«Що з моєю дитиною і скільки чекати?» Пацієнт не має сам менеджерити власне лікування

«Чекайте, вам скажуть»

Днями я знову стояла в коридорі дитячої лікарні на Богатирській і намагалася отримати відповідь на просте питання: що нам робити далі? Поруч у візочку спав мій майже дворічний син.

Того ранку Максим прокинувся з болем і дуже плакав. Сімейна лікарка порадила викликати швидку — дитину мав оглянути хірург або уролог. Інших реалістичних варіантів майже не було: ті, хто намагався викликати в Києві таксі з дитячим кріслом, мене зрозуміють.

Так ми опинилися в КНП «Київська міська дитяча клінічна лікарня № 1» на Богатирській, 30.

Нас привезли близько 9:30. Уролог у приймальному відділенні швидко оглянув дитину, дав направлення на аналіз сечі, баночку й сечоприймач. Я казала, що можу купити все сама, але він відповів, що зараз принесе. Це було приємно і якось дуже по-людськи.

Коли аналізи нарешті були зібрані (хто робив це з маленькою дитиною, знає: процедура не з простих), я піднялася на другий поверх, підійшла до кабінету й сказала, що нам треба здати аналізи. У відповідь почула: «Чекайте».

Ну я й чекала.

Потім підійшла ще раз і попросила бодай якось мене зорієнтувати: скільки чекати, чи достатньо матеріалу для аналізу, що робити далі. У відповідь знову почула приблизно те саме: «Чекайте, вам скажуть».

Тим часом Максим втомився, хотів спати і їсти. Потім зліз із візочка і побіг коридором, а я навздогін за ним. Одна з працівниць сказала, що дітям у коридорі бігати не можна.

Це був момент, коли я не витримала і рявкнула: «То візьміть у нас аналізи, і ми з радістю звідси підемо». Після цього зі мною раптом почали говорити нормально: запросили в кабінет, записали номер направлення, прийняли аналіз і сказали чекати на результат 40 хвилин.

І знаєте, це одна з найнеприємніших речей у цьому досвіді: щоб тебе почали чути, ти маєш гарчати. А коли ти ввічливо звертаєшся і запитуєш, що далі, від тебе відмахуються, як від надокучливої мухи.

Ми й справді отримали результати аналізів через 40 хвилин. Коли я прийшла їх забирати, Максим уже спав у візочку. Ми повернулися в приймальне відділення, і черговий педіатр сказав, що зараз покличуть лікаря.

Чекаю-чекаю, а лікаря все немає. Потім мені сказали, що уролог на операції (зауважте, це сказав не педіатр, який обіцяв його покликати, а просто лікар, який проходив повз).

Я знову пішла до педіатра питати, що мені робити. Було вже 13:30. Мені потрібна була проста річ: щоб хтось подивився наші аналізи й сказав, чи нам можна їхати додому, чи нас госпіталізують. Ну або хоча б зорієнтував, скільки ще чекати лікаря.

У відповідь знову почула: «Я не знаю», «Чекайте», «У нас один уролог на всю лікарню».

Я використала свій уже фірмовий стиль спілкування: «Ну якщо ви не знаєте, то підкажіть, де кабінет адміністрації, запитаємо в них».

Риторика змінилася: одна з працівниць запропонувала покликати суміжного фахівця.

Слухайте, я не живу у світі рожевих поні й розумію: система перевантажена і недофінансована, лікарів може не вистачати, вони можуть бути зайняті в моменті. Це все природно, тим паче для країни в стані війни. Мені потрібна лише чітка відповідь: що мені робити зараз. Якщо чекати, то скільки. Адже треба спланувати, як погодувати дитину, як переодягнути її, як добратися додому чи, якщо нас госпіталізують, вирішити питання з речами першої необхідності й роботою. Одним словом, треба було продумати різні варіанти розвитку подій, щоб потім заменеджерити купу процесів.

Зрештою я спіймала в коридорі хірурга і попросила його подивився аналізи. Він сказав, що нічого страшного немає, але повноцінного висновку дати не може, адже не проводив первинний огляд дитини.

Тим часом по нас приїхав із роботи дідусь, і ми вирушили додому. Будемо вже дообстежуватися потім. Максим прокинувся в хорошому настрої, радів машинам за вікном, а я їхала з дуже знайомим відчуттям: у лікарні я зі своєю дитиною зайва.

І це вже не вперше так.

Ми були порожнім місцем

Коли Максиму було близько трьох місяців, нас уже привозили сюди швидкою і поклали в хірургічне відділення. Тоді в приймальному нас зустріла уважна лікарка, яка оглянула дитину, все детально пояснила і сказала, що додому відпустити не може, бо треба дообстежитися.

