Під знаком Києва. Як провладні медіа Орбана брехали про Україну протягом виборчої кампанії

Для дослідження ми проаналізували матеріали, розміщені на угорських сайтах у період із 1 січня по 11 березня 2026 року.

Якщо описати всю передвиборчу кампанію жартома, то можна сказати, що угорці обирають між Орбаном і Зеленським. Саме навколо українського президента обертається проорбанівська агітація.

Орбанівський агітпром використовує класичну стратегію — створити зовнішнього ворога (цю роль віддали Україні), перетворити його на внутрішню загрозу, а рятівником угорців і Європи призначити Віктора Орбана.

Texty.org.ua і Центр стратегічних комунікацій SPRAVDI провели спільне дослідження, щоб з’ясувати, як під час парламентської виборчої кампанії в Угорщині використовують антиукраїнські наративи. Результат виявився показовим: угорська урядова пропаганда активно розігрує «українську карту», відтворюючи відомі прийоми російської дезінформації: фейки, нагнітання та перекручування фактів.

«Змова» Брюсселя і Києва проти Будапешта

В угорських провладних медіа часто просувають думку, що головний ворог країни не Росія, яка веде війну проти України, а цілком конкретна вісь: Брюссель, Київ та угорська опозиція. І діють вони нібито скоординовано, щоб скинути Віктора Орбана й затягнути Угорщину у війну.

Цей наратив містить кілька розрізнених тез, які разом складаються в струнку конспірологічну картину світу. Особливу увагу приділяють депутатові Закарпатської облради Роланду Цеберу, якого угорська влада вислала з країни із забороною в’їзду. І наголошують, що раніше він мав подвійне громадянство України й Угорщини, але відмовився від останнього у 2017 році. Сюжети про Цебера разом із ширшою темою втручання у вибори дуже поширені в угорському медіапросторі.

За версією керівної партії Угорщини «Фідес», Цебер — офіційний представник Зеленського на Закарпатті, і саме він буцімто організував поїздку лідера угорської опозиції Петера Мадяра до Києва та його зустрічі з українськими військовими й політиками. До речі, самого Мадяра і його партію «Тиса» подають не як самостійну політичну силу, а як інструмент зовнішніх сил.

Провладні медіа, насамперед Origo і Mandiner, писали про розслідування податкової служби щодо відмивання грошей, натякаючи, що «Тиса» може бути до цього причетна. Пропагандисти стверджували, що опозиція нібито отримала мільйони євро на вибори з України через таємні канали, організовані Цебером. Жодних доказів вони не надали, але намагалися створити враження, що Петер Мадяр — це маріонетка Києва, яку фінансують із контрабандної готівки та золота, які перевозять через кордон.

Якихось конкретних фактів у цих публікаціях не наводили, натомість використовували розмиті формулювання на кшталт «за інформацією джерел» і «за даними видання». З джерелами там узагалі все доволі сумнівно. Паралельно ці самі медіа цитували лідера парламентської фракції правлячої партії «Фідес» Мате Кочиша, який, посилаючись на дані спецслужб, стверджував, що Цебер нібито пов’язаний з українською розвідкою. Хоча насправді першоджерелом цієї легенди став російський телеграм-канал «Рыбарь», чий «розбір» угорська сторона переказала на свій лад, а деякі незалежні угорські медіа без перевірки поширили.

Широко тиражували висловлювання українського аналітика Сергія Стуканова, записаного на відео. Він стверджував, що якщо Мадяр прийде до влади, то виконуватиме вказівки Брюсселя і допомагатиме Україні в продовженні збройного конфлікту. Орбанівські видання подали це як викриття, хоча насправді це була думка окремого аналітика, а не офіційна позиція Києва.

Активно зверталися й до заяви Манфреда Вебера, лідера Європейської народної партії, на яку орієнтується «Тиса». Він сказав, що ЄНП співпрацює лише з політсилами, які підтримують Україну. Угорська пропаганда інтерпретувала це як ультиматум: Мадяр зобов’язаний обстоювати українські інтереси. Вебера в проаналізованих матеріалах згадують виключно в негативному контексті як «головного лобіста» київських інтересів у Брюсселі. Його ім’я стало майже синонімом зовнішнього тиску на Угорщину.

Угорська пропаганда взагалі всіляко намагалася винести Росію за дужки. Мовляв, джерело «конфлікту» слід шукати в «брюссельсько-київській коаліції», якій вигідно, щоб війна не закінчувалася.

Окрема тема — заблокована позика ЄС для України на 90 млрд євро. Провладні медіа пояснювали угорське вето не як перешкоду для Києва, а як захист від втягування в нескінченне фінансування війни. Уряд Орбана транслював цю ідею так: якщо переможе Мадяр, угорські гроші підуть на війну.

Ще один прийом — брати заяви Зеленського про вступ України до ЄС до 2027 року і подавати їх як доказ того, що Київ хоче втягнути Угорщину у війну через розширення ЄС. Ідею швидшого вступу України без виконання всіх вимог орбанівська пропаганда називає «пасткою Брюсселя».

Насамкінець провладні медіа регулярно навіювали думку, мовляв, якщо «Тиса» прийде до влади, угорські солдати опиняться на фронті. На підтвердження цього наводили висловлювання оборонного експерта «Тиси» Ромулуса Русіна-Сенді про те, що Угорщині не загрожує війна. Пропагандисти подали це як безвідповідальне применшення небезпеки.

Зеленський — ворог Угорщини

Серед усіх іноземних політиків, яких згадують угорські провладні медіа, Зеленський посідає високе місце. Усі згадки про нього мають однакове забарвлення: він не президент сусідньої країни, яка воює з агресором, а особистий ворог Угорщини та її прем’єра.

Центральний епізод, який активно експлуатувала угорська пропаганда, — заява про розкриття домашньої адреси Орбана. Провладні медіа подавали це так: Зеленський особисто погрожував передати адресу угорського прем’єра військовим для «розмови їхньою мовою».

До цього додавали й висловлювання майора української армії та лідера праворадикальної організації C14 Євгена Карася, якого Зеленський свого часу нагородив. Його слова про те, що українська бригада могла б опинитися в Угорщині за лічені хвилини, якби Орбан визнав себе агентом КДБ, стали темою для провладних публікацій. Origo і Mandiner публікували матеріали під заголовками про «вторгнення» і «нацистські погрози».

А загалом темі «безпрецедентних погроз» Вікторові Орбану було присвячено чимало матеріалів, де українське керівництво змальовували як агресивну силу, що прагне фізично усунути угорського прем’єра.

В угорських медіа корупція в Україні завжди має одне обличчя — Зеленського. Пропаганда не звинувачує абстрактну владу чи окремих чиновників, вона атакує особисто президента. І використовує два основні наративи.

Перший — «золотий унітаз». У квартирі бізнес-партнера Зеленського Тимура Міндіча, за версією угорських медіа (щоправда, про це писали й українські журналісти), виявили унітаз із позолотою. І поряд із цією «родзинкою» одразу додавали, що президент України святкував свій день народження в цій квартирі під час пандемії. Це мало переконати угорців, що український лідер — типовий корумпований олігарх, який потопає в розкошах.

Другий — «золотий конвой». Пропагандисти взялися розкручувати історію, яку організувала угорська влада із затриманням інкасаторських машин Ощадбанку, які відповідно до міжбанківських угод перевозили готівку й золоті злитки з австрійського Райффайзенбанку в Україну (до війни такі банківські перевезення здійснювали літаками, тепер наземним транспортом).

Орбанівська пропаганда подала це як доказ існування «української військової мафії», стверджуючи, що західна фінансова допомога не йде на фронт, а осідає в кишенях оточення Зеленського. Така увага до інциденту ще раз доводить, що його штучно створили для того, щоб вплести у виборчу кампанію. До речі, угорська влада кошти так і не повернула, й Ощадбанк вважає їх викраденими.

Також на адресу Зеленського лунали нав’язливі звинувачення в тому, що йому вигідно, щоб війна не закінчувалася. У провладних медіа прямо звучало: він і частина європейських еліт тримаються при владі лише завдяки конфлікту, тому будь-яка мирна ініціатива для них загроза. У цей контекст вписували й заяви Зеленського про вступ до ЄС до 2027 року, мовляв, він хоче не так інтегруватися, як втягнути Угорщину у війну через спільні зобов’язання держав — членів ЄС у сфері оборони та безпеки. У провладних медіа для цього навіть вигадали спеціальний термін «пастка Брюсселя».

Намагалися залякати угорців і економічними наслідками. Заявляли, що місцеві фермери втратять ринки, а кожна родина змушена буде заплатити понад 1,3 млн форинтів за відбудову сусідньої країни. Наратив про фінансовий тягар і цифру «800 мільярдів» (нібито загальний чек для Угорщини на відбудову) з’явився в низці публікацій аналізованих ЗМІ.

