Статті
Костянтинівська «карусель»: як працює пекло-марафон на Східному Донбасі
Костянтинівка — це перехрестя, на якому тримається фронт. Залізнична станція, заводи, прямі дороги на Краматорськ і Слов’янськ. Якщо впаде Констаха, посиплеться вся лінія оборони Донбасу. Але її тримають. Зубами, піхотою в роздовбаних кварталах під безперервним дирчанням ворожих дронів. Кожен день цієї оборони купується кров’ю. Одні з тих, хто виграє цей час, випалюючи російську техніку й штурмовиків, — екіпажі безпілотних авіаційних комплексів підрозділу «Фенікс» Прикордонної служби, які воюють у складі угруповання Сил безпілотних систем. Кореспондент Texty.org.ua провідав дронарів, що входять у десятку найрезультативніших за е-балами.
Озвучено за допомогою ШІ голосом Валерії Павленко
«Фенікс» — це відносно нова структура, де все заточене під модернову війну, швидкість, автономність.
«Перетворюємо службу на високотехнологічну роботу», — пояснює полковник Дмитро Олексюк, Герой України.
Пресофіцер «Фенікса» старший лейтенант Олександра привітно усміхається: «Тут ми живемо, а працюємо — там».
«Там» — це одна з ділянок на околиці Костянтинівки, або, як частіше кажуть, Констахи.
Дорога
У саме місто заїжджають у сутінках — короткий проміжок перед світанком, коли надворі лише сіріє. У цей час ворожа нічна оптика вже сліпне, а денна ще нічого не бачить. Шлях пролітають на максимальній швидкості. Водій тримається ближче до промислових залізничних гілок, щоб обійти відкриті ділянки, де регулярно чергують ворожі «очі».
Волонтерський Mitsubishi L200 йде без фар. Живого місця на пікапі немає: він наглухо обвішаний антидроновими сітками, важкими гумовотканинними стрічками та саморобними балістичними пакетами. Усе це натягнуто на приварені металеві каркаси, торохтить на кожній ямі й тримається взагалі незрозуміло як, але міцно. Як водій тримає дорогу і враховує габарити, мені теж незрозуміло.
Лобове скло заляпане шаром сухої багнюки. Водій вчепився в кермо двома руками й матюкається крізь зуби. Розбитий асфальт, удари підвіски, у кузові щось глухо бахкає.
Машина різко гальмує за розбитими залишками чогось цегляного — околиця міста. Не чекаючи, коли осяде пил, пацани з «Фенікса» десантуються. Важкі рюкзаки з пультами й станціями одразу на спини поверх броніків. Дрони-«сімки» зв’язані попарно за промені, щоб не погнути пропелери. Пікап одразу зривається з місця і йде назад, у тінь дерев — світити точку висадки не можна.
Далі пішки через зарослі бур’яном городи, плутаючись берцями в порваному дроті, і вперед — кілометр за кілометром. У руках тільки зброя, переноски з «пташками» і важка котушка з чорним коаксіальним кабелем.
Нарешті на місці. Всередині порожнього цегляного будинку прохолодно і тхне сирою штукатуркою.
Мальок, Ворон і підвали
Тут працюють люди різних поколінь, але ритм у них один. Передача позиції відбувається швидко: обладнання залишається на своїх місцях, дрони, які принесли на заміну втрачених, підключаються — миготять світлодіоди, чути характерний писк. Можна трохи видихнути.
Сергію 19, позивний Мальок. Він повернувся з Італії у 18, бо «треба ж Батьківщину захищати». Нині в нього за плечима чимало бойових вильотів, медаль за оборону Торецької громади й абсолютно дорослий погляд на речі, які цивільним здаються пеклом.
Руслану 36, позивний Ворон. До 2023-го працював за кордоном будівельником, військового досвіду не мав. Пройшов Серебрянський ліс і Часів Яр у піхоті 42-ї бригади, звільнився, але знову повернувся на війну — уже в аеророзвідку «Фенікса». Вдома на Буковині в нього двоє пацанів — 8 і 13 років. «Їхній тато тут, значить, і вони в Україні. Я пішов, щоб жоден під@р не прийшов до моїх дітей». Старший брат Руслана, до речі, воює ще з 2014-го.
«Карусель»
Всупереч стереотипам, оператори БпЛА не сидять на дахах багатоповерхівок. Що вища будівля, то більше шансів зловити туди КАБ чи артилерійський снаряд. Ворон висоток узагалі не любить: «Якщо вона завалиться від прильоту, тебе звідти ніхто не дістане. Краще проста хата з міцним підвалом. Звідти хоч сам вигребешся або пацани допоможуть».
Головне в урбані — так військові називають бої в місті — грамотно виставити зв’язок. Антена ніколи не повинна стояти біля позиції — її виносять подалі.
Підключили Starlink, генератор і обов’язково зробили пробний виліт. Таким чином перевіряють у спеціальній програмі рельєф і визначають «параметри черепахи»: куди дістає зв’язок і чи треба підняти щоглу.
У кожного свій сектор спостереження. У повітрі безперервна «карусель». Один борт літає 35–45 хвилин. Щоб картинка для командування не переривалася ні на секунду, по закінченні вильоту оператор викликає сусідню позицію.
«Сусіди злітають, “міняють” твій БпЛА в повітрі, ти сідаєш, швидко перекидаєш акуми і чекаєш на свій виклик. Отак і крутяться наші пташки. Взимку, щоправда, час падає до 10–15 хвилин — камери і гвинти обмерзають, борт насилу повертається назад», — розповідає Ворон.
Мальок літає на Autel, важчому аналогу «Мавіка». Його день — це монотонна зачистка, розвідка та розмінування доріг скидами, щоб забезпечити проїзд техніки.
Боєприпаси («бімбочки») крутять самі: пластикові або сталеві з готовими уламками. «Побачив “ждуна” — це російський дрон, що чекає на ціль, — скидом його! Вибухнув, здетонував — порядок, шукаємо далі. Побачив рух під@ра — ще один скид».
До речі, помітити противника в розбитій забудові — окреме мистецтво. Росіяни ховаються по підвалах і пересуваються по 1–5 осіб. Ворон вираховує їх нічними бортами з тепловізорами, зависаючи над понівеченими будинками. «Виявили — одразу стрім керівництву, а далі по росіянах летить або арта, або “Вампір”, або камікадзе».
«Дивишся, скажімо, на кущ — він стоїть. Якщо там хтось є, він ворушиться, — додає Мальок. — Буває, вони просто тупо йдуть по полю, їх за кілометр видно. А буває, їхній же “Мавік” бере і веде одного військовослужбовця по маршруту — ми перехоплюємо їхні стріми, бачимо це і вилітаємо».
Як би вони ті мангали не ліпили, ми їх усе одно «дороблюємо»
Буває, що розвідка фіксує і спроби штурмів. Ворон згадує, як на них сунули танк і дві мотолиги (МТ-ЛБ, російською «многоцелевой транспортёр (тягач), лёгкий бронированный». — Ред.), обшиті арматурою та сітками: «Танчик першим ішов і десь там ліг, не доїхав. Потім і мотолиги розібрали. Як би вони ті мангали не ліпили, ми їх усе одно “дороблюємо”».
Найстрашніше для оператора — демаскування точки зльоту. Росіяни не шкодують ані дронів, ані снарядів. Їхня тактика застосування ударних дронів стала хитрою.
«Останній раз нас намагалися розібрати двома FPV, — розповідає Мальок. — Одна залітає в дах і вибухає — чисто налякати, вибити нас із підвалу на вулицю. А друга вже висить і чекає, поки ми вибіжимо. Ми, звісно, не виходимо. Тоді друга ефпівіxa влупила прямо всередину хати, тут ми вже вибігли, бо почало горіти. Завжди треба перечекати другу. Перша влупила — сиди, чекай».
20 днів під землею
Екіпажі на позиціях надовго — до 20 днів. Це питання безпеки. Зайвий рух навколо точки привертає увагу, краще заритися й не відсвічувати.
Підвал шукають просторий, щоб можна було стояти на повний зріст. Облаштовують три лежаки, стіл, вигрібають сміття. Обов’язково ставлять велику «флужку» — розподільник для живлення, бо батарей на зарядку йде багато. Вентиляція через звичайні труби, які виходять на вулицю. Повітря важке, але дихати можна.
На сухом’ятці 20 днів не посидиш, тому готують самі на газових плитках: варять макарони, смажать картоплю, навіть інколи вдається приготувати суп. Провізію і воду привозять «Вампірами» або НРК (наземними роботами) в шестилітрових бутлях. Місцеву воду з колодязів чи закрутки з погребів не чіпають принципово — досвід каже, що це небезпечно. Коли заходять на позицію, вмикають на повну дизельну «автономку», щоб просушити сирі стіни й стелю.
Розмовляють про дім, про цивільне життя, травлять байки, щоб підняти настрій
З гігієною просто: рятують вологі серветки або сухий душ, туалет у сарайчику на вулиці, якщо тихо. Якщо притисло під обстрілом, роблять справи в пакет, швидко вибігають, викидають і назад.
Найгірше, коли осколками січе коаксіальні кабелі антени. Вночі під вогнем нові дроти ніхто не принесе, тому сидиш кілька годин у глухоті, чекаєш «сіряка» (світанку), поки НРК або дрон докине заміну. Тоді виповзаєш, перепідключаєш і знову піднімаєш антену.
У паузах між вильотами люди намагаються не мовчати. Розмовляють про дім, про цивільне життя, травлять байки, щоб підняти настрій і не збожеволіти від замкнутого простору.
Межа
На питання про те, що відчуваєш у момент скиду на ворога, 19-річний Сергій відповідає спокійно, без надриву, як про звичайну роботу.
«Це не вбивство. Це зачистка землі. Ми проводимо операцію зачищення землі від гнилі. Побачили — вилетіли — вбили. Або “затрьохсотили”, як йому пощастить».
Психологія воїна змінюється з плином часу на «нулі». Замість юнацького драйву приходить тверезий розрахунок людини, яка зазирнула за край.
«Чесно кажучи, побільшало страху. Коли тільки пів року пробув, я на позицію не йшов — я біг із радістю. А зараз у мене контракт закінчується, з’явилася боязкість. Хочеться вийти неушкодженим. Відпочивати скоро».
Вийду лейтенантом. Зараз пілоти всюди треба
«Відпочивати» в розумінні Малька чи Ворона — це не про цивільне життя. Повернутися до звичайного мирного побуту після підвалів Донеччини вони вже не можуть. Війна стала їхньою невідʼємністю. Це не так чути з розмов, як відчувається в кожному русі, погляді, нахилі голови, коли бахкає десь недалеко.
Руслан знає, що триматиме свій сектор, поки ворог не відкотиться, а Сергій планує вступати до військового вишу в Одесі чи Львові: «Вийду лейтенантом. Зараз пілоти всюди треба, бригади розвиваються. Думаю, для мене знайдеться місце командира».
Вони йдуть на роботу — на свій наступний виліт. Дорослі чоловіки, які точно знають ціну кожному метру костянтинівської землі. Бомбер і розвідник. Солдати цієї війни.
Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)
Підписатися