Нас поклали у велику палату, здається, на шість ліжок. Максиму три місяці, він народився на два місяці раніше за визначений термін. Лікарі в перинатальному центрі нас попереджали: перші два роки доведеться побігати по лікарях.

Так от, поклали нас у ту палату й дали старе дитяче ліжечко з таким глибоким дном, що я навіть не діставала до матраца. У палаті не було розеток. Я тоді зціджувала молоко, тому вночі й рано-вранці змушена була сидіти в коридорі з молоковідсмоктувачем майже гола по пояс. Таке собі задоволення, скажу.

Лікарі робили обхід наступного дня ближче до 11:00. До цього ми кілька разів ходили в сестринську й питали, що нам робити далі. Нам відповідали стандартне: «Чекайте». По суті, УЗД довелося вибивати. Зробили його аж після обіду. Після цього ми зібрали речі й поїхали. Сидіти там просто не було сенсу. Ми були порожнім місцем.

Після того епізоду я залишила скаргу на гарячій лінії МОЗ. Мені навіть зателефонував чоловік, який представився заступником директора з медичної частини, вибачався, говорив про нове керівництво, новий менеджмент і зміни. Але коли приблизно за тиждень я прийшла по виписку, то вона не була готова, я ще годину чекала в коридорі.

Здоровий сон — це теж лікування

Вдруге ми потрапили на Богатирську з ротавірусною інфекцією. У Максима була температура під 40, діарея і блювота. Нас поклали в інфекційне відділення.

Якщо порівнювати з попереднім досвідом, то тут був майже рай: двомісна палата, дуже тепло, годували. Лікарі робили обхід щоранку, періодично заглядали медсестри. Навіть дитяче ліжечко дали нормальне. Максим, щоправда, все одно спав зі мною, бо хворів, часто прокидався і його треба було постійно випоювати.

Але є одне «але»: в інфекційному відділенні було досить брудно. Не просто старий ремонт, а саме брудно. У душовому зливі я бачила жмутки волосся, через що вода майже не стікала, у коридорі була досить брудна підлога, і я на власні очі бачила, як прибиральниця миє її брудною ганчіркою, а поруч стоїть відро з брудною водою.

Ще один момент, який реально виснажував, — це байдужість персоналу до стану дитини. Наприклад, коли Максим нарешті засинав після ночі з температурою, у палату могли зайти й голосно про щось сповістити. Санітарці треба було мити підлогу — вона мила. Нікого не хвилювало, що втомлена дитина спить після майже безсонної ночі.

Одного дня в палаті треба було клеїти якусь плівку на вікна. Ми попросили не заходити, бо Максим нарешті заснув, він був слабкий, із температурою. Але нас, звісно, ніхто не послухав, і дитину довелося будити.

Я тоді думала: що мене більше виснажує — сама хвороба дитини чи те, що в лікарні ми наче плутаємося під ногами в персоналу? Комусь треба помити, комусь поклеїти, комусь ще щось. І байдуже, що маленькій хворій дитині треба спати, що тиша й спокій — це теж частина лікування.

Після першого досвіду я почала оминати цю лікарню, наскільки це можливо. Але це одна з основних дитячих лікарень нашого району, тому повністю обійти її неможливо.

Система, яка не бачить пацієнта

Моя історія — це не журналістське розслідування. Я не брала коментарів у лікарні, не перевіряла бюджети, не аналізувала штатний розпис і не вдаю, ніби знаю все про внутрішню кухню закладу. Я пишу це як мама, яка тричі потрапляла з дитиною до тієї самої лікарні й щоразу бачила ту саму проблему. Якісь лікарі можуть бути уважними, якісь медсестри можуть пояснювати, якийсь огляд може бути швидким і професійним. Але в мене склалося враження, що система загалом не бачить пацієнта.

Не бачить маму з тримісячним немовлям у палаті без розетки й місця, де його можна покласти спати.

Не бачить малюка з температурою під 40, якому потрібен сон, щоб відновити сили.

Не бачить дитину, яка кілька годин чекає в коридорах, поки дорослі з’ясовують, хто має взяти чи подивитися її аналізи.

Лікарня — це не тільки медперсонал, аналізи й призначення. Це ще й організація процесу, у якому людині має бути зрозуміло, що з нею відбувається, особливо якщо ця людина — маленька дитина, яка не може сама пояснити, що в неї болить, і цілковито залежить від дорослих навколо.

Пацієнт не може і не має бути менеджером власного лікування. А мама хворої дитини не має ставати координаторкою, адвокаткою й скандалісткою водночас, щоб отримати відповідь на просте питання: що з моєю дитиною, що ми робимо далі й скільки ще чекати?

Мені не хочеться, щоб цей текст був вироком конкретній лікарні. Мені хочеться, щоб його почули як сигнал, бо система, у якій пацієнта помічають тільки після того, як він починає сваритися, потребує допомоги.

досвід лікарня медицина

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск