50 відтінків червоного: як українські ліві прагнули вільної України, але програли більшовикам

Ба більше: цілком марксистська УСДП(н) оголосила російським більшовикам відкриту війну. Водночас, за ідеологічною завісою українським лівим важко було розгледіти, що собою являли росіяни насправді, і чим можуть закінчитися будь-які домовленості з ними.

З 1917 року на території колишньої Російської імперії ліві ідеї здобули величезну популярність. Є кілька причин, чому так сталося на українських землях.

Бідні, неосвічені, наївні

Бідність: до розпаду імперії було лише 5 % заможних господарств із наділом понад 15 десятин. Понад 80 % селян були безземельними або малоземельними. У багатодітних родинах батьки не могли дати дітям землю для господарювання, а міста не вміщали всіх охочих.

Тож багато молодих активних людей залишалися без перспектив.

Неосвіченість: рівень неписьменних в українських губерніях коливався від 72 до 85 %. Фіни, балтійські народи, які вибороли незалежність від імперії, були письменними на 70–80 %, поляки — на 29–39%.

Коли агітатори-марксисти розповідали неосвіченим українським біднякам, що «лише витрати праці найманого працівника створюють у товарі додану вартість», люди чули: «Світ несправедливий, а будь-яка бідна людина — жертва жорстокого капіталістичного світу».

Новизна: лівий рух подавав власні ідеї як найсучасніше і найвище досягнення європейської думки, здатне подолати усі вади світу.

Це зараз ми знаємо, що багато спроб збудувати комуністичну «утопію» зазнали краху, а тоді люди таких прикладів не бачили. Вони думали, що рішучі прості методи справді можуть кардинально змінити світ.

Усе це призвело до того, що соціалістичні ідеї отримали широке охоплення.

Ліві партії: розмноження діленням

Деякі демократичні та ліберальні партії з огляду на популярність соціалізму змушені були додати це слово до своїх назв. Наприклад, цілком національна партія Українських самостійників дописала собі в назву «соціалістів» і стала Партією українських самостійних-соціалістів, а в програмі з’явились гасла про землю хліборобам, заводи — робітникам. Інакше б до цієї партії навіть не дослухалися.

Проблеми виникали, коли доходило до реалізації ідей. Кожен дуже по-своєму бачив, яким має бути заповітний «червоний рай», а найменші розбіжності вели до розколів і смертельної ворожнечі.

Появу нових партій після таких розколів спрощено ілюструємо на схемі:

Нові слова приростали до назв партій після кожного розколу — так відмежовувалися від екс-колег. Назви ставали такими громіздкими, що усна агітація перед натовпом — основний спосіб комунікації — суттєво ускладнювалася. Тому почали скорочувати: членів УСДРП називали просто «есдеми» (від початкових літер «соціал-демократів»), а соціал-революціонерів — «есери».

У січні 1919 року, в розпал війни Української Народної Республіки (УНР) проти Червоної Росії та її проксі УСРР (Української Соціалістичної Радянської Республіки), у Києві проводять з’їзд знаної та популярної серед народу Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). На Київ тоді сунули більшовики, але небезпека не згуртувала есдемів: партія розвалилася на дві частини.

Праве крило, яке прагнуло соціалістичних змін демократичним шляхом, було в більшості. У меншості було ліве, яке виступало за «диктатуру пролетаріату й селянської бідноти» тут і зараз. Оголосивши однопартійців буржуями, ліві відкололись, залишили собі назву УСДРП, але додали до неї літеру н — незалежні. Коли праві вирушили на захід з урядом УНР, «незалежники» (не в сенсі прихильників незалежності України, а в сенсі незалежні від більшості колишніх однопартійців) залишилися в Києві.

Далі розкажемо їх трагічну і в дечому комічну історію.

У своїй газеті «Червоний прапор» незалежники так писали про більшовиків: «Іде до Києва нова сила, іде як завойовник, як окупант, джерело якої Росія… До нас — під гаслами боротьби за владу рад — іде уряд, який називає себе українським, і який ми таким не вважаємо і вважати не можемо».

Хоч незалежники й дотримувалися в економічних та соціальних питаннях поглядів, які були схожі на більшовицькі, прагнення останніх до одноосібної влади їм зовсім не подобалося. Як, зрештою, й багатьом іншим українським лівим.

Приєднання до повстанців

Коли Червона армія заволоділа Києвом, попри всю антипатію незалежники зробили спробу увійти до Ради народних комісарів, тобто УСРР. Умови вони виклали на сторінках «Червоного прапора»: 1) визнати повну незалежність УСРР; 2) визнати офіційною мовою українську і проводити національну політику.

Але російські більшовики, яким не подобалися самостійницькі позиції, і не подумали пропонувати незалежникам місця в уряді.

Натомість разом зі своєю філією КП(б)У (Комуністична партія більшовиків України) вони почали активно розбудовувати власну адміністрацію. Це був час неймовірних соціальних ліфтів: за умови повної лояльності до центру навіть колишні злодії та конокради діставали змогу стати співробітниками ЧК (від рос. «Чрезвычайная комиссия»).

ЧК мали майже необмежені повноваження на місцях. Головне, щоб ділилися експропрійованим у «буржуїв» і проводили продовольчу розгортку — безоплатне вилучення в селян продовольства для великих міст і російських губерній. У селах замість обіцяного перерозподілу землі більшовики почали примусово запроваджувати так звані комуни — прообрази колгоспів.

У відповідь запалали масові селянські повстання під гаслами «За радянську владу — без комуністів!». Довкола Києва, куди уряд УСРР у березні перебрався з Харкова, діяли різні групи повстанців. Під проводом отамана Зеленого (Данило Терпило) в Трипіллі, під проводом отамана Бурлаки (Овсій Гончаренко) у Василькові, під проводом отамана Ілька Струка на півночі Київщини. Далі, в районі Радомишля, виступали повстанці отамана Дмитра Соколовського, на Чернігівщині — отамана Євгена Ангела, а на Полтавщині — отамана Міхно.

В самому Києві теж було неспокійно. Незалежники відкрито звинуватили уряд УСРР у проведенні русифікації та застосуванні методів царизму. Більшовики відповіли звинуваченнями в українському націоналізмі та шовінізмі. Ще одним звинуваченням була «контрреволюційність» — зручний ярлик для опонентів, бідніших за церковну мишу, яких годі було запідозрити в «буржуйстві», «куркульстві» чи навіть «підкуркульстві».

25 березня ЧК арештовує Анатолія Пісоцького (писав під псевдонімом Андрій Річицький), кількох інших відомих незалежників і закриває «Червоний прапор». Згодом їх звільняють, друк газети дозволяють відновити, але лідери незалежників розуміють: арешти можуть повторитися, і наступного разу у фіналі буде розстріл.

Багато рядових прихильників незалежників вже воювали проти більшовиків, входили до повстанських рухів. Тому центральний комітет (далі ЦК) незалежників вирішує, що краще очолити повстанський рух, а ще краще сформувати власну коаліцію.

Союзників знайшли швидко: приєдналися мега-популярні серед селян українські есери (центральної течії) та представники правих есдемів, які переховувалися на захоплених більшовиками землях. Таємно зібравшись у Києві наприкінці березня чи в перших числах квітня (точна дата невідома), вони уклали проект договору «в справі спільної боротьби з окупаційним урядом Раковського» (Християн Раковський — виходець із Болгарії та голова уряду УСРР).

Плани були амбітні — створити так звану тимчасову «Раду Республіки», яка мала замінити і Раднарком (уряд) УСРР, і Директорію УНР, та зайнятися очищенням «всієї України від окупаційної російської комуністичної влади». Рада Республіки мала складатися з дев’яти осіб, з представників тільки присутніх партій — по троє від кожної.

А вже на місцевому рівні (село — волость — округ) влада мала належати відповідним Радам, причому обиратися і голосувати мали б лише ті громадяни, які «не жили з чужої праці». Безумовно, не забули згадати й про боротьбу з контрреволюцією.

У проєкті «коаліції» була одна формальна, але важлива проблема: ЦК незалежників та центристів-есерів були в Києві, а ЦК правих есдемів, який мав затвердити цю угоду, разом із урядом УНР десь на заході.

Тому з Києва на початку травня вирушили посланці. Від есерів — Дмитро Одрина, Теофан Черкаський, Іван Часник; від незалежників — Анатолій Пісоцький. Лише наприкінці травня вони відшукали уряд УНР аж у Тернополі.

ЦК правих есдемів до перспектив Ради Республіки поставився украй скептично. Натомість есерам-центристам запропонували «синицю в руках»: місця в уряді УНР і згоду на те, що органи місцевої влади будуть організовуватися на трудовому принципі.

І есери, хай із застереженнями, на це погодились: Дмитро Одрина, лікар за фахом, став міністром народного здоров'я і опікування, а згодом і заступником голови ради міністрів УНР. Теофан Черкаський прийняв посаду міністра народного господарства, а Іван Часник — посаду замісника керуючого управлінням преси й інформації.

А от незалежникам, своїм колишнім однопартійцям, праві есдеми не запропонували нічого. Тому провідні незалежники продовжили іти власним шляхом — спробували очолити повстання проти більшовиків в Україні.

Ревком і його воєнні сили

Вони пішли до отамана Зеленого, який вважався прихильником незалежників. Його рух саме набував неабияких обертів у Трипіллі — на початку березня там знищили продзагін та більшовицьких агітаторів.

Аби керувати повстанцями, незалежники створили Всеукраїнський Революційний Комітет на чолі з Антіном Драгомирецьким. При ньому запровадили Головну Військову Раду. Отаман Зелений нібито долучився до Комітету, коли його пообіцяли зробити комісаром військових справ. Відповідати за ідеологічну роботу мали незалежники Михайло Авдієнко та Михайло Ткаченко.

2 квітня Комітет видав Наказ №1, яким оголошував загальну мобілізацію та наступ повстанців на Київ. В іншому ж наказі (№48) був заклик і до арешту «зрадницької Директорії, яка веде переговори з французькими та іншими імперіалістами».

Керувати повстанцями Комітет доручив Головному Повстанському Штабу. Командиром повстанських військ призначили Юрія Мазуренка, колишнього поручика російської імператорської армії, який у 1919 році був комісаром у закордонних справах та головою дипмісії УНР у Москві. Начальником Штабу став Захар (в інших джерелах Олександр) Малолітко, есер, також відомий як отаман Сатана.

Загони отамана Зеленого вважалися Першою Київською повстанською дивізією, а загони отамана Марка Шляхового (Кармелюк) із Васильківщини — Другою. Разом вони утворювали 1-й повстанський кіш, який формально очолював той же Зелений. Інші повстанські ватажки діяли самостійно, хоч періодично й підтримували контакти зі згаданими отаманами.

Комітет прагнув вести ідейно-пропагандистську роботу серед повстанців та встановити політичний контроль над отаманами, але з цим нічого не виходило. Отамани переважно були людьми амбітними, харизматичними й авторитетними у своїх районах. Вони щиро не розуміли, чому мали слухатися осіб, схильних до незрозумілих теоретизувань.

У середині квітня більшовики зібрали чималі сили, зокрема знявши кілька полків із фронтів, та кинули проти повстанців. Отамани Київщини були змушені тимчасово розпустити свої загони та перейти в підпілля. Більшовики ж офіційно засудили незалежників як «кулацьку партію» й остаточно закрили «Червоний прапор». Здавалося, усе йшло до остаточної поразки.

Але 7 травня на півдні України масштабне повстання підняв отаман Никифор Григор'єв. На піку повстання йому вдалося захопити Кременчук, Черкаси, Золотоношу, Єлисаветград, Катеринослав, Миколаїв та низку інших міст.