У кожному такому матеріалі витрати прив’язували до прізвища Зеленського як ініціатора, що вимагає ці гроші. Паралельно навіювали думку, що за таких умов угорські солдати неминуче опиняться на фронті. Останню тезу найагресивніше просувало видання Origo, вибудовуючи прямий зв’язок між фінансовою допомогою Україні та безпосередньою участю Угорщини у війні.

До загальної картини додавали й голос з України. Медіа охоче цитували критику Залужного на адресу Офісу президента за провал контрнаступу 2023 року й втручання в оперативні рішення. Це подавали як підтвердження, що навіть власні генерали знають, що Зеленський веде країну в прірву.

На тлі гнітючого образу Зеленського сам Орбан у провладних угорських медіа постає як «останній захисник здорового глузду» в Європі.

«Енергетичний шантаж» Києва

Щоб сформувати різко негативний образ України, проурядові угорські медіа вибудовують наратив про «енергетичний шантаж», до якого Київ нібито вдається, щоб втрутитись у вибори. Серед ключових сюжетів спекуляції навколо «політичного блокування» газопроводу «Дружба», а також звинувачення України в атаках на інфраструктуру «Турецького потоку» й «Блакитного потоку». Обидва є каналами для постачання газу з РФ до Туреччини, який через «Турецький потік» потрапляє до Угорщини, Словаччини, Сербії.

Мотив, який приписують Україні й Володимирові Зеленському персонально, доволі простий: вдарити по добробуту угорців (і по рейтингу Віктора Орбана та партії «Фідес»), спровокувавши енергетичну кризу й зростання цін в Угорщині. І допомогти таким чином прийти до влади опозиційній партії «Тиса» з Петером Мадяром на чолі.

Провладні медіа безапеляційно транслюють заяви урядовців про небажання українців відновлювати постачання газу через «Дружбу» і допускати іноземних інспекторів на огляд газогону.

Звинувачення в атаках на інфраструктуру «Турецького потоку» й «Блакитного потоку» синхронізовані з інформаційною кампанією РФ: лояльні до Орбана медіа поширювали заяви Путіна і Пєскова про наявність у ФСБ «достовірної інформації» про підготовку диверсій. Україна змальовується як держава, готова завдати удару по енергетичній безпеці країн ЄС і НАТО, щоб втягнути їх у пряме збройне протистояння з РФ.

Посилювати ці підозри мають і публіковані в угорських медіа матеріали про причетність української розвідки до диверсії на «Північному потоці», які зараз розслідує Німеччина. Підрив російських газогонів трактується як «акт державного тероризму» та удар по європейській економіці. Спекуляції на цій темі в угорському інформаційному просторі прибічники припинення підтримки України (яка, мовляв, завдає шкоди економічним інтересам ЄС) використовують як додатковий «доказ» її готовності зупинити ще й газовий транзит через Туреччину.

Закарпатський аргумент

Питання мобілізації в Україні й становища угорської громади Закарпаття дедалі виразніше інтегруються в орбанівську інформаційну передвиборчу політику. І не як окремі теми, а як частини цілісної картини. У цій картині Україна постає не просто як держава в стані війни, а як системно проблемний простір, де порушення прав людини нібито норма, а національні меншини — жертви.

Ця рамка підсилюється мовою дегуманізації, яка задає тон у новинах. Українських військових і працівників ТЦК називають «викрадачами Зеленського», а мобілізацію — «полюванням на людей»: «Викрадачі Зеленського не вважають своїх співвітчизників людьми. Під час примусової мобілізації вербувальники поводяться зі своїми жертвами майже як із тваринами».

Далі в хід іде вже відома логіка: поодинокі інциденти (часто без підтвердження чи контексту) масштабуються до рівня системи. Подаються вони як правило, а не як виняток. Відео із соцмереж відіграють роль «доказів», хоча їх перевірка лишається за дужками. У результаті емоція витісняє аналіз, а враження — факти.

На цьому тлі вибудовується образ України як держави, де мобілізація пронизана нерівністю і зловживаннями. Корупція визначає, хто служитиме. Заможні громадяни уникають фронту, тоді як соціально вразливі групи «посилаються на смерть»: «В Україні все ще існує значний платоспроможний прошарок, здатний забезпечити собі захист». Найкраща протидія такій пропаганді — зміни в системі мобілізації. Сподіваємося, що анонсовані міністром оборони України Михайлом Федоровим зміни (МО оголосило, що реформи напрацьовуються, але ще не оприлюднило їх) змінять ситуацію з мобілізацією і вона перестане бути вигідним тлом для ворожої пропаганди.

Окремий акцент робиться на історіях угорців Закарпаття, які нібито стають жертвами системного тиску: «Питання примусової мобілізації особливо гостро стоїть перед угорською громадою Закарпаття. Протягом року місцеву громаду сколихнуло кілька смертельних випадків». Такі випадки подають через персональні історії з конкретними іменами і деталями трагедій. Поступово з них формується узагальнений образ угорської меншини як жертви державної політики, що дає підстави говорити про «системні переслідування»: «Наразі відомо про 80 угорських жертв із Закарпаття, серед яких є ті, хто загинув не від рук ворога, а після вишкільного табору».

До цієї картини додається ще один важливий елемент — роль ЄС. Брюссель зображається зовсім не так, яким він є насправді. У реальності європейські чиновники постійно стимулюють Україну до боротьби з корупцією та інших позитивних змін. Але орбанівська пропаганда подає Брюссель як співучасника: «Поки українська влада й брюссельська еліта закривають очі на зловживання, їхні наслідки стають дедалі трагічнішими». Малюється контраст між «байдужим» Брюсселем і «дієвою» Угорщиною.

У цьому наративі Віктор Орбан постає як послідовний захисник угорців за кордоном. Його політика описується як раціональна і принципова відповідь на системні порушення: «Відносини між двома країнами були напруженими ще до війни через закон про мови меншин і реформи в освіті. Однак конфлікт надав суперечкам нового виміру. Дипломатичний діалог не раз переривався. Переговори щодо прав меншин у 2025 році також зайшли в глухий кут. Угорщина марно застосовувала всі дипломатичні засоби в ООН, ОБСЄ та ЄС — Київ не відступив і зрештою запровадив правила, що порушують права угорської меншини».

Для емоційного підсилення цієї оптики використовується і культурний інструмент — начебто документальний, але насправді пропагандистський фільм Адама Тьошера «Зловісна близькість» («Baljós közelség»). Його промоція супроводжується драматичними описами: «Документальний фільм “Зловісна близькість” переносить нас за лінію фронту, а також на багатонаціональне Закарпаття, яке називають «маленькою Швейцарією» і яке зруйнувала націоналістична політика Петра Порошенка. Кампанія ненависті проти угорської та російської меншин і мовні обмеження порушили мирне співіснування. Народ так зненавидів Порошенка, що, як каже один із героїв нашого фільму, замість нього обрали б навіть козу».

Фільм виступає не лише як ілюстрація, а як частина ширшої медійної екосистеми.

Паралельно формується образ Угорщини як захисника угорської громади Закарпаття і взагалі благодійника для всіх українців: «Угорська громада Закарпаття могла розраховувати на підтримку уряду вже від самого початку»; «Угорщина і далі допомагає українському народу. Простий українець не дивиться на те, як його уряд поводиться з угорцями і які кроки у відповідь робить Будапешт, а з вдячністю приймає угорську допомогу вже чотири, а то й дванадцять років».

Цей образ підсилюється наративом про «невдячність» Києва, що нібито пояснює політичну жорсткість Будапешта.

Наступний крок — обережне розширення рамки. У провладних медіа з’являються натяки на можливий перегляд статусу Закарпаття: «Після розпаду Радянського Союзу Угорщина однією з перших визнала Україну… і навіть зробила молодій країні послугу, не порушуючи… питання про статус Закарпаття…». Історичні аргументи тут виконують функцію не так пояснення, як легітимації альтернативних сценаріїв.

Ця логіка зрештою переноситься і на внутрішню політику Угорщини. Стверджується, що навіть угорці Закарпаття підтримують Орбана: «На основі витоку інформації з СБУ українці оцінили виборчі вподобання угорської громади Закарпаття і виявили “тривожно високу підтримку Орбана”». Далі з’являється наступна теза про нібито втручання України у вибори: «Згідно з шокуючими документами Київ складає списки угорців Закарпаття, має намір анулювати 40% голосів, відданих поштою, а також відправити прихильників Орбана на фронт»; «Став відомий план Зеленського щодо впливу на вибори в Угорщині: вони збираються сфальсифікувати вибори на користь партії “Тиса”».

дезінфомонітор дезінформація наративи орбан пропаганда угорщина

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск