Війну «до знищення Росії» підтримує 10%. Соціолог про ставлення до ТЦК, Зеленського і про те, як війна змінила електорат

Після початку повномасштабної війни Україна змінилася настільки, що довоєнні «електоральні поля» й сьогодення — це геть інша історія, вважає Олексій Антипович. Хоча сам українець у корені не змінився: запити на патерналізм, соціальну державу, боротьбу з корупцією, нові обличчя нікуди не поділися.

Українські «діди воювали»

— Якою є нині так звана проросійська електоральна ніша?

Її немає. Саме слово «Росія» чи «Москва» викликає в українця різко негативну реакцію. Путін — ворог майже для ста відсотків, Росія так само. А хто той один відсоток? Та хоча б пацифісти. Є, можливо, ждуни, але це не проросійський настрій, а люди поза українською політичною нацією. Таким до 2022 року можна було сказати «чемодан, вокзал, Росія», зараз це вже й не жарт, а розслідування, суд.

Є категорія людей, яких можна описати словами «повернути минуле». Багато хто хоче повернення довоєнного життя. Це неможливо, і в глибині люди розуміють це. У частини є бажання виправдати радянське минуле, мовляв, тоді розвивалися, будували заводи, щось на кшталт російського «діди воювали», тільки наші діди не «воювали» за Москву, а будували Україну, навіть у межах Союзу.

— Чи є «партія миру»? І хто це? Мабуть, умовний мер Харкова Ігор Терехов?

Не зводив би до прізвищ. До того ж політичного процесу (виборів. — Ред.) ще немає, отже, немає й оформлених партій.

Партія миру — це не Медведчук і не Бойко, але так, це радше ніша, яку транслює Терехов чи колишній одеський мер Труханов. Кажуть, тут наші вулиці, наші пам’ятники, наша історія, не чіпайте мову: офіційно говоритиму українською, але з харків’янами чи одеситами — російською. А Терехов ще й мер воюючого міста, яке найближче до Росії, і я не називав би цю нішу «ватною». Це старше покоління, південно-східне, російськомовне коло, частина інтелігенції.

Промайнула їхня проукраїнська позиція, але «с русским языком»

Коли ми ставимо в дослідження умовну партію Терехова й Віталія Кіма (начальника Миколаївської обласної військової адміністрації. — Ред.), вона набирає, бо в інформполі промайнула їхня проукраїнська позиція, але «с русским языком». Мова має значення, на фронті по ній упізнають своїх. Але вдома багато киян, одеситів, харків’ян думає російською, для них перейти на українську — це велике зусилля.

— Тобто ніша «партії миру» прохідна, дає змогу політсилі потрапити в парламент?

Прохідна, можливо, навіть двома колонами. У ній і частина української інтелігенції, яка колись голосувала за Чорновола та Ющенка. Бо як знести пам’ятник солдатові в селі, де написане ім’я твого діда? Чи перейти на Різдво 25 грудня, якщо твоя родина каже, що ми здавна святкуємо 7 січня. Ці люди ні проросійські, ні ватні.

Повторюся, описати це зараз важко. Коли політичний процес почне структуруватися, тоді й побачимо предметно.

«Хлопці в пікселі»

— Яка готовність українців ще терпіти війну?

Це питання визначення. Втомився від війни — так, маєш стрес — так. Але чи впливає твоя втома на хід війни? Від того, що ти «не можеш терпіти», Росія ракети кидати не перестане. Якщо ти все ще тут, значить, тримаєшся.

Основні зміни у свідомості людей сталися буквально в перші дні війни. Хто не любив країну, одразу виїхав за кордон. Так, хтось був наляканий і вивозив дітей, а хтось давно хотів у Європу. Хто хотів лишитися, лишився. Зміни є, і зміни якісні.

— У 2019-му був запит на нові обличчя. Він зберігся?

Тоді все вирішувало слово «нові» — байдуже хто: фотограф, м’ясник, табуретка. Але нові очолили старі процеси, по суті, ту саму бюджетну кормушку.

Що справді змінило все — війна. Запит на нових той самий, тільки саме слово дискредитоване. Тому люди сподіваються, що прийдуть хлопці з фронту, наведуть порядок. Уточнення одне: нехай будуть не геть молоді, а молоді й досвідчені. Не нові в житті, а вже чимось відомі. Наприклад, Мадяр (Роберт Бровді, командувач Сил безпілотних систем. — Ред.). Це люди, які проявили себе на війні. І на таких можна покласти відповідальність.

Є військові на фронті, а Притула тільки «допомагає»

— Якщо у виборчий процес підуть Залужний, Буданов, Мадяр, як між ними розподіляться електоральні уподобання?

Українці готові бачити військових у владі, але голосуватимуть не за «хлопця в пікселі», а за відому персону. Мадяр, Залужний і Зеленський, якого теж сприймають як військового лідера, верховного головнокомандувача.

Показовий приклад — Притула. Величезна впізнаваність, реальна допомога армії, не крадій, а рейтинг плюс-мінус 3%. Бо є військові на фронті, а Притула тільки «допомагає». Блогери-волонтери — Стерненко, Лачен — мають мільйонні підписки, але поставте себе на місце бабусі в полтавському селі: «Лачен? Хто це?». Того самого Мадяра чи інших погано знають.

Гонка лідерів

— Чому рейтинг влади то зростає, то падає?

У центрі — Зеленський. Сподівання на закінчення війни покладаються на нього. Корупція опускає рейтинг: скандали з Міндічем, Єрмаком, розслідування НАБУ. Але Зеленський вигрібає, призначає Федорова, Буданова, оновлює владу. І тут дрони-дипстрайки: Москва горить, нафтобази палають, українці аплодують. Запит на переговори з росіянами знижується, бо віримо, що дотиснемо. Буде тиша — і настрої знову донизу.

Усе ходить за Зеленським. Але так у всіх. Будь-яка заряджена ідеологічно партія сама себе без лідера в парламент не витягне.

— Чи залишається Залужний лідером рейтингів? Хто за нього голосує?

За довірою він і далі номер один, але парадокс у тому, що це радше «інтелігентський» виборець. Залужного підтримують старші люди, такі самі, які колись були за Чорновола, Ющенка, Порошенка.

Мілітарне електоральне поле ділиться на «молодих» і «старших»

Власне мілітарні бренди молодші: «Азов», Третя штурмова, Білецький, «Хартія». За них голосує молодь, зокрема й ті, хто сам не воює. Тому, як мені здається, мілітарне електоральне поле ділиться не на «правих» і «лівих», а на «молодих» і «старших».

— Ще раз: Залужного, Буданова, Мадяра підтримує той самий електорат чи різні?

За Залужного старші люди, за «Азов» і Мадяра молодь. Їх об’єднує хіба що запит на ефективне управління і захист держави.

«Яструби» й картонки

— Який ще розлом між поколіннями бачите?

Молодші й середнього віку люди воюють, старші сидять біля телевізора «до побєди», вважають, що мобілізація недостатня. Молодь так не думає.

— Порошенко й Тимошенко губляться в новій реальності?

Тимошенко не може оновитися сама, але її можна оновити як бренд — через об’єднання з кимось. Хоча арифметично свої 5% вона ще може взяти: що менша явка молоді, то більша частка старших.

Петро Олексійович — окрема історія: його електоральне ядро лишається, близько чверті українців довіряє йому. Це чимало. При цьому його президентський рейтинг мізерний (рівень недовіри близько 70%. — Ред.). Цементування «ядра» було свідомим вибором Петра Порошенка.

— Хто лідер молоді з «картонкових протестів»?

«Картонковий майдан» — це різношерсті люди в усіх регіонах, переважно молодь: громадські організації, волонтери, середовище довкола окремих проєктів, зокрема Притули. Точно проєвропейські, точно антикорупціонери. Але нюанс у тому, що «проти корупції» майже всі, навіть бабуся на Полтавщині.

Об’єднувати картонковий рух в одну силу я не став би. І знову ж таки потрібен лідер, який уособить антикорупційну ідею, впізнаваний.

Що з мобілізацією?

— Що українці вважають справедливим миром і яким бачать реальний шлях до закінчення війни?

Справедливість я виніс би за дужки. Перемога для українця — це розвал і покарання Росії: репарації, суди, тюремні терміни, аж до розстрілів воєнних злочинців. Але оскільки найближчим часом такого не намічається, цю справедливість відставляють подалі й переходять до реалій.

Перемога — це розвал і покарання Росії: репарації, суди, тюремні терміни

А реалій дві. Перша: близько 60% уже бачить реальними переговори, бо сторони зайшли у військовий клінч. Друга: по 15% виступали за війну до кордонів 2022-го і за війну до кордонів 1991-го. Зараз відсотки зсунулися в бік войовничості, бо є успішні українські удари в глиб Росії.

А війну «до знищення Росії» як реальність підтримують 10% українців.

— Чи є кореляція між бажанням воювати й готовністю особисто долучитися до війська?

Тут радше зворотний зв’язок. Найгучніше про «війну до кінця» висловлюються ті, кому особисто йти в армію не треба: заброньовані «диванні експерти» або пенсіонери, яких держава утримує.

— Народ підтримує службу в армії, але не сприймає методи ТЦК. Опитування це підтверджують?

Підтверджують. Довіра до бійця на фронті — 100%, до того, хто служить у тилу, — 75%, а до ТЦК і процесу мобілізації — близько 10%.

Бусифікація, бійки, відеоролики — усе це сприймається вкрай негативно.

— Що тут можна зробити?

Варто було б розвести інституційно: армія — це ті, хто служить і захищає, а поповнення війська має забезпечувати хтось інший, не самі військові.

Треба збільшувати зарплати військовим, перебивати негативний настрій позитивним досвідом: де нормальні командири, там черга охочих, де погані — суцільні СЗЧ.

До речі, поліція, співпрацюючи з ТЦК, суттєво втратила довіру до себе.

— Частина політиків позиціонує себе борцями зі «свавіллям ТЦК», повторюючи російські наративи. На кого це розраховано?

Сприйнятливі до цієї теми майже всі, бо недовіра до мобілізації загальна, це не якась вузька група. Саме тому така риторика небезпечно резонансна, навіть якщо реальних інцидентів одиниці.

Погляд у дзеркало

— Що дає змогу тилу триматися? Яка заслуга в цьому риторики Зеленського?

Ми робили дослідження стійкості, але тримається все на простішому: бажання жити, заробляти, бачити, що діти житимуть тут. І водночас небажання змінюватися: їхати за кордон, вчити мову, починати з нуля. Це українська консервативність.

У цій консервативності й коріння корупції: найближче коло людей — наш соціальний капітал. Автоматично ти тягнеш за собою сина, кума, брата — будуєш свій клан, українську династію. Ця консервативність, помножена на зовнішню загрозу, нас і тримає.

Риторика Зеленського працює на самоповагу: ми ті, хто протистоїть Росії

Зовнішня риторика Зеленського працює на самоповагу: ми ті, хто протистоїть Росії, і це визнають у світі.

Та чи змінюємося ми по суті? Якщо військовозобов’язаний готовий дати хабар, щоб не служити, і командир також готовий заплатити за щось, то що далі?

— Тобто після війни доведеться чесно поглянути в дзеркало?

Це ж найважче. Політику — чесно побачити, яким його бачать виборці. Українцю — сказати собі правду. І військовому: його досвід — величезна травма, але це не привід вважати світ чорно-білим. Цивільному, який відсидівся у квартирі, теж не сховатися від себе. Це все буде з нами.

Питання, у якій якості ми залишимось і чи будуть у нас сили на погляд у дзеркало. Людей, які були б рушіями цього процесу, багато гине на війні.

Довідка

Олексій Антипович — провідний український соціолог, засновник і генеральний директор (CEO) Соціологічної групи «Рейтинг».

Народився 1977 року в Полтаві. Батько Георгій — журналіст і драматург, мати Ганна — поетеса і журналістка. Закінчив кафедру соціології Львівського університету імені Івана Франка. У 2000–2007 роках очолював «Соціоінформ» — найбільший дослідницький центр Західної України.

У 2008 році разом із соціологом Ігорем Тищенком заснував незалежну групу «Рейтинг», яка швидко стала одним із лідерів ринку. Компанія працює за міжнародними стандартами ESOMAR (Європейське товариство дослідників громадської думки та ринку) і WAPOR (Всесвітня асоціація дослідників громадської думки), проводить тисячі інтерв’ю щороку й відома точними екзитполами та моніторингами суспільних настроїв, поєднує класичні підходи та сучасні методи досліджень.

війна політика соціологія інтерв’ю

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск