армія завжди програє великій радянській армії.

Крім того, тривале насильство, приниження і страх перед «своїми» на нейробіологічному рівні призводять до таких структурних і функціональних змін у мозку людини, які вмикають типові тактики виживання, а отже, роблять поведінку такого «піддослідного» менш передбачуваною на полі бою.

Хронічний стрес пригнічує префронтальну кору і гіперактивує мигдалеподібне тіло, що переводить людину в режим хронічної реактивності: замість аналізу — автоматична реакція на загрозу, замість рішення — втеча, заморожування або підкорення (наприклад, здача в полон або те саме СЗЧ).

Тобто людина, яка пройшла через катування, фізіологічно менш здатна до гнучкого мислення і самостійних рішень — саме тих когнітивних якостей, що роблять солдата ефективним у сучасній війні, стандарт якої сьогодні формується на полях України.

Соціологи також багато уваги приділяли феномену підпорядкування та ефективності. Зокрема, класик соціології Макс Вебер у своїй праці «Господарство і суспільство» пояснював, чому організації, які будуються не на особистій владі окремих керівників, а на зрозумілих та однакових для всіх правилах, на виході найефективніші.

Він розділяв традиційне, харизматичне і раціонально-легальне панування, і саме останнє лежить в основі сучасних цивілізованих держав та інститутів. За Вебером, будь-яка бюрократія — це раціональна система, у якій влада легітимна саме тому, що спирається на закон, а не на свавілля конкретної людини, і саме ця передбачуваність є основою організаційної ефективності.

Влада легітимна саме тому, що спирається на закон, а не на свавілля конкретної людини

Одним із найчистіших прикладів раціональної бюрократичної організації (поряд із державним апаратом і великою корпорацією) Вебер називає й армію: чітка ієрархія посад, розподіл компетенцій, підпорядкування безособовим правилам, письмова фіксація рішень, відокремлення посади від особи, яка її обіймає.

І якщо солдат підкоряється не конкретному комбригові Петренку (хоча репутація і довіра підсилюють ефект), а званню і статуту, тоді є гарантія, що система працюватиме незалежно від того, що станеться з конкретним комбригом Петренком. Тобто інституційна логіка стримує людей, схильних до різних поведінкових вибриків.

Тому суперечка довкола «Скелі» — це суперечка не про один полк і навіть не про окремі випадки насильства. Це суперечка про те, за якою моделлю розвиватиметься українське військо. Чи буде людина головною бойовою перевагою армії, чи стане лише витратним матеріалом заради показників ефективності. Від цього залежить, чи виграє Україна війну.

На чому базується ефективність

Але Вебер не першовідкривач такого підходу до ефективних інститутів. Різницю між ефективним і неефективним військом зрозуміли ще в давні часи.

Давньокитайський мислитель і теоретик державного управління епохи Чжаньґо (Царств, що воюють) Хань Фей (бл. 280–233 рр. до н. е.) написав трактат «Хань Фей-цзи» — фактично керівництво з інституційного дизайну.

Ця, по суті, інструкція для правителя писалася в часи, коли Піднебесна складалася з багатьох держав, які постійно воювали одна з одною. І щоб вижити, управління країною й армією потрібно було організувати краще, ніж у сусідів.

У першу чергу Хань Фей виніс вердикт ефективності дореформеного царства Цінь: «У давнину в уділі Цінь панували зневага до законів з боку правителів і сановників та підпорядкування приватним інтересам. Тому в уділі панувала смута, його армія була слабкою, а правитель не мав жодного значення».

«Люди за своєю природою такі, що доброчесних серед них мало, а поганих багато»

Хань Фей висловлював принциповий песимізм щодо людської природи: «Люди за своєю природою такі, що доброчесних серед них мало, а поганих багато».

У державі завжди існує конкуренція інтересів між правителем, його оточенням і народом, яку може нейтралізувати лише закон: «Якщо на престолі сидить розсудливий правитель, чиновники відкидають свої особисті прагнення і діють справедливо та згідно з обов’язком. Якщо ж на престолі сидить нерозсудливий правитель, то чиновники відкидають справедливість і суспільний обов’язок. Тому прагнення правителя та чиновників різняться».

Якщо ж злочинців не карати, то виникає спіраль державної деградації на всіх щаблях соціуму: «Неможливо керувати народом, що занепав, застосовуючи неправильну систему».

Покладатися на мудрість і доброчесність конкретного правителя чи командира — розкіш, яку держава не може собі дозволити в силу знову ж таки зіпсованої природи людини: «Розумний державець вибирає людей, керуючись законом, а не на власний розсуд; визначає заслуги на підставі закону, а не визначає їх сам». Хань Фей такий тип управління порівнював зі спробами малювати коло, відкинувши циркуль.

Зв’язок між законністю і боєздатністю він формулює так: «Коли сильні ті, хто виконує закон, держава сильна; у протилежному випадку вона слабшає і гине».

«Коли сильні ті, хто виконує закон, держава сильна; у протилежному випадку вона слабшає і гине»

За свій інтелектуальний доробок Хань Фей заплатив життям, таки довівши його працездатність. Мислителя запросили до двору Цінь, де за наклепом конкурента ув’язнили й отруїли — він так і не побачив об’єднання царств.

Давньоримська армія — ще один переконливий приклад того, як інституційний дизайн визначає ефективність військової організації.

Римські легіони комплектувалися людьми з різних провінцій імперії, які були носіями різних мов і культур, і тим більше не всі вони були однаково віддані Риму. Попри це, римська армія демонструвала виняткову бойову ефективність не завдяки насильству всередині підрозділів, а всупереч його відсутності.

Причина в специфічній архітектурі військової влади. Формальна система командування була такою щільною і постійно присутньою (через центуріонів, їхніх помічників-опціонів, суворий щоденний розпорядок, чітко прописані обов’язки кожної ланки), що командирське свавілля було структурно обмежене.

Влада полководця в римській армії була безмежною, але спиралася на юридично закріплений принцип imperium: повноваження визначені законом, а не особистими якостями чи примхами конкретної людини.

Навіть найжорстокіше покарання — децимація (страта кожного десятого солдата за жеребом) — було не проявом свавілля командира, а суворо регламентованою процедурою військово-кримінального права (ius militare).

Юридичною підставою міг слугувати тільки колективний злочин проти держави: зрада, масове дезертирство або бунт. Це принципова різниця між системним покаранням за законом і хаотичним насильством замість закону.

Найпотужніша армія античного світу, створена із легіонів з усіх куточків тодішньої Ойкумени, воювала як єдиний організм, тому що кожен солдат точно знав: є правила, однакові для всіх, і його доля не залежить від нервового зриву чи ейфорії командира.

У цьому й полягає різниця між армією як інституцією і натовпом із мечами. Як результат — цією армією створена одна з найбільших і найвеличніших імперій світу, вплив якої на сучасну цивілізацію досі не вичерпано.

Два наративи однієї війни

Системне насильство у війську, толероване і суспільством, і владою, може мати не тільки власне інституційні, а й гуманітарні наслідки. Найбільша проблема — формування в українських ветеранів однієї армії двох різних наративів про пережите.

Перший — офіційний, героїчний, який вже зафіксований у підручниках, меморіалах і державних церемоніях, у межах якого командири «найефективніших» підрозділів отримують нагороди та високі посади.

Другий — травматичний, який залишається в приватних розмовах, кабінетах психотерапевтів і в глибокій образі на систему, яка травмувала людей ще до того, як це зробив ворог.

У певний момент для багатьох людей поняття «система» і «держава» можуть стати тотожними. Крім того, на бік тих, хто зазнав насильства всередині системи, можуть стати й інші ветерани, які вважали такі практики несумісними з честю військової служби. Адже повага до гідності солдата є основою бойового братерства — того потужного соціального механізму, який дає змогу армії бути чимось більшим, ніж просто сукупністю озброєних людей. Історія спільної визвольної боротьби розколеться на велику кількість уламків.

На жаль, це не дискусія про майбутнє: два наративи про війну вже існують паралельно в одному й тому самому суспільстві та в одній і тій самій армії. Суспільство вже розділене між тими, хто вважає будь-яку критику армії зрадою держави, і тими, хто вважає замовчування злочинів зрадою народу.

Зараз держава захищає себе від критики, очевидно, не будучи готовою до визнання власних системних дисфункцій. Але від цього визнання та усунення збоїв залежить не абстрактне майбутнє, а цілком конкретне сьогодення: скільки людей завтра піде захищати державу, яка сьогодні не захищає їх.

армія війна держава ефективність скеля

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск