Розрізняли їх за матюками. Розвідники провели в тилу росіян 27 днів

У розвідку йшли троє. Завдання — подолати 7 км, зайти в тил противника, заховатися і передавати дані про ворога. Озброєння мінімальне: німецькі штурмові гвинтівки HK433 й американські ручні гранати. Разом із набоями, їжею, спорядженням кожен тягнув на собі 30 кг.

Маршрут розділили на кілька відтинків. Рухалися переважно затемна, уникаючи відкритих ділянок: городами, дворами, розбитими будинками. Перший раз днювали в льосі, другий — у покинутій, але добре збереженій хаті з ліжками, кухнею та навіть чайником.

У небі постійно висіли наші й ворожі «очі». Територію прострілювали ударні БпЛА, арта. Ворог міг бути будь-де. Тому до місця призначення дісталися лише за дві доби.

Крайня точка — розбомблене обійстя з уцілілою літньою кухнею й підвалом. Знайшли залишки російського екіпірування, червоний скотч, яким окупанти позначають своїх. Отже, противник вважає цю позицію непридатною, зробили висновок розвідники. Тут і залишилися.

Ворог займав сусідні двори.

Підвал

«Окупанти не ховалися. Таскали міномети, боєприпаси, ставили “сигналки”, підбирали провізію (“посилки”), які скидали їхні дрони, — розповідає Меля. — У перший же день ми натрапили на підозрілий люк, накритий вагонкою. Звідти крикнули “Свои!”. Ми кинули гранату, і голосів більше не було».

Вночі працювали по черзі: один чергує, один поруч, ще один відпочиває. Невдовзі стався другий «контакт».

«Почули шарудіння й кроки. Окупант обережно зайшов у наш двір, до нього було метрів 15. Я “відпрацював” із глушником. На цьому його кар’єра закінчилася. Забрали зброю, радіостанцію, телефон. Поруч нишпорив ще один, але його накрили наші дрони», — згадує Меля.

Ми або сиділи, або лежали

Підвал виявився вологий і тісний. Штукатурка обсипалася.

«Стояти на повний зріст там неможливо. Ми або сиділи, або лежали. У темряві очі поступово звикли розрізняти контури. Кожен знав, де що лежить і куди можна ступити без шуму», — додає Меля.

Припаси доставляли дрони: «Кожна посилка цінна. Навіть проста пляшка води ставала в спеку рятівною».

Звуки

Усе, що робили окупанти, залишало слід: тихий скрип дерев’яних піддонів, скрегіт металевих ящиків, дзвін скла, на який ми реагували миттєво. Навіть звук розстібання кишень і затримка дихання допомагали визначати присутність росіян.

Ворожі дрони з припасами летіли різними шляхами, але поступово розвідники навчилися розпізнавати їх за характерним шелестом мішка чи скреготом металевого ящика.

«Посилки» скидали під прикриттям — під час обстрілу сусідніх будинків

Кожне отримання свого вантажу з провізією ризиковане — росіяни могли почути рух, підняти дрон. Тож виходили лише в умовно безпечні моменти: на світанку, коли все навколо сіре й різні оптичні та тепловізійні прилади працюють гірше.

Треба тихо підняти мішок і швидко повернутися назад у підвал. «Посилки» доставляли точково, інколи під прикриттям — під час обстрілу сусідніх будинків. Бувало, що один дрон відволікав увагу, а інший скидав вантаж. «Це справжня хореографія виживання», — каже Даллас.

Годинник втратив сенс, додає Меля. Дні минали як один. Вилазити назовні рівнозначно самогубству: дрони з тепловізорами кружляли постійно. Спостереження велося переважно на слух.

«Орієнтувалися на звуки й ритм активності противника, — каже розвідник. — За звуками й передавали інформацію».

Звуки змінювалися, коли ворожі мінометники готуватися до стрільби: характерний металевий стук, шурхіт важких предметів по землі, приглушені команди. Потім коротка тиша й постріл.

Розвідники фіксували паузи між «виходами», вираховували запас мін. Інформацію передавали одразу. Комусь це могло врятувати життя, каже Меля.

Голоси

Розвідники стали розрізняти росіян за їхніми голосами, матюками, ходою. Хтось тягнув ногу, а хтось нав’язливо постукував по предметах.

Ворог мав свій ритм, свій розклад, і він повторювався з дивовижною точністю. Ті самі голоси лунали у дворі щовечора, короткі команди, лайка, сміх, інколи суперечки. Згодом стало зрозуміло, хто з них старший, хто молодший, хто більше нервується, а хто поводиться впевнено, ніби вже давно вважає це місце своїм.

Ізоляція

Побут став примітивним до крайнощів. У туалет ходили в пакет. Пакет ховали в старий холодильник.

Накопичувалося сміття. З’явилися миші й пацюки, які шаруділи пакетами так, що розвідники запереживали про демаскування.

Група жила буквально під ногами в противника. Будь-який необережний рух чи звук міг стати останнім.