Довідавшись про ці успіхи, 12 травня Головний Повстанський штаб надіслав до Григор’єва делегацію. Йому запропонували увійти до Штабу й повністю підпорядкувати йому свої загони. На це амбітний Григор’єв відповів:

«У мене 23 тисячі багнетів, 52 гармати, 12 бронепотягів, мільйон патронів. За мною Херсон, Миколаїв, Одеса. Скажіть, а що за вами стоїть? Нічого. А раз нічого, то я дозволяю вам прийти до мене і отримати від мене ту роботу, яку я вам дам».

До спільної роботи так і не дійшло: в 20-х числах травня червоні завдали Григор’єву ряд дошкульних поразок. Отаман перейшов до партизанських дій із невеликим загоном прихильників.

Проте повстання Григор’єва зіграло на руку незалежникам — більшовики перекинули частину військ з Київщини на південь. Отамани повернулися до повстання, як-от Зелений, який, утім, тепер уже більше схилявся до союзу з урядом УНР.

Можливо, ці розбіжності змусили Головний Повстанський штаб перебратися у травні в район Ставища. Там згодом сформувалася так звана Третя радянська повстанська дивізія під командуванням есера Якова Діяченка.

Здавалось би, чергові розбіжності, чергове дистанціювання, чергові митарства. Але на цьому шляху на незалежників чекала справді доленосна зустріч.

Зустріч з Тютюнником

Отаман Юрій Тютюнник був яскравою особистістю навіть для тих неймовірних часів. Колишній прапорщик російської імператорської армії, український лівий есер, який завдяки своїй сміливості та розсудливості став начальником штабу бригади Григор’єва, і той на на певний час навіть призначив його комендантом Одеси.

Після поразки Григор’єва успішно діяв проти більшовиків на чолі загону з півтори сотні перевірених бійців на рідній Звенигородщині. Тютюнник швидко здобув авторитет завдяки військовим успіхам та дотриманню жорсткої дисципліни в лавах повстанців. До нього приєднувались нові прихильники.

Під час одного з рейдів Тютюнник натрапив на Повстанський штаб у лісі поблизу села Жидівська Гребля (тепер Калинове Білоцерківського району). Юрій Мазуренко негайно скористався ситуацією. Він вирішив підпорядкувати отамана й повідомив йому, що Штаб вже керує загонами Зеленого, Ангела, Соколовського. Досвідчений Тютюнник ні на мить у це не повірив, але його зацікавив зв’язок із іншими групами повстанців. Тому формальну згоду він дав.

Отримавши назву Четверта радянська повстанська дивізія, загін Тютюнника, який тоді вже розрісся до трьохсот багнетів, повернувся на Звенигородщину і провів кілька успішних боїв проти червоних.

Третя дивізія Діяченка та повстанці отамана Залізняка, який раніше служив у Григор’єва, теж активізувалися. 20 червня вони захопили Володарку, а 23-го повели наступ на сусідню Сквиру. У результаті бою місцева єврейська самооборона була знищена, ЧК і загін робітників утекли, а солдати охоронного батальйону частково розбіглися, частково самі приєдналися до повстанців.

Та попри ці успіхи, у Повстанського штабу наростали проблеми. Третя дивізія дедалі більше відбивалась від рук, повстанці відмовлялись виконувати накази, пиячили, грабували населення, чинили єврейські погроми. Сил і авторитету, щоб навести лад, у Штабу не було.

Прихильний до більшовиків очевидець зі Сквири писав про непослідовні дії Штабу, який одночасно пропагував радянську владу і планував відновити міське та земське самоуправління; декларував «боротьбу з жидовськими комісарами» і призначив комісаром єврея. Не маючи визначеної політичної лінії, Юрій Мазуренко уявляв себе державною та політичною владою.

Наприкінці червня він навіть направив ультиматум голові уряду УСРР Християну Раковському з вимогою передати владу повстанським революційним комітетам, вивести з України червоні війська. Згодом Мазуренко пояснював, що він буцімто хотів домовитися про спільну боротьбу проти генерала Денікіна, якого, з його претензіями на «єдину неподільну Росію», вважав гіршим за більшовиків ворогом.

Раковський, звісно, не злякався ультиматуму, назвав його «нахабною телеграмою» й відмовився домовлятися з незалежниками. А «для профілактики» запропонував узяти в заручники брата Юрія Семена Мазуренка.

Саме в такому безпорадному становищі — без міцної влади навіть над власними повстанцями, але з претензіями на вищу владу — і застав Мазуренка отаман Юрій Тютюнник. Мазуренко і Малолітко наважилися на відчайдушний крок — запропонували Тютюннику прибути у Сквиру та взяти в свої руки 3-тю дивізію.

Тютюнник наводить лад

Анонімний учасник тих подій з боку повстанців згадує, що відбувалося, коли загін Тютюнника прибув до міста:

«Сквира була розграбована козаками 3-ї дивізії дощенту. Жиди і не жиди заплатили “за визволення” всім своїм майном, а дехто й життям. Тютюн.[ник] ввійшов в Сквиру в повному порядку, з музикою… Виявилося, що не Діяченко і Головний Штаб керували юрбою, а юрба ними».

Тютюнник об’єднав фактично неконтрольовану Третю дивізію зі своєю Четвертою, утворив 2-й радянський повстанчий кіш і очолив його. Після цього у Сквирі відбулися кардинальні зміни. Найбільш небезпечних повстанців вивели з міста, а іншим пригрозили розстрілом за грабежі та самоуправство. Службовців усіх державних установ мобілізували для несення охорони в місті. Погроми, масові побиття та пограбування в Сквирі припинилися.

Він продовжив наводити лад після того, як через кілька днів повстанці програли бій за Сквиру більшовикам внаслідок завчасного відступу Третьої дивізії. Тютюнник відсторонив більшість командирів, у тому числі й самого Діяченка. За нові спроби грабунків і погромів розстріляв чотирьох повстанців і випоров із десяток старшин. На чолі кінноти розігнав обурену юрбу, яка прийшла з погрозами розстріляти самого Тютюнника.

Кримінальний елемент із загонів усунули, а чимало любителів «вольності» пішли самі (Тютюнник оцінив їх кількість аж у 500 людей). Але після цього в дивізії нарешті запанувала дисципліна.

Похід на захід

На тлі усіх цих подій Тютюнник дедалі більше схилявся до того, що есерівська та есдемівська політика не несуть Україні нічого доброго, і варто з’єднатися з Армією УНР. Також у повстанців була нестача патронів, а це віщувало втрату боєздатності. Аргументи Тютюнника спрацювали, і Штаб вирішив іти на захід. Подолавши більше 170 км, повстанці 13 липня дісталися Копайгорода, де встановили зв’язок із Армією УНР.

Мазуренко та Малолітко намагалися натиснути на Тютюнника: мовляв, фронт у катастрофічному становищі, а уряд УНР не здатен до організаційної роботи. Тож потрібно, щоб посади в уряді зайняли незалежники, ба більше, щоб він повністю складався з незалежників та есерів. Але Тютюнник, переконаний, що есери й незалежники ще менше придатні до праці, зі слів анонімного очевидця, відповів:

«Час торгівлі буде тоді, коли ми будемо в Білгороді і Куп’янську, а не в такому становищу як зараз» і послав телеграму до Штабу Дієвої Армії, в якій докладав про стан військових частин».

Він послав телеграму до Штабу Діючої армії УНР про стан військових частин, а потім приєднався до неї разом із 3,5 тисячами вояків.

Незалежники й есери обурилися. 16 липня вони з прихильниками вирушили до Кам’янця-Подільського, де на той час перебував уряд УНР. Незалежники Мазуренко, Пісоцький, Драгомирецький та есери Щадилов, Діяченко, Малолітко і Сердюк прибули до міста 18 липня. Разом із ними було до 200 добре озброєних повстанців із тих, які не пішли за Тютюнником. Вони розташували свої обози та кулемети на площі Кам’янця-Подільського.

Вихід із повстання

Незалежник Михайло Ткаченко, який уже був у місті, а також есери та інші прихильники «радянської платформи» зустріли їх із великою урочистістю. У міському театрі навіть поставили оперу на їх честь.

А от Комендант Запілля (тобто тилу) Діючої армії УНР Микола Чоботарів хотів їх арештувати, вважаючи, що це «акція большевиків замаскована повстанчим військом».

Зрештою, на зустріч із новоприбулими до театру особисто прийшов Головний Отаман Симон Петлюра, проте незалежники демонстративно відмовилися його привітати. А тут нагодилися і посланці від Тютюнника, які повідомили, що більшість повстанців ставиться до Штабу далеко не прихильно. Після цього Петлюра дав дозвіл Чоботаріву, і той обеззброїв вояків та арештував новоприбулих, а з ними й Михайла Ткаченка.

На щастя для арештованих, в уряді УНР було багато есерів, яких розлютили дії Чоботаріва. Вони пригрозили залишити уряд, якщо заарештованих не випустять. Тож арештанти-есери були звільнені, але не незалежники: їх протримали в ув’язненні аж 38 днів.

Після такого прийому про жодну подальшу співпрацю УНР та незалежників не було й мови. Останні публічно оголосили про вихід із повстання проти більшовиків та засудили повстанську діяльність.

Тим часом армія Денікіна захоплювала величезні простори України. Уряд Християна Раковського утік до Москви і став куди більш схильним до переговорів. Наприкінці 1919 року Юрій Мазуренко і Михайло Ткаченко домовилися з більшовиками про легалізацію своєї партії. У Києві навіть почали знову друкувати «Червоний прапор», проте тон його публікацій стосовно більшовиків став суттєво лагіднішим.

Наприкінці січня 1920 року незалежники провели «ребрендинг» — на з’їзді формально розпустили УСДРП(н) та оголосили про створення Української комуністичної партії (УКП, звідти і їхня подальша назва — укапісти).

На початку нова партія навіть зростала. До укапістів переходили колишні члени партії «боротьбистів», що не потрапили до КП(б)У, і навіть ті члени КП(б)У, що були невдоволені національною політикою в УСРР. Як легальна партія, УКП брала участь у виборах до місцевих рад і профспілкових органів, видавала кілька власних газет, доки наприкінці 1920 року їй і цього не заборонили.

Жодного серйозного впливу укапісти не мали і мати вже не могли, а їхня діяльність була під повним контролем системи каральних органів більшовицького режиму, ЧК-ДПУ. Багатьох членів УКП, зокрема і її лідера Андрія Річицького, неодноразово заарештовували. Зрештою тогочасній владі набридло дозволяти навіть таку ручну опозицію, і 1 березня 1925 року УКП формально закінчила своє існування. Значна частина її членів тоді перейшла до КП(б)У, марно сподіваючись українізувати її зсередини.

Як склалася доля учасників та прихильників Всеукраїнського ревкому?

Антін Драгомирецький, Михайло Авдієнко, Юрій Мазуренко, Анатолій Пісоцький не пережили сталінських репресій 1930-х років.

Колишні есери, які працювали на УНР, а потім необачно вирішили залишитися в УСРР, теж їх не пережили. Теофана Черкаського розстріляли в 1938 році, доля Івана Часника та Олександра Щадиліва достеменно невідома.

Дмитро Одрина помер від тифу 16 листопада 1919 року в Кам’янці-Подільському, марно намагаючись, як міністр народного здоров'я УНР, зупинити поширення епідемії цієї хвороби.

Про Малолітка і Сердюка відомо мало: у вересні 1919 року вони допомагали вже Центральному Українському Повстанському комітету (створеному УНР) у боротьбі проти Денікіна, і на тому їхня доля губиться.

Отаман Зелений загинув у листопаді 1919 року в результаті перестрілки з військами Денікіна.

Яків Діяченко нібито повернувся до Київської групи Тютюнника (так почав називатися підрозділ повстанців в Армії УНР), але там був «розстріляний як большевик».

Сам Тютюнник дослужився в Армії УНР до звання генерал-хорунжого, але в 1923 році був захоплений у ході спецоперації ОДПУ. Його змусили демонстративно «покаятися». Страчений у 1930 році.

більшовики ліві повстанці унр

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск