Статті

Війна за людей: Україна втрачає населення швидше за Росію

Останні місяці в Україні точаться запеклі дискусії про мігрантів — від суперечок у соцмережах до публічних заяв чиновників. У тих самих соцмережах прокотилася хвиля мемів про «індусів в Україні». Та за загальною емоційною піною губиться головне: демографічна криза стає по-справжньому небезпечною. Населення країни зменшується швидше, ніж це було до 2022 року. Саме тому державі потрібна продумана міграційна політика, стратегія повернення своїх і залучення чужих. Стратегія державної міграційної політики, ухвалена у 2017 році, завершила свою дію у 2025-му, а нову — до 2035 року — поки що лише розробляють.

Озвучено за допомогою ШІ голосом Валерії Павленко

Історія. Кількість має значення

Здавалося б, у війні перемагає чисельніший. У середині минулого тисячоліття Московське князівство анексувало Новгород, маючи семикратну перевагу в населенні, Казанське ханство — п’ятнадцятикратну, Астрахань — стократну. Та ця арифметика працює не завжди.

Москва Івана Грозного входила в Лівонську війну вдвічі чисельнішою за Велике князівство Литовське. А вийшла ослабленою: втратила завоювання й опинилася в економічній кризі, знесилена опричниною. ВКЛ також ослабло, що підштовхнуло його до унії з Польщею.

На початку XVII століття претендентом на гегемонію в Східній Європі стала Річ Посполита, населення якої тепер вже перевищувало московське. Її війська взяли Кремль невеликими силами, бо Московська держава тонула у внутрішніх проблемах. Москва віддала Речі Посполитій Смоленськ, Чернігів і Новгород-Сіверський. І так отримала необхідну «передишку».

У середині XVII століття все перевернулося. Скориставшись повстанням Хмельницького, Москва вдарила по Речі Посполитій. Значна частина населення була депортована або переселена до Московщини.

До середини XVIII століття Річ Посполита перетворилася на немічну державу. Чисельність ще давала змогу воювати, але застарілий шляхетський устрій душив її. Російські війська ходили польською територією, як сьогодні білоруською. Критичною була не різниця в чисельності, а інституційна неспроможність Речі Посполитої. Як наслідок — Польщу поділили сильніші сусіди.

Дві демографічні політики

Сила Речі Посполитої довго трималася на відкритості. Німці йшли на польські землі з XII–XIII століть, міста закладалися на магдебурзькому праві. Привілеї від польських королів отримали євреї, запрошували русинів (українців та білорусів), вірмен і татар. Стефан Баторій у XVI столітті надав пільги шотландським купцям. Польща прийняла кілька хвиль голландських менонітів. Це була послідовна політика залучення людей, технологій і капіталу.

Москва робила те саме, особливо коли її демографія обвалювалася. Після Смути центральні території царства знелюдніли, і перші Романови — Михайло й Олексій — вибудували систему залучення людського ресурсу ззовні. Голландці будували заводи. Шотландські й німецькі офіцери очолювали полки нового зразка. Москва приймала православних із Балкан, Молдови, з грецького світу, інкорпорувала татарську знать, селила на південних кордонах утікачів з України. З Білорусі й Литви вивезли десятки тисяч ремісників, друкарів і представників духовенства — здебільшого це було як полон.

Україна та Білорусь стали для Московії джерелом розвитку

Парадокс — Україна та Білорусь стали для Московії тим, чим латинська Європа стала для Речі Посполитої, — джерелом розвитку. Без цього припливу не було б ні петровських реформ, ні Російської імперії.

Різниця між двома державами була в спроможності проводити реформи. Річ Посполиту поступово уражав шляхетсько-політичний параліч. Тоді як Москва розбудовувала абсолютистську вертикаль, яка давала змогу планомірно поглинати людей, технології й території навіть у роки слабкості.

Демографія, ресурси та чисельність важать багато, але без дієздатних інституцій і свідомої державної політики вони не конвертуються в силу. Саме спроможність ухвалювати і виконувати рішення давала змогу Москві підніматися після кожного удару.

Жителі села Збраньки (нині Овруцька громада Коростенського району Житомирської області). Світлина 1909 року

Україна 100 років тому

Важливість інституційної спроможності показав період розпаду Російської та Австро-Угорської імперій. Після демографічного вибуху XIX століття на українських землях жило близько 30 млн людей — більше, ніж у Польщі Пілсудського. Під владою Леніна спочатку було близько 65 млн. У царській армії служили мільйони українців. А що сталося?

Після Жовтневого перевороту більшовики розпустили стару імперську армію і створили нову, кількамільйонну. До загальної мобілізації вони перейшли в 1918 році — тоді ж, коли в Україні постала держава Скоропадського, підтримана німцями. Більшовики мобілізацію почали, а Скоропадський, попри розуміння потреби в ній, не зміг. Гетьмана повалили, час було втрачено.

За кількістю людей Україна переважала Польщу

На піку 1919 року Червона армія мала близько 3 млн багнетів. Польща Пілсудського — 600 тис. УНР — кілька десятків тисяч. За кількістю людей Україна переважала Польщу, але виставила армію в кілька разів меншу. Хоча навіть цього вистачило, щоб більшовики були змушені створити УСРР і сформувати СРСР як федерацію. Це матиме далекосяжні наслідки.

Попри нездатність конвертувати демографічне зростання в повну політичну суб’єктність, чисельність має значення. Пережити війни допомагав пік народжуваності. За оцінкою демографа Олександра Гладуна, у 1912 році на території сучасної України народилося близько 1,57 млн дітей — рекорд у нашій історії.

Це дало змогу українському народу пережити неймовірні катаклізми: Голодомор, Голокост, окупації, сталінський терор. За підрахунками демографа Омеляна Рудницького, Україна втратила понад 19 млн життів, із них понад 8 млн — у Другу світову війну.

Сьогодні: п’ять до одного

Сьогодні Росія має майже п’ятикратну перевагу в населенні, хоча в 1991 році мала лише трикратну. Люди — найсильніша позиція Путіна у війні й найслабша для України.

Україна тримається завдяки технологіям, виснажливій загальній мобілізації, зовнішній підтримці та консенсусу несприйняття союзу з Росією.

Дехто навіть каже, що спротив України змінює історичний баланс сил у Центрально-Східній Європі — той, який Хмельницький колись змінив на користь Москви. Лише тепер замість Москви країни Євросоюзу як переможці, а в ролі незграбних еліт Речі Посполитої путінська Росія. Поле бою традиційне — Україна.

Однак сучасна армія чисельністю 800–900 тис. — безпрецедентний для української історії рівень мобілізації, на порядок вищий, ніж в УНР, УГА, УПА чи в армії Махна. Це стало можливим завдяки грошам країн ЄС, технологіям США й демографічним накопиченням минулих десятиліть.

Людський капітал вичерпується, бо тане населення

Тим часом людський капітал вичерпується, бо тане населення. За 33 роки через смертність, анексії та міграцію Україна втратила близько 20 млн людей.

У XX столітті пережити катаклізми допомагала демографія. Після нинішньої війни такого механізму вже не буде. Жінок репродуктивного віку з кожним роком дедалі менше. Навіть якщо завтра війна закінчиться й повернеться частина біженців, природного відновлення чисельності не буде.

По Росії війна також б’є, але слабше. За оцінкою російського демографа Олексія Ракші, народжуваність у РФ торік зменшилася приблизно до 1,178 млн дітей. Якщо ці розрахунки точні, співвідношення народжуваності в Росії та Україні сягнуло 7 : 1 не на нашу користь.

Народжуваність в Україні та Росії. Інфографіка

Для України нинішній шлях від антирекорду до антирекорду — це динаміка, яка ставить під сумнів саме майбутнє країни.

Що із цього випливає

Класичний для XX століття сценарій «пережили війну — народимо нових» більше не працює.

Картина ринку праці показова. На підконтрольній Україні території проживає 28–30 млн людей. Працює з них приблизно 13 млн — менш як половина. Решта або в тіні, або через вік чи інші обставини працювати не може. Дефіцит кадрів відчуває 74% українських компаній. На горизонті десятиліття дірка стає системною: уряд називає цифру 4,5 млн людей, яких треба додатково залучити до 2035 року. Ухвалена в січні 2026-го Стратегія зайнятості населення України до 2030 року ставить проміжний орієнтир — зростання кількості зайнятих на 2 млн осіб. Уряд намагатиметься закрити цю цифру тим, щоб усі працювали офіційно за білу зарплату (в існуванні такої кількості українців, які працюють нелегально, у мене є сумнів), і поверненням біженців. Але чи повертатимуться вони?

Навіть за найоптимістичнішого сценарію репатріації держава не обійдеться без моделей інтеграції іноземців. Це не вибір між «або-або», а одночасно «і-і».

Підвищення ВВП вимагатиме більшої кількості працівників

Те саме стосується продуктивності праці: її зростання потрібне, але проблему дефіциту кадрів цим не вирішити. Крім того, підвищення ВВП вимагатиме більшої кількості та якості працівників.

Але правда і в тому, що швидке закриття дефіциту в 4,5 млн робочих рук іноземцями — це «міна» під країну. Демограф Олександр Гладун формулює це прямо: «Поступове еволюційне залучення іноземців і еволюційний розвиток українського суспільства — це краще за будь-яку революційну зміну, якою стане залучення 4,5 млн мігрантів до економіки України».

Великий приплив іммігрантів за короткий час може змінити етнічну та релігійну структуру країни. Тому варто заздалегідь обговорити, кого хочемо бачити: людей яких професій, із яких країн, які потоки посилювати, а які перекривати. Але обирати доведеться з того, що є: із пострадянських країн, Південної Азії, Африки, Латинської Америки. Прийнятний для державної безпеки темп припливу мігрантів та регіони походження — окреме питання, його треба теж ураховувати.

Зустріч із Надзвичайним і Повноважним Послом Індії в Україні Раві Шанкаром, Ужгородський національний університет, вересень 2025 року

І колумбійці також

Інтеграція через роботу і службу у війську — єдиний реальний шлях. Водночас держава має свідомо обирати пріоритетні джерела припливу.

На мій погляд, перший перспективний резерв — Південний Кавказ: Грузія, Вірменія, Азербайджан. Спільна радянська освітня спадщина, знання російської як містка до української, тривала традиція професійної мобільності до України. Цільові категорії — вчителі, лікарі, інженери, військові.

Колумбійці та інші латиноамериканці, які здобули бойовий досвід у Силах оборони, заслуговують на спрощений шлях до посвідки на проживання і громадянства — за моделлю Французького іноземного легіону чи американської практики натуралізації через військо. Також політика пам’яті має взяти до уваги кількість загиблих за Україну іноземців та уважно поставитися до країн їхнього походження. Це було б справедливо.

Південна Азія — недооцінене джерело кваліфікованих кадрів

Південна Азія — недооцінене джерело кваліфікованих кадрів. Багато студентів із регіону навчається в Україні й здобуває фах, тож логічно, щоб частина залишалася. Хоча системних інструментів роботи із цим сегментом досі не видно.

Ще один нечисленний, але цінний канал — європейці й північноамериканці: фахівці від фермерів до військових інженерів. Їх можуть привабити досить низькі бар’єри для старту підприємництва в Україні. Цілеспрямована робота із цією групою — окреме стратегічне завдання.

Чому справді варто запобігати, то це формуванню закритих моноетнічних анклавів зі слабкими зв’язками з рештою суспільства — сучасних гетто.

Універсальний фільтр для всіх — мова

Універсальний фільтр для всіх категорій — мова. Жодних дозволів на роботу без зобов’язання скласти українську бодай на рівні А2 протягом першого року. Українізація мігрантів — стратегічно важливе завдання (вже зараз слід закладати кошти на адаптаційні мовні курси). Зрештою, українізація як політика — це безперервний процес, що повинен стосуватися всіх, зокрема й етнічних українців.

Звісно, це лише ідеї, які мають обговорювати фахівці. Але відсутність державної міграційної стратегії та політики матиме далекосяжні негативні наслідки для існування України. Бездіяльність або поспішні рішення без фахового підґрунтя означатимуть, що ми просто падатимемо швидше за Росію.

Україна має втриматися двічі: як держава, зберігши інституційну спроможність, і чисельно, сповільнивши темпи зменшення населення.

війна демографія міграція населення історія