Наркотик «Велич» і його походження. Уривок із роману Артема Чапая «Т-щастя»

Заради влади

Володар Пітьми клацнув пальцями, згинаючись від болю. Лисий професор Федерального Інституту Безсмертя підбіг до нього:

— На спину, мій Володарю!

Володар Пітьми скривився до судоми в мімічних м’язах. Крехтячи, влігся на білу шкіряну кушетку з позолоченими бильцями. Кушетка рипнула. Володар задер на підлокітник ноги в гостроносих чорних туфлях.

— Знову серце? — запитав лисий професор, він же палацовий лікар, із перебільшеною турботою. — Це ж чудово! Розчудесно, просто прекрасно! Найцінніший матеріал! Знеболимо?

— Ти ж кажеш, це притуплює.

— Притуплює, — кивнув професор. — Ну то тримайтеся, Володарю. Ви ж у нас мачо, дзюдоїст, і взагалі. Влада вимагає жертв.

Лисий вийняв зі срібного лікарського саквояжа тверду гумову кістку, вклав її в рота старого й затис щелепу:

— А хто у нас хороший хлопчик? А? Хто хоро-о-оший хло-о-опчик?

З рота Володаря Пітьми смерділо гниллю. Навіть не зубами. Глибоко з наскрізь прогнилого нутра.

Палацовий лікар легко стримав блювотний рефлекс: професіонал.

Володар невдоволено мукав, стискаючи пружну гуму. До неприємного натягнулися кутики губів.

Професор одягнув медичну маску й дістав із кубічного саквояжа лискучий скальпель. Скальпель блимнув, відбивши світло лампи. Професор розстібнув сорочку старого. На обвислих цицьках і зморщеному животі Володаря Пітьми сочилося кілька великих живих надрізів. Лікар протер тампоном сукровицю. Оновив скальпелем рану. Володар мукнув крізь кістку. Лікар металевим розширювачем розкрив надріз над серцем:

— Ага... М-м-м! Який соковитий шматочок...

Лисий поліз пінцетом углиб, і Володар скривився й закусив кістку. Лоб пішов брижами, сухий дерматин старечих губів от-от лопне.

— Який прекрасний, чудесний шматок гнилі! — радісно повідомив професор Федерального Інституту Безсмертя.

Плямкнуло: «хлюппп». Хвиля смороду з нутра. Лисий лікар відірвав і припідняв слизький жовтувато-коричневий шмат серця Володаря. Старий смикнувся.

— Все-все-все... Чемний хлопчик, чемний... Ще трішечки, гній підберу. Жоден грам не має пропасти... Так? От і молодець. Хоро-о-оший Володар, хоро-о-оший, чемний...

Медичним шпателем лікар шкрябав по поверхні серця Володаря Пітьми. Шмат гнилої плоті разом із жовтуватим жижуватим гноєм професор поклав у пробірку й помістив у маленьке холодильне відділення свого срібного саквояжа. Обтер скальпель, шпатель і пінцет. Серветки, якими витирав інструмент, теж помістив у холодильничок. Кожна частка грама гнилі цінна: зразу йде на завод із виробництва «Величі».

— Та-а-ак, а тепер уко-о-ольчик!

— Бу-бу-бу, бу-бу-бу, — бубонів злобний стариган крізь гумову кістку: «Говори нормально».

Гниль іде на завод із виробництва «Величі»

Лікар штрикнув шприцом у серце. Поволі ввів рідину.

Серце Володаря Пітьми давно було прогниле наскрізь, але продовжувало функціонувати завдяки Федеральному Інституту Безсмертя. Професор закрив надріз і змастив краї рани рідиною, що запобігала заростанню. Процедуру взяття гною їм іще повторювати й повторювати. Чим сильніше гниє Володар, тим краще діє на його підданих національний наркотик країни Пітьми, наркотик під назвою «Велич».

Лікар вийняв із рота пацієнта заслинену кістку, придивився до лиця Володаря і щосили дав ляпаса. Розмахнувся ще раз і так само, щосили, вдарив з іншого боку. Голова старого Володаря безвільно смикалася. Губи скривились у плаксивий оскал.

— Заради влади, — заспокійливо сказав професор. Тобі це подобається, злобно подумав Володар. Мені це подобається, подумки визнав професор. Колись я тебе вб’ю, подумав Володар.

По обох щоках Володаря Пітьми від ляпасів пішли желатинові брижі. Завмерли обм’яклими зморшками. Лікар вийняв із валізи два великі шприци й під обидві вилиці старигана вколов по двадцять юнітів ботоксу.

— Тек-с, — професор нахилив голову набік і скептично глянув на результат: — Ну такоє. Поки що піде. Накажемо на відеокамерах робити м’який розфокус, ніхто й не помічатиме. Але через місяць-два доведеться вас повністю обтягти новою екошкірою.

— Говори нормально. «Екошкіра, екошкіра», — гидливо скривив екошкіру навколо рота Володар. — Дерматин він і є дерматин. Доколє?! Коли нарешті навчитеся працювати з натуральною людською шкірою? А? За що я вас утримую?

— Експериментуємо, Володарю, експериментуємо... Вже на дітях.

— Я вам казав: немовлят беріть, немовлят! У них шкіра м’якша. Мене дістало виглядати як набита синтепоном лялька. Це негідно мого високого статусу! — стариган перейшов на вередливе ниття: — И-и-и, хочу знову фоточки з голим торсом, и-и-и! — лежачи на позолоченій білій кушетці, він навіть почав стукати лакованими п’ятами по бильцю. Потім жалісливо глянув на професора знизу вгору: — Беріть шкіру немовлят, але прямо з живих знімайте, я вам підпишу, проблем із матеріалом не буде, всім забезпечу, озолочу, касатік... — тут він згадав, що він усе-таки Володар Пітьми, кашлянув і гаркнув: — Якщо за рік не буде результату, я тебе звільню!

Не звільниш, подумав професор. Не звільню, погодився Володар.

— Сідайте в крісло, — спокійно наказав лисий лікар.

Володар крекнув, тяжко підіймаючись у сидяче положення. Старечими пальцями маленьких плямистих рученят довго застібав комір сорочки. Знову крекнув, спираючись об позолочене руків’я, аби встати. Схопився другою рукою за поперек. Перднув на ходу. Лікар вдав, що не помітив. Старий перейшов кілька кроків до крісла з глибоким узголів’ям, як у стоматологічного. Тяжко осів. Крісло теж було біле з позолотою, крім хай-тек узголів’я. Старий відчув холод на потилиці й тихо схлипнув. Лікар вдав, що не помітив. Зайшов за крісло, помасував Володарю за вухами й акуратно зняв кришку черепа.

Відклав її на білу поличку медичного крісла.

Мозок у Володаря Пітьми був такий самий гнилий наскрізь, як і серце. Мозок пахне м’якше, ніжною рожевою гниллю, пахне ледь помітно й від того ще блювотніше.

Лікар ґеґнув.

«Велич»

Гниль серця, додана у «Велич», діє на емоції підданих Володаря Пітьми, а гниль мозку впливає на їхнє мислення. Наркотик «Велич» викликає в людей Пітьми бажання власне величі. А також віру у велич своєї країни. Оскільки ж у наркотику є часточки гнилі конкретної людини, саме ця людина забезпечує підданим «Велич». І саме до неї піддані Пітьми раболіпні. З найменшого приводу, як-от прорив каналізаційної труби, записують відеозвернення особисто до Володаря. Піддані можуть жити в бідності й лайні, зате вважати себе великими й вірити, що це завдяки Володарю Пітьми.

Контролювати гниття мозку Федеральному Інститутові Безсмертя виявилося легше, ніж регулювати гниття серця. І збирати матеріал також. Поміж звивинами сірої речовини, прямо на поверхню мозку науковці підселили личинок мух. Великих, білуватих і масних. Личинки харчуються гноєм, і достатньо збирати їх періодично в пробірки й відправляти на заводи з виробництва «Величі», а замість них у мозок Володаря підкладати свіжі. Великі, білуваті та масні.

Володар гнив заживо. Гнив, зате жив!

І жити він збирався довго.

Якомога довше.

Звісно, справжнього безсмертя Федеральний Інститут Безсмертя, всупереч назві, так і не досяг, але років до ста, ста двадцяти, а краще ста п’ятдесяти Володар доживе. А поки житиме, то, може, щось іще придумають. Наука розвивається.

Клітини живих зародків з утроби вагітних матерів. Свіжолуплена шкіра живих немовлят. Кістковий мозок живих дітей. Усе Володар забезпечив науковцям. Я житиму і правитиму вічно, думає Володар.

Влада.

Ракове розширення кордонів. Ракове поширення Пітьми. Ракове розростання его.

І Велич. І «Велич» на будь-який смак. «Велич» була наркотиком традиційним, залежність виникла задовго до цього конкретного Володаря. Піддані віддавна називали себе великими, а свою країну — Великою Країною. Таке буває, що всі інші називають країну зовсім інакше, ніж сам її народ: Німеччина — Дойчлянд, Греція — Еллада, Грузія — Сакартвело. Пітьма — Велика Країна.

Школярі, ба діти в дитсадках, починають вживати «Велич» із какао. Зі згоди та схвалення батьків. Для самих батьків заводи виготовляють найпоширенішу «Велич» у формі дешевого алкоголю. Є також елітна «Велич для своїх», дорога, односолодова. Само собою особливе місце посідає «Велич культури», призначена передусім для розумової аристократії, але також, не менш важливо, на експорт. «Величчю єдиноістинної віри» причащають у церквах. Останнім часом з’явилися нішеві альтернативи: «Велич безлактозна», «Велич на лавандовому молоці», «Велич веганська», ну і так далі. Для бунтівників є «Рево Велич». У формі косяків. Її не п’ють, а курять, почуваючись особливими. Більшість підданих Пітьми вживають «Велич» цілком добровільно. Дехто приохотився, не усвідомлюючи цього. На жаль, є певна кількість підданих, які не піддаються дії традиційного наркотику. Дехто навіть єретично заперечує саму цінність «Величі».

Лисий професор підклав свіжих личинок на звивини мозку і припасував на місце кришку черепа.

— Володарю, а тепер масовий продукт.

— Не можу, не хочу, — захникав старий.

Більшість підданих Пітьми вживають «Велич» добровільно

— Треба, Володарю, треба, — лікар вклав у руку Володаря липкий зморщений чорний плід і тверду синю пігулку. — Спершу спробуйте чорнослив, а як не подіє, то вже лаксатив.

Володар Пітьми згорблено потупцяв у туалет, шаркаючи старечими ногами. То тільки на публіці він ходить підстрибцем, удаючи енерджайзера. Лікар дивився йому в спину. Рідка бура свиняча щетина, вживлена у зморщений дерматин. Ну що ти поробиш зі штучною шкірою. Недотягнеш — складки. Надто туго напнеш — репне. Яке ж ти жалюгідне, думав лікар. Дерматиновий мішок лайна.

Дерматиновий мішок лайна довго шарудів за дверима.

— Унітаз холодний! — поскаржився мішок.

— Виправимо.

Старий мішок крехтів і скиглив пів години.

— Тужтеся, Володарю! — для годиться підохочував професор. — Тужтеся! Думайте про владу!

Коли старий вийшов, не застібнувши до кінця штани, лікар зібрав результат у велику колбу, обтер спецунітаз без зливу, серветки теж поклав у колбу. Ані грама не має пропасти. Маспродукту треба найбільше, він іде замість гною як ерзац у найдешевші види «Величі».

— Тобі не буває гидко? — запитав Володар, застібаючи ширінку.

— Я науковець, — гордо підняв підборіддя професор.

Гівно ти, а не науковець, подумав Володар, але не сказав. Цей лисий йому ще потрібен. Ще отруїть, як надто ображатиму. Або... Володар звузив очі:

— Слухай, науковець, — Володаря шпигнула параноя. Різь у сфінктері. — А чого ти сам собі не робиш процедури? Життя продовжив би... Чи бодай не ходив би лисий, приживив би волосся, як моє, подивися на це гарне волосся... Правда? Випробувані ж методи. Правда?

— Я не можу рівнятись із моїм Володарем, — вклонився лікар.

Бреше, похмуро подумав Володар. Брешу, погодився лікар. Не хочу бути таким жалюгідним, як ти, подумав лікар. Ні, не бреше, подумав Володар. Твоє бридке життя не варте того, щоб його жити, подумав лікар. Він надто слабкий для влади, подумав Володар.

Через годину, митий теплим мильним розчином для пом’якшення дерматину, прилизавши свинячі волосини, які ще й вічно лізуть (а людське волосся приживається на заміннику шкіри ще гірше), Володар молодечим підстрибцем рухається коридорами палацу. Все позолочене чи золоте. Вершина смаку тирана: шик і блиск, дорого-багато.

Попереду масивні двері. Позолочені, на дві дубові стулки, втричі вищі за Володаря. За позолоченими стулками на Володаря вже чекають посли країн, які досі не недружні до Великої Країни. Але головне — так, це головне! — там, за масивними дверима на Володаря чекають відеокамери з м’яким розфокусом.

У попереку ниє. Сідничний нерв защемило. Хочеться тягти праву ногу, бо праву ногу тягне за всі жили. Проте старий намагається рухатись, як юначок. Імідж! Камери!

З останнього в довгій анфіладі залів уже вібрує розкотисте добре поставлене глибоке контральто керівниці церемоніалу:

— Пані та панове! Вооолодар Вооолодарович П...

Він уже встиг помітити, як виструнчились генерали в золотих еполетах і орденах від ключиці до пупа. Він уже натягнув дерматин у поблажливій усмішці! Але в останню мить п’ятиметрові втулки з позолоченого дуба, підлі падли, захряцнулись, і він розквецяв об них носа, відчув різкий біль і солоний смак, став задихатись, а по верхній губі потекло гаряче густе вариво, і воно смердить, о боже, як воно смердить.

***

Це я розквецяв диктатору носа. Захотілося перейти до симпатичнішої людини. До вбивці, який розчленував усього лише одне тіло.

Спаси-і-Сохрани після обміну полоненими втік з армії визволителів і поселився у селі в покійниці-бабки. У старому зрубі, збудованому в лапу. Зрубі з почорнілих від часу та дьогтю колод. Зруб стояв біля крижаного глибокого озера, під розлапистими темними ялинами.

Спаси-і-Сохрани почав варити власний самогон. Сам пив, ще й продавав. Так і жив. У хаті пахло брагою і переважно було тепло. Він підстеляв газету на стіл, їв варену картоплю із сіллю. Власний гарячий хліб із печі. Коли не лінувався заморочитись. Іноді вимінював за чарку варене яйце чи оселедець. Небагато, але й не голодує. Почав сам будувати лазню, щоб із неї вибігати голим у крижане озеро й радісно при цьому матюкатись.

Усе наче нормально.

Але чогось бракувало.

Сьогодні вночі було душно. Груди під тільняшкою липкі. Спалося паскудно. Спаси-і-Сохрани разів зо три вставав, ходив під пліт помочитись.

Ухають сови. Повітря масляне. Сирний місяць крізь неохайні драні хмари. Все тіло свербить.

Під ранок Спаси-і-Сохрани вихлебтав цілий літровий кухоль криничної води з оцинкованого відра в сінях. Встав остаточно. Сіріло.

Він судомно зітхнув. Позіхнув, як собака.

Почухав наколоті на грудях золоті купола синюшного кольору. Закинув ліву жилаву руку й почухав праве плече біля складу «хра» з напису «Спаси і сохрани».

Відкрутив газовий балон. Поставив емальований чайник, який лишився ще від бабки. Втикав на синій вогонь. Вода скоро забулькала. Заварив у великій чашці з почорнілою каймою міцного чаю. Майже чефір. Сів на поріг. Випив із самокруткою. Випив ще одну чашку. З трьома ложками цукру. Все одно млоїло. Сьорбнув самогону на березових бруньках і хвої.

Чогось таки бракувало.

Вийшов надвір. Помочився в сірий ніздрюватий сніг. Сніг танув між березами. Оддалік гримнуло. Спаси-і-Сохрани смикнувся, задер голову й завмер. Знову гримнув грім. Він знизав плечима. Від чефіру й самогону в роті було гірко. Ані чефір, ані самогон не задовольнили.

Він ковтнув густу гірку слину.

Він зрозумів.

Спаси-і-Сохрани із силою протер тильним боком долоні пересушені губи й сам собі хрипко сказав уголос:

— Величі хочеться.

книжка література путін

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск