Статті

Війна за людей: Україна втрачає населення швидше за Росію

Останні місяці в Україні точаться запеклі дискусії про мігрантів — від суперечок у соцмережах до публічних заяв чиновників. У тих самих соцмережах прокотилася хвиля мемів про «індусів в Україні». Та за загальною емоційною піною губиться головне: демографічна криза стає по-справжньому небезпечною. Населення країни зменшується швидше, ніж це було до 2022 року. Саме тому державі потрібні і продумана міграційна політика, і стратегія: як повертати своїх і залучати чужих. Стратегія, ухвалена в умовах 2017 року, завершила свою дію у 2025-му, а нову — до 2035 року — поки що лише розробляють.

Історія. Кількість має значення

Здавалося б, у війні перемагає чисельніший. У середині минулого тисячоліття Московське князівство анексувало Новгород, маючи перевагу в населенні в 7 разів, Казанське ханство — у 15 разів, Астрахань — у 100. Та ця арифметика працює не завжди.

Москва Івана Грозного входила в Лівонську війну вдвічі чисельнішою за Велике князівство Литовське. А вийшла ослабленою: втратила завоювання й опинилася в економічній кризі, знесилена опричниною. ВКЛ теж ослабло, що підштовхнуло його до унії з Польщею. На початку XVII століття претендентом на гегемонію в Східній Європі стала Річ Посполита: тепер вже її населення перевищувало московське. Її війська взяли Кремль невеликими силами, бо Московська держава тонула у внутрішніх проблемах. Москва віддала Речі Посполитій Смоленськ, Чернігів і Новгород-Сіверський. Так отримала необхідну «передишку».

У середині XVII століття все перевернулося. Скориставшись повстанням Хмельницького, Москва вдарила по Речі Посполитій. Значна частина населення була депортована або переселена до Московщини.

До середини XVIII століття Річ Посполита перетворилася на немічну державу. Чисельність ще давала змогу воювати, але застарілий шляхетський устрій душив державу. Російські війська ходили польською територією, як сьогодні білоруською. Критичною була не різниця в чисельності, а інституційна неспроможність Речі Посполитої. Як наслідок — Польщу поділили сильніші сусіди.

Дві демографічні політики

Сила Речі Посполитої довго трималася на відкритості. Німці йшли на польські землі з XII–XIII століть, міста закладалися на магдебурзькому праві. Привілеї від польських королів отримали євреї, запрошували русинів (українців та білорусів), вірмен і татар. Стефан Баторій у XVI столітті дав пільги шотландським купцям. Польща прийняла кілька хвиль голландських менонітів. Це була послідовна політика залучення людей, технологій і капіталу.

Москва робила те саме, особливо коли її демографія обвалювалася. Після Смути центральні території царства знелюдніли, і перші Романови — Олексій і Михайло — вибудували систему залучення людського ресурсу ззовні. Голландці будували заводи. Шотландські й німецькі офіцери очолювали полки нового зразка. Москва приймала православних із Балкан, Молдови, грецького світу, інкорпорувала татарську знать, селила на південних кордонах утікачів з України. З Білорусі й Литви вивезли десятки тисяч ремісників, друкарів і духовенства — здебільшого як полон.

Україна та Білорусь стали для Московії джерелом розвитку

Парадокс — Україна та Білорусь стали для Московії тим, чим латинська Європа стала для Речі Посполитої — джерелом розвитку. Без цього припливу не було б ні петровських реформ, ні Російської імперії.

Різниця між двома державами в тому, чи вистачало державної спроможності проводити реформи. Річ Посполиту поступово уражав шляхетсько-політичний параліч. Москва ж розбудовувала абсолютистську вертикаль, яка давала змогу планомірно поглинати людей, технології й території навіть у роки слабкості.

Демографія, ресурси та чисельність важать багато, але без працездатних інституцій і свідомої державної політики вони не конвертуються в силу. Саме спроможність ухвалювати і виконувати рішення давала змогу Москві підніматися після кожного удару.

Жителі сала Збраньки (нині Овруцька громада Коростенського району Житомирської області). Світлина 1909 року

Україна 100 років тому

Важливість інституційної спроможності показав період розпаду Російської та Австро-Угорської імперій. Після демографічного вибуху XIX століття на українських землях жило близько 30 млн людей — більше, ніж у Польщі Пілсудського. Під владою Леніна спочатку було близько 65 млн. У царській армії служили мільйони українців. А що сталося?

Після Жовтневого перевороту більшовики розпустили стару імперську армію і створили нову, кількамільйонну. До загальної мобілізації вони перейшли у 1918 році — тоді ж, коли в Україні постала держава Скоропадського, підтримана німцями. Більшовики мобілізацію почали, а Скоропадський, попри розуміння її потреби, не зміг. Гетьмана повалили, час було втрачено.

За кількістю людей Україна була чисельніша за Польщу

На піку 1919 року Червона армія мала близько 3 млн багнетів. Польща Пілсудського — 600 тис. УНР — кілька десятків тисяч. Кількість людей в Україні була більша, ніж у Польщі, але вона виставила армію в кілька разів меншу. Хоча навіть цього вистачило, щоб більшовики були змушені створити УСРР і формувати СРСР як федерацію. Це матиме далекосяжні наслідки.

Попри нездатність конвертувати демографічне зростання в повну політичну суб’єктність, чисельність має значення. Пережити війни допомагав пік народжуваності: за оцінкою демографа Олександра Гладуна, у 1912 році на території сучасної України народилося близько 1,57 млн дітей — рекорд нашої історії. Це дало змогу українському народу пережити неймовірні катаклізми: Голодомор, Голокост, окупації, сталінський терор. За підрахунками демографа Омеляна Рудницького, Україна втратила через них понад 19 млн життів, зокрема понад 8 млн — у Другу світову війну.

Сьогодні: п’ять до одного

Сьогодні Росія має майже п’ятикратну перевагу за населенням, хоча в 1991 році мала лише трикратну. Люди — найсильніша позиція Путіна у війні й найслабша для України.

Україна тримається завдяки технологіям, виснажливій загальній мобілізації, зовнішній підтримці й консенсусу несприйняття союзу з Росією.

Дехто навіть каже, що спротив України змінює історичний баланс сил у Центрально-Східній Європі — той, який колись Хмельницький змінив на користь Москви. Лише тепер замість Москви країни Євросоюзу як переможці, а в ролі незграбних еліт Речі Посполитої путінська Росія. Поле бою традиційне — Україна.

Однак сучасна армія чисельністю 800–900 тис. — безпрецедентний для української історії рівень мобілізації, на порядок вищий, ніж в УНР, УГА, УПА чи в Махна. Це стало можливим завдяки грошам країн ЄС, технологіям США й демографічним накопиченням минулих десятиліть.

Людський капітал вичерпується, бо тане населення

Тим часом людський капітал вичерпується, бо тане населення. За 33 роки Україна втратила через смертність, анексії, міграцію близько 20 мільйонів людей.

Раніше демографія допомагала пережити катаклізми XX століття. Після нинішньої війни такого механізму вже не буде. Жінок репродуктивного віку з кожним роком меншає. Навіть якщо завтра війна завершиться й повернеться частина біженців, природного відновлення чисельності не буде.

По Росії війна також б’є, але слабше. За оцінкою російського демографа Олексія Ракші, народжуваність у РФ торік зменшилася приблизно до 1,178 млн дітей. Якщо ці розрахунки точні, співвідношення народжуваності в Росії та Україні сягнуло 7 : 1 не на нашу користь.

Народжуваність в Україні та Росії інфографіка

Для України нинішній шлях від антирекорду до антирекорду — динаміка, яка ставить під сумнів саме майбутнє країни.

Що з цього випливає

Класичний для XX століття сценарій «пережили війну — народимо нових» більше не працює.

Картина ринку праці показова. На підконтрольній території проживає близько 28–30 млн людей. Працює з них приблизно 13 млн — менш як половина. Решта або в тіні, або через вік чи інші обставини працювати не може. Дефіцит кадрів відчуває 74% українських компаній. На горизонті десятиліття дірка стає системною: уряд називає цифру 4,5 млн людей, яких треба додатково залучити до 2035 року. Ухвалена в січні 2026-го Стратегія зайнятості до 2030 року ставить проміжний орієнтир — зростання кількості зайнятих на 2 млн осіб. Уряд намагатиметься закрити цю цифру тим, щоб усі, хто працює, робили це офіційно за білу зарплату (в існуванні такої кількості українців, які працюють нелегально, у мене є сумнів), і поверненням біженців. Але чи будуть вони повертатися?

Навіть за найоптимістичнішого сценарію репатріації держава не обійдеться без моделей інтеграції іноземців. Це не вибір між «або-або», а одночасно «і-і».

Зростання ВВП вимагатиме більшої кількості працівників

Те саме стосується продуктивності праці: її зростання потрібне, але проблему дефіциту кадрів цим не вирішити. Крім того, критично необхідне зростання ВВП вимагатиме більшої кількості та якості працівників.

Але правда і в тому, що швидке закриття дефіциту в 4,5 млн робочих рук іноземцями — це «міна» під країну. Демограф Олександр Гладун формулює це прямо: «Поступове еволюційне залучення іноземців і еволюційний розвиток українського суспільства — це краще за будь-яку революційну зміну, якою стане залучення 4,5 млн мігрантів до економіки України».

Великий приплив іммігрантів за короткий час може змінити етнічну та релігійну структуру країни. Тому варто заздалегідь обговорити, кого хочемо бачити: яких професій, із яких країн, які потоки посилювати, а які перекривати. Але обирати доведеться з того, що є: із пострадянських країн, Південної Азії, Африки, Латинської Америки. Прийнятний для державної безпеки темп припливу мігрантів та регіони походження — окреме питання, його треба теж рахувати.

Зустріч із Надзвичайним і Повноважним Послом Індії в Україні Раві Шанкаром, Ужгородський національний університет, вересень 2025 року

І колумбійці теж

Інтеграція через роботу і службу у війську — єдиний реальний шлях. Водночас держава має свідомо обирати пріоритетні джерела припливу.

На мій погляд, перший перспективний резерв — Південний Кавказ: Грузія, Вірменія, Азербайджан. Спільна радянська освітня спадщина, знання російської як містка до української, тривала традиція професійної мобільності до України. Цільові категорії — вчителі, лікарі, інженери, військові.

Колумбійці та інші латиноамериканці, які здобули бойовий досвід у Силах оборони, заслуговують на спрощений шлях до посвідки на проживання і громадянства — за моделлю Французького іноземного легіону чи американської практики натуралізації через військо. Також політика пам’яті має взяти до уваги кількість загиблих за Україну іноземців та уважно поставитися до країн їхнього походження. Це було б справедливо.

Південна Азія — недооцінене джерело кваліфікованих кадрів

Південна Азія — недооцінене джерело кваліфікованих кадрів. Багато студентів із регіону навчається в Україні й здобуває фах, тож логічно, щоб частина залишалася. Хоча системних інструментів роботи із цим сегментом досі не видно.

Окремий нечисленний, але цінний канал — європейці й північноамериканці: фахівці від фермерів до військових інженерів. Їх може привабити те, що Україна має досить низькі бар’єри для старту підприємництва. Цілеспрямована робота із цією групою — окреме стратегічне завдання.

Чому справді варто запобігати, то це формуванню закритих моноетнічних анклавів зі слабкими зв’язками з рештою суспільства — сучасних гетто.

Універсальний фільтр для всіх — мова

Універсальний фільтр для всіх категорій — мова. Жодних дозволів на роботу без зобов’язання скласти українську бодай на рівні А2 протягом першого року. Українізація мігрантів — стратегічно важливе завдання (вже зараз слід закладати кошти на адаптаційні мовні курси). Зрештою, українізація як політика — це безперервний процес, що має стосуватися всіх, зокрема й етнічних українців.

Звісно, це лише ідеї, які мають обговорювати фахівці. Та відсутність державної міграційної стратегії та політики матиме далекосяжні негативні наслідки для існування України. Бездіяльність або поспішні рішення без фахового підґрунтя означатимуть, що ми просто падатимемо швидше за Росію.

Україна має втриматися двічі: як держава, зберігши інституційну спроможність, і чисельно, сповільнивши темпи скорочення населення.

війна демографія міграція населення історія