Голова корупційної гідри, українки і «Махмуди», Мерц-«недофюрер». Моніторинг російської дезінформації в Україні (квітень — травень 2026 року)

Ми проаналізували основні наративи, які просували відомі своєю деструктивною позицією телеграм-канали. Також проаналізували коментарі під відео на популярних в Україні ютуб-каналах. Період дослідження — з 20 квітня по 20 травня.

Коментарі на Ютубі ми обрали для аналізу, бо значну їх частину залишають російські боти, які чітко відображають порядок денний російської дезінформації в Україні. Він значною мірою прив’язаний до поточних новин. Інші соціальні мережі ми не аналізували, однак деструктивні наративи зазвичай поширюються в них синхронно.

Описані нижче тези активно просували ресурси, що поширюють російську дезінформацію, тому ми вважатимемо їх проросійськими, хоча деякі з них можуть повторювати й українські політичні гравці.

Завантаження...

Корупція Зеленського

У досліджуваний період наратив про корупцію в оточенні президента домінував. Усі адекватні люди визнають, що в Україні є корупція, і ми всі є свідками того, як українська держава в особі антикорупційних органів (САП і НАБУ) бореться з нею.

Але очевидно й те, що російська дезінформація використовує ці інформаційні приводи, щоб довести нежиттєздатність України.

Ми сфокусуємося на головних наративах і субнаративах, які підігрівають скандали й активно поширюються в українському інфопросторі телеграм-каналами з нашої досліджуваної вибірки.

Базовий каркас повідомлень вибудовується навколо персоналізації відповідальності: за версією пропаганди, всі корупційні скандали прямо або опосередковано пов’язані з Володимиром Зеленським, який нібито знав про схеми, покривав їх і отримував власну вигоду. Докази, звісно, не наводяться — усе на рівні заяв та емоцій.

Наступний рівень наративу — делегітимація всієї антикорупційної та реформаторської траєкторії України. Просувається теза, що корупцію неможливо подолати, реформи не працюють, а європейський вектор розвитку був помилковим, оскільки Захід нібито ігнорує корупцію на найвищому рівні. У межах цього підходу відбувається знецінення ключових історичних подій останніх десятиліть — від Майдану до війни та втрати територій: «Почему политики и общество не требуют посадки коррупционеров? Зачем был Майдан, если одного Януковича сменил другой Зеленский? Президент и его клиентела заработали миллиарды на вооружение, которое никто не считал, а эффективность создана только в медиа», «Страна превращается в «Сомалиленд».Уезжайте из страны».

Уся допомога Україні розкрадається.

Звідси формується ще один меседж: замість того щоб інвестувати в оборону, держава нібито «розкрадає ресурси» і веде війну ціною власного населення. У цьому контексті активно просуваються ідеї про альтернативні моделі забезпечення армії за рахунок зовнішніх ресурсів: «Сотни миллиардов долларов западной помощи, которую получила Украина, могли бы пойти на создание профессиональной контрактной армии. На деньги союзников мы могли бы иметь 1,5 миллиона солдат из-за границы. Можно было купить армию и спасти жизни наших мужчин».

Паралельно формується другий великий блок — недовіра до міжнародних партнерів та інституцій, які подаються як інструменти зовнішнього контролю. Антикорупційні органи та правоохоронна система описуються як залежні структури, що виконують політичні замовлення.

Їхня мета — контролювати українську владу. Наприклад, вони змушують військово-політичне керівництво відправляти на війну проти Росії українців: «Зеленский продолжит отлавливать народ как крепостных, выполняя задачи спонсоров».

Ще один пласт — конспірологічна інтерпретація ролі західних структур, зокрема через фігуру Джорджа Сороса, який у пропагандистському дискурсі використовується як символ глобального контролю: «Все Набсоветы утыканы т. н. иностранными представителями, которые получают громадные зарплаты, покрывают коррупцию и служат “соросятам”. Это потеря суверенитета государства. Управление извне».

Інше завдання таких організацій — «доїти» Україну.

Застосовуючи тактику «брандспойту», пропагандистські джерела паралельно пропонують множинні версії пояснення того, чому антикорупційні кейси активізувалися саме зараз.

Одна з них — роль Європи як зовнішнього керівника України: «за накатом на Зеленского и его окружение стоит Европа, а также связанные с Демпартией США лица и структуры».

Інша версія зміщує акцент на США, де антикорупційні процеси подаються як інструмент примусу до політичних поступок і потенційної капітуляції для «принуждения Зеленского со стороны Трампа выполнить условия “Анкориджа”».

Демографічна криза та мігранти

Демографічна ситуація в Україні стала одним із найактивніше експлуатованих сюжетів російської пропаганди. Наратив спирається на реальну проблему — зменшення населення внаслідок війни, міграції та низької народжуваності.

10 травня міністр соціальної політики Денис Улютін назвав приблизну кількість людей, які проживають на підконтрольній Україні території. За його словами, нині там проживає від 22 млн до 25 млн осіб. Водночас директорка Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Елла Лібанова наводить вищі показники — близько 29 млн осіб, тоді як торік цей показник становив приблизно 30 млн.

І урядовці, і аналітики відзначають негативну демографічну тенденцію.

Саме в цьому місці починає працювати пропаганда.

Її перший крок — радикалізація проблеми. Навіть песимістичні офіційні оцінки оголошуються неправдивими, а аудиторії пропонуються ще драматичніші сценарії: «По данным западных журналистов, население Украины составляет 20 миллионов человек. Так что официальные цифры явно завышают»; «До 2035 года, по прогнозам западных экспертов, в стране останется лишь 7 миллионов украинцев».

Другий крок — зміна причинно-наслідкових зв’язків. Війна Росії, яка є ключовим фактором демографічної кризи, майже повністю зникає з картини. Її місце посідає українська влада, яка подається головним винуватцем зменшення чисельності населення: «За четыре года страна потеряла 16 миллионов человек. Это за один президентский срок».

Ще радикальніша версія цієї логіки стверджує, що саме українська влада свідомо не завершує війну, оскільки мир нібито означав би втрату політичної влади: «Зеленский будет воевать, пока украинцы не закончатся».

Однак демографія є лише першим актом цієї інформаційної кампанії. Основна історія починається там, де зменшення чисельності населення пов’язують із масовою імміграцією.

У пропагандистській конструкції відплив українців автоматично означає заміну їх мігрантами з Азії, Африки та Близького Сходу: «В то время, когда наши жители осваиваются в других странах, к нам приезжают мигранты из Африки, Азии, Ближнего Востока. Этот процесс будет только усиливаться».

Таким чином класичний демографічний виклик перетворюється на цивілізаційну загрозу.

Особливо показовою є роль коментарів у соціальних мережах. Вони виконують функцію не так реакції аудиторії, як механізму соціального підтвердження. Масова поява однотипних повідомлень створює ілюзію суспільного консенсусу й переконує читача, що страх перед мігрантами (які в Україну не поспішають їхати, про це ми докладно писали тут) — природна і домінантна позиція.

Саме це ми спостерігали в травні. Якщо 20 квітня в нашому масиві даних було лише п’ять коментарів на тему міграції, то вже в середині травня їхня кількість зросла в рази.

Наратив про міграцію як «екзистенційну загрозу Україні» став одним із найемоційніших і політично найзарядженіших у соціальних мережах. Він працює не так із фактами, як із відчуттями: страхом, втратою контролю та уявленням про зникнення звичного соціального порядку.

Міграція перестає бути економічним або демографічним процесом і постає як початок незворотної трансформації України: «В страну все активнее прибывают работники из Азии, Африки и Латинской Америки — планируется завозить их свыше 1,1 млн ежегодно. И если такие «ударные» темпы сохранятся, а война продолжится, то уже к 2030 году в стране не останется мужчин-украинцев — их полностью заменят мигранты»; «Официально уже завезено около 50 000 человек, и скорость завоза составляет примерно 1000 человек в сутки».

Подальший розвиток наративу будується на концепції культурної несумісності. Мігранти подаються не як робоча сила, а як носії чужої цивілізації, що нібито витіснять українську ідентичність: «Украинская нация вымирает»; «Есть европейский опыт, когда организованные группы молодых мужчин из иной культурной среды начинают диктовать свои правила в новой стране проживания, который уже стал суровой реальностью для Западной Европы».

Наступний етап — страх переноситься в повсякденне життя. Коментатори описують майбутнє, у якому українські жінки створюють сім’ї з іноземцями, міста занурюються в міжетнічні конфлікти, а країну заселяють вихідці з найбідніших регіонів світу: «По слухам в кулуарах, украинки во Львове и Ивано-Франковске уже начали выходить замуж за индусов», «У украинок новый тренд, они хотят крепкие семьи с индусами. Они рады, что на замену Тарасов появились красивые Махмуды, которые будут ухаживать за ними»; «Индусы и цыгане устроили бойню за Украину»; «Это будут выходцы из беднейших стран Азии и Африки, ведь европейцы к нам не приедут».

Завантаження...

При цьому відповідальність знову покладається не на війну, а на українську владу, яка нібито свідомо обрала політику «заміни населення».

У підсумку демографічний наратив виконує значно ширшу функцію, ніж просто залякування міграцією. Він стає платформою для просування головного політичного меседжу російської пропаганди — необхідності припинення опору та укладення миру на будь-яких умовах: «Наша страна вымирает. И спасти Украину от вымирания может мир с РФ. Не мобилизация и продолжение войны с лозунгом «Победа любой ценой». Не очередной кредит ЕС, а мир».

Мерц, що ж ти наробив!

Наприкінці квітня з’явилися новини про те, що канцлер Німеччини Фрідріх Мерц припустив, ніби Україні в межах майбутньої мирної угоди з Росією, можливо, доведеться змиритися з тим, що частина її територій залишиться поза контролем Києва. Він підкреслив, що в такому разі президент України Володимир Зеленський може винести це питання на референдум і пояснити громадянам, що водночас країна отримує перспективу вступу до Європейського Союзу.

Якщо в українському суспільстві ця заява викликала дискусії, то проросійські інформаційні ресурси використали її як готовий матеріал для просування одразу кількох деструктивних наративів.

Перший із них — Європа більше не вірить у перемогу України. Будь-які заяви про компроміси автоматично інтерпретуються як визнання неминучої поразки Києва: «Украина не вернёт свои утраченные территории. Это уже признали даже её самые близкие союзники».

Другий наратив — Захід втомився від війни й прагне завершити її практично на будь-яких умовах, перекладаючи політичну відповідальність за поступки на українську владу. У цій логіці перспективу євроінтеграції подають як символічну компенсацію за втрату територій: «Европейцы уже прямо говорят — подписывайте, а людям скажете, что “зато мы почти в ЕС”».

Третій наратив ширший і виходить за межі конкретної заяви. Він покликаний довести, що Україна зробила хибний цивілізаційний вибір, а європейські партнери готові відмовитися від підтримки, щойно це стане для них політично або економічно вигідним.

У цьому контексті активно просувається теза, що членство України в ЄС — це максимум, на який Київ може розраховувати, причому навіть ця перспектива буде обмеженою. Водночас Європа нібито прагне інтегрувати український оборонний потенціал без надання повноцінних гарантій чи політичних прав.

Паралельно вибудовується ще один сюжет — Європа нібито продовжує війну проти Росії руками українців, отримуючи від цього стратегічні переваги без власних людських втрат. У такій інтерпретації Брюссель постає головним бенефіціаром затяжного конфлікту, а Україна — лише інструментом його ведення. При цьому майстерно виводиться з центру уваги факт нападу Росії на Україну.

Показовою є й персоналізація цих наративів. Фрідріх Мерц у проросійському інформаційному просторі перетворюється на символ «відродження мілітаристської Німеччини» й одного з головних «яструбів» Європи.

Аналіз коментарів на Ютубі демонструє ознаки координованої активності. Наприклад, три різні користувачі поширювали ідентичне повідомлення: «Новый фюрер — новый поход на Москву. История ничему не учит!».

Ще п’ять різних коментаторів використали однакові образи у відповідь на німецькі заяви про необхідність повернення українських чоловіків до України: «Бусификация пришла в Европу. Мерц поможет украинским беженцам найти дорогу в ВСУ Немецкий канцлер согласился помочь недофюреру наловить пушечного мяса».

Водночас два інші коментатори просували тезу про ненадійність німецького канцлера: «Мерц — трепло и трус, так что не стоит серьезно относится к его обещаниям».

У сукупності ці приклади демонструють характерну тактику російських інформаційних операцій. Будь-яка неоднозначна або дискусійна заява європейського політика миттєво інтегрується в уже готову систему пропагандистських наративів. Її використовують не для аналізу самої події, а для підсилення ширших меседжів: про втому Заходу, зраду союзників, безперспективність європейської інтеграції та необхідність погодитися на російські умови завершення війни.

«Бусифікація» та «полювання»

У досліджуваний період тема мобілізації була другою після «корупції Зеленського» за кількістю постів у телеграм-каналах із нашої вибірки. Ключові образи в цих публікаціях — «людолови» і тези про «бусифікацію». У каналах поширювали відео й переказували словами те, що чоловіків нібито масово хапають на вулицях і силою заштовхують у мікроавтобуси, щоб закріпити відчуття буденності насильства.

Працівників ТЦК у цій оптиці перестають зображати військовослужбовцями — їх перетворюють на «банду», «гестапо», «карателів» і «душогубів». Саме такі ярлики фігурують у постах. Риторика часто зводиться до безвиході: «Если попал, то шансов почти нет, если вырвался, считай, повезло». Така рамка страху й приниження є основою наративу, поверх якої згодом будуються конкретніші меседжі.

Як і у випадку з корупцією, цей наратив спирається не на порожнечу. Проблема перевищення повноважень окремими працівниками ТЦК реальна і визнається офіційно. Наприклад, омбудсмен Дмитро Лубінець заявляв про зростання скарг на дії ТЦК та СП і називав це системною кризою. Також відомі випадки хабарів і судових справ.

Тобто пропагандисти, як і зазвичай, не вигадують явище з нуля — вони беруть задокументовані випадки й доводять їхній масштаб до відчуття тотального «полювання на людей». Кожен випадок вписується в готову рамку, де злочин конкретного працівника подається як свідомий курс держави на знищення власних громадян.

Докладніше про те, як росіяни розганяють тему «бусифікації», ми напишемо в наступному випуску нашого моніторингу.

бусифікація дезінфомонітор дезінформація мерц наративи пропаганда телеграм

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск