Зритий окопами черешневий сад. Історія від попутника про приазовське село

Покинуті в окупованих селах хати, зведені власноруч, сади, городи — це те, що болить багатьом українцям, яких росіяни вигнали з рідної землі. Нижче історія, почута від випадкового попутника. Перевірити його слова неможливо, але саме такі історії ми чуємо від усіх, хто вирвався з російської окупації, тому вирішили опублікувати й цю. Назву села та ім’я співрозмовника не вказуємо з міркувань безпеки.

Дорогою з відрядження під кінець перельоту з’ясувалося, що дядько років 55 на сусідньому кріслі — українець. Упродовж двох годин, підозрюю, зазирав у мій робочий ноутбук і мовчав, а потім на дрібне прохання англійською радісно відгукнувся: «Будь ласка!».

— О, то ви з України?

— Та був колись. Тепер там, де колись я жив, «бананова республіка».

— Звідки саме?

— Мелітопольський район, село (…). Та ви, мабуть, не чули.

Я таки не чула, але приблизно уявила, що це десь у приазовських степах на південь від Нікополя.

— За (…) кілометрів від станції, — уточнює сусід по кріслу, маючи на увазі захоплену російською армією ЗАЕС в Енергодарі Запорізької області. — У мене там мати живе, у моїй хаті.

Батько і черешні

І він почав розповідати далі: наче й мені, але дивлячись кудись крізь мене з якоюсь сумною напівусмішкою на обличчі.

— Як ніхто не живе, їхні солдати займають хати, ще якихось своїх навозять, як ото в мультику: «Дом свободєн, живітє, хто хотітє».

У мене там ще 50 соток городу, собаки, сад. Вийдеш уранці — свобода: пташки співають, дихати можна. Хату ми з батьком будували, черешні садили. Наш район славився ж черешнею завжди. Батько помер потім. На його похорон я вже не зміг приїхати. А сад… Там таке порили, такі глибоченні рови, окопи, оті зуби дракона понаставляли, мін понакидали кругом, на сто років вперед страшно буде крок із дороги ступити.

Вони ото чи не в перший день війни через село транзитом проїхали — на станцію. А потім до літа в нас ніякої власті не було і нічого не відбувалося, наче забули про нас. Тільки якісь дурачки місцеві совєцькі прапори десь подіставали і порозвішували.
А потім вони прийшли, почали свої порядки наводити».

Помічаю, що мій попутник не каже «росіяни» — тільки «вони», «ці», «оті», «їхні солдати» чи «їхня власть». І говорить дуже тихо, його ледве чути крізь гул літака, так, наче боїться, що його почує ще хтось, окрім мене. Але йому дуже хочеться поділитися своєю історією.

Назад, у 1990-ті

— У нас гарне було село: дорога, магазин, школа, ФАП (фельдшерсько-акушерський пункт. — Авт.), будинки добротні. От як вони прийшли, так ми одразу наче кудись у 90-ті провалилися. Магазини закриті, нічого немає, незрозуміло, шо робиться кругом. Ото приїдуть, із багажників щось продають, все дорого. Потім вони пенсіонерам по десять тисяч рублів роздавали, ті брали, раділи, але та щедрість скінчилася швидко.
І ФАП, і школу в селі, вважай, розвалили зразу, все розтягли, розікрали. У нас хороша така школа була: комп’ютери, телевізори там були, меблі нові. А ці варвари навіть дошки з підлоги поздирали.

Спершу місцеві алкоголіки до них побігли вислужуватися. І ще попіднімали голови ті, хто був життям незадоволений і за Союзом скучав. Побігли, значить, все розказувати-показувати бігом, щоб поближче до начальства бути. Але вони (росіяни. — Авт.) і так все знали, хто в АТО служив, хто в міліції був, хто вчителював. Усе знали.

Наче німці у війну

Восени вони дітей на автобусі в сусіднє село почали возити, вже у свою, значить, школу. Але ми своїх не відправляли — наші онлайн в українській вчилися. І паспортів не брали їхніх. Спочатку можна було відпетляти, а потім вони пресувати нас почали — тих, хто не хотів брати ті паспорти і дітей у їхню школу віддавати.

І це вже було як у кіно про 1941 рік, про війну, як німці ото ходили по хатах в окупації.

Приходили вночі й до нас солдати озброєні. Ходили взуті по кімнатах, наче хазяї, автоматами розмахували. Діти дуже злякалися. Та й ми теж зрозуміли, що життя нам там уже не дадуть, тоді зібралися й поїхали.

До того рік в окупації прожили. Все чекали, що нас ось-ось звільнять, контрнаступу так раділи. А потім уже зрозуміли, що не звільнять.

Сіли в машину і поїхали туди, на Псков, потім до Латвії потрапили, а звідти до Польщі. У дорозі з тиждень були. У Польщі нас дуже добре прийняли, допомагали, та й зараз наче не ображають.

Перший час жили в гаражі, але нічого, нормально, тільки взимку мерзли. Але все ж таки думали, що це тимчасово і скоро повернемося. А потім уже зняли квартиру. Жінка в садочок місцевий влаштувалася, син до школи пішов, донька до університету вступила. Наче й жалітися немає на що: всі живі, цілі, у людей он гірше. Але так додому хочеться, матір побачити, собак погладити, у саду попоратися.

Доноси, як у 1930-ті

— А що з дому зараз чути?

— Мати в Телеграмі тільки про погоду писати може. Бо там же її одразу заберуть, тільки що. А так ті, хто виїжджав пізніше з односельців, кажуть, що живуть, як у 1930-х роках: одні доноси пишуть, інші пресують, з обшуками вночі можуть приїхати. Як не взяв їхній паспорт, то майно забирають: і хати, і машини. Дітей у їхню школу змушують віддавати. А там самі знаєте, чого їх навчать. Майбутнього там нема, тільки минуле лишилося.

Більшість людей виїхала із села, залишилися пенсіонери. Вийдуть, хліба куплять і зайвий раз із двору носа не висовують. Всякі ледарі, бандити і наркомани при їхній власті на поверхню спливли. Це мені нагадує, як ото дід розказував, коли більшовики в село прийшли після Жовтневої революції. Всіх «куркулів», хто працював і щось мав, тоді понищили, все позабирали в людей, а оця шушера з дна повилазила командувати: алкаші різні й чорнороті ледарі. І тепер так само.

Але їхня власть наших дурачків спершу попризначала, а потім, як використала їх, то теж повикидала, натомість своє начальство «звідти» навезла в село.

Я слухала його і раптом зрозуміла, що мій попутник описав якусь пекельну спіраль, яка затягує його рідне село, наче вир, кудись у страшне минуле: у голодні 1990-ті, у воєнні 1940-ві, криваві 1930-ті й врешті десь аж до більшовиків, із яких цей виток і почався.

— Оце тільки років зо двадцять і пожили ми як люди, — каже він на прощання після посадки. Йому ще летіти кудись у Мексику і далі. — Я моряк, механік на вантажному судні. Оце бовтаюся місяцями по всьому світу, де вже тільки не був. Тільки додому потрапити не можу.

війна окупація південь України