Іноді здавалося, що ворог ось-ось зайде в підвал. Заспокоювала лише думка про те, що росіяни вирішили, що це місце не годиться для постійного перебування.

Почалися головні болі, проблеми з тиском

Бійці втратили відчуття календаря. Час рахували лише за постачаннями та мінометними обстрілами. Фізичний стан розвідників поступово погіршувався. Психологічний також.

Вологість, брак свіжого повітря й руху також далися взнаки: у хлопців почалися головні болі, проблеми з тиском.

«Та найважливішим в умовах спеки було не зневоднитися, адже це могло призвести до важких наслідків, навіть до відмови нирок», — пояснює Меля.

Накривало відчуття цілковитої ізоляції: «Більшу частину часу залишаєшся наодинці зі своїми думками про дім, про тих, хто чекає, або про те, що буде, якщо нас виявлять».

Запахи

Дні тягнулися. «Поступово перейшли в режим абсолютної економії — не лише води, а й слів, думок. Інколи просто дивилися один на одного. Виробилася своя мова: короткі погляди, легкий помах. Виживання потребувало простоти», — долучається до розмови Даллас.

Запахи стали важливою частиною реальності: цвіль, піт, метал. Тривога накривала в той момент, коли запахи змінювалися, помітили хлопці. Це означало близьку небезпеку чи навіть смерть.

«Росіяни зупинялися прямо біля дверей, ми це чули, але щоразу вони йшли. Серце калатало так голосно, що, здавалося, його чують усі», — додає Даллас.

Команда на вихід

Дні накопичувалися, як пил. Ніхто не говорив про страх, але він відчувався: у тому, як тримали зброю, як прокидалися від найменшого шурхоту, у неглибокому сні.

Зв’язок із зовнішнім світом був поганий. «Ми швидко передавали інформацію, потім знову тиша. Тиша гірша за обстріли, бо народжувалися сумніви: чи про нас пам’ятають, чи допоможуть, чи взагалі знають, що ми ще тут. Кожен день цієї місії — порушення логіки війни. За всіма правилами нас тут не мало бути. Але саме ця абсурдність і давала шанс», — пригадує Даллас.

Прилетів черговий вантаж — шмат сала

Час від часу бійці ловили себе на дивній думці: «Ми знаємо про ворога більше, ніж він знає про нас. Знаємо його звички, маршрути, навіть ритм життя. А він — ні. І поки це так, ми живі».

Нарешті хлопці почули довгоочікуване: «Максимально облегшуйтеся, час додому».

«Поки чекали команду, прилетів черговий вантаж — добрячий шмат сала. І води назбирали. Жартували, що з таким пайком — хліб, сало, вода — можна і не виходити», — сміється Даллас.

Команда надійшла раптово. На вихід узяли тільки воду.

Дорога

До проміжної точки йшли без пригод. Це була та сама «нормальна» хата, у якій днювали, коли йшли на завдання, навіть чайник уцілів. Сюди ж підтягнулися ще дві групи, які виконували аналогічне завдання на інших позиціях. Загалом дев’ять бійців.

Вийшли о п’ятій ранку. Невдовзі напоролися на росіян — зав’язався бій. Одному з хлопців осколками гранати посікло руку й обличчя. Коли противник замовк, рушили далі.

«Дорога — квест: багато нір, підвалів, будівель. Ішли “крок у крок”. Хвилин десять над нами висів російський Mavic. Завмерли. Потім перебігали горо́д. Знову стрілянина. Одна посадка була замінована. Відпочили в іншій, де раніше побували росіяни. Валялися залишки їхніх сухпайків, пачки з-під сигарет, — описує атмосферу Даллас. — У повітрі майже постійно висять дрони. Почули — присіли. Тиша — бігом. І так щохвилини».

Вперше заговорили на повний голос

Дісталися до наступного села. Тут зустріли свої. Після місяця розмов пошепки вперше заговорили на повний голос. Під звуки ворожих прильотів випили чаю.

Залишалося 500–700 м вигорілого поля.

«Чорна трава всіяна нерозірваними касетними елементами від КАБів. Якісь чорні ку́льки лежать, майже непомітні, але, мабуть, дуже небезпечні. А далі приватний сектор. У провулку чекала машина евакуації».

Вийшли всі дев’ятеро. Один дістав поранення середньої тяжкості, решта — легкі.

Думки

Чи варто було місяць проводити в підвалі? Бійці вважають, що так.

«Із дрона все бачиться по-іншому: ти не відчуєш запахів, як на землі, не почуєш гавкоту собаки, не помітиш дрібних рухів. А людина на місці зорієнтується», — каже командир розвідувального підрозділу.

Хлопці передали цінну інформацію. Роздобули телефон ворога. За ним відстежили маршрути противника. Зрештою, не допустили накопичення окупантів, виграли час для зміцнення своїх позицій. Оборона на цій ділянці тримається досі.

Завдання виконано. Довго, тяжко, але результат на боці тих, хто залишився вірним справі.

війна гур розвідка