Енергетична мережа України: між фортецею минулого та інфраструктурою майбутнього
Енергетична карта Європи — густа павутина ліній і вузлів, що світяться, мов нічні вогні індустріальних міст. При цьому чітко видно різницю між її західною та східною частинами. Це не просто технічна різниця, а ціла візуальна історія двох цивілізаційних підходів до енергетики.
Озвучено за допомогою ШІ голосом Валерії Павленко
Візуальна різниця
У Західній і частково Центральній Європі мережі формувалися з бізнес-логіки: конкуренції, ефективності, близькості генерації до споживача. Тут переважають лінії 110–220 кВ і 380–400 кВ — «стеля» європейської системи. Енергія рухається від децентралізованих джерел — вітру, сонця, гідро, АЕС і ТЕС — короткими маршрутами з мінімальними втратами в мережі. Ця мережа схожа на капілярну систему мегаполіса — щільну, гнучку, ринкову, але не надто броньовану резервами.
Українська частина карти має інакший вигляд. Тут домінують товсті магістралі 330 кВ, 500 кВ і особливо 750 кВ — надвисокий клас напруги, майже екзотичний для Європи. Це спадок радянської доктрини 1960–1980-х років, коли будувалася «енергетична фортеця» для тотальної війни й надпотужної промисловості. Гігантські ТЕС Донбасу, Запорізька АЕС, каскад ГЕС на Дніпрі потребували ліній, здатних передавати гігавати на сотні й тисячі кілометрів із дублюванням маршрутів і надлишковими резервами.
Саме цей спадок УРСР парадоксально врятував систему у 2022–2025 роках: навіть після втрати до 80% теплової генерації та ударів по ключових вузлах мережа не впала повністю, не розпалася на острови. Та фортеця має зворотний бік. Вона централізована, енергомістка, з великими втратами на передачу та критичною уразливістю до ударів по ключових вузлах. Сама наявність цих вузлів і створює ціль для ударів противника.
Після перших масованих атак наприкінці 2022-го в Україні багато говорили про децентралізацію генерації. Ці розмови ведуться і досі, особливо на тлі ударів РФ та кризових епізодів початку 2026 року. Але з поля зору часто випадає головне: децентралізації потребує не лише генерація, а насамперед сама мережа — передача і розподіл.
Українська мережа залишається малодецентралізованою, слабо оцифрованою, з великою часткою ручних процесів. Класи напруги радянські: 750 кВ як магістральний хребет, 330–500 кВ для регіональних потоків, 110–220 кВ для розподілу. У Європі клас напруги 750 кВ майже не використовується, бо там немає потреби передавати електроенергію на такі відстані: все ближче, простіше й ефективніше.
Формально Україна вже в європейському енергетичному просторі: з 2022 року ми синхронізовані з ENTSO-E (Європейською мережею операторів систем передачі електроенергії), а з липня 2025-го навіть номінальна напруга в розетках стала 230 В замість радянських 220 В. Це символічний розрив із минулим. Утім, за іронією, символи не скасовують реальності: після зимових ударів 2026 року багато споживачів бачить у мережі менш як 200 В.
Контраст лишається разючим: європейська мережа — це бізнес і економічна логіка, українська — витривалий, але застарілий бункер. Питання вже не в тому, чи трансформувати фортецю-бункер, а в тому, як саме це зробити, не створюючи нових гігантських цілей для ворога.
Три кроки
І тут варто тверезо поглянути на популярні ідеї. Наприклад, закопування під землю підстанцій 750 кВ. На перший погляд, привабливо. Насправді ж це ризик перетворити їх на ще дорожчі та ще привабливіші цілі. Є інший шлях — не закопувати гігантів, а розосереджувати систему, хоча при цьому дбати й про певний рівень захисту.
На основі нашого спілкування з різними експертами, енергетиками та профільними спеціалістами можемо виділити три майже консенсусні кроки.
Існує майже консенсус щодо необхідних дій
Перший необхідний крок — радикально спростити ієрархію напруг. Історично в Україні накопичилися «зайві» рівні: 110 кВ і 150 кВ, 220 кВ і 330 кВ, паралельно існують 500 кВ і 750 кВ. Такий «зоопарк» напруг перетворює просте на складне. Це дорого, неефективно й ускладнює експлуатацію.
Стратегічно 500 кВ і 750 кВ мають поступово зникати з карти України, звільняючи місце для європейських 400 кВ. Це не питання одного року, але потрібне чітке й політично зафіксоване рішення. Інакше ми й далі нашаровуватимемо нові рівні, не ліквідовуючи старі, а мережа перетвориться на павутину, у якій заплуталася вся наша енергетика.
Другий крок — зробити надзвичайно потужною і розгалуженою мережу нижчого класу — 110–150 кВ. У мирній Європі так не роблять. Але ж не всім РФ посилає майже весь арсенал ракетного й дронового озброєння. Підстанцій цього класу на порядок більше, вони значно менші за розміром, і частину з них реально захистити чи навіть частково таки сховати під землю. Ця мережа вже є — її потрібно не вигадувати, а послідовно посилювати, відводячи їй системоутворюючу роль.
Третій крок — перейти від гасел про smart grids (розумні мережі й мікромережі) до реальної здатності працювати в ізольованому режимі. Війна вже дала нам несподіваний ресурс — тисячі генераторів, завезених без єдиної системи. Тепер завдання — навчитися балансувати такі «острови»: тримати частоту, напругу, швидко й безпечно синхронізувати їх назад у загальну мережу. Швидко й безпечно тут, мабуть, головне.
Потрібно робити
Інакше кажучи, в Україні проблема не так із тим, що треба робити, як із самою послідовною реалізацією того, що вже придумано. Воно й зрозуміло: згадані три кроки — це складно, дорого і надовго. Швидкого політичного «вау-ефекту» тут не буде, але потрібна вперта здатність усієї держсистеми «бити в одну точку».
Проблема не з браком ідей, а з втіленням у життя того, що вже придумано
Але це можна робити крок за кроком, на місцях, там, де є готовність. Центрами таких островів мають стати критичні споживачі: водоканали, котельні, зв’язок, військова та медична інфраструктура. А генерацією — не лише старі великі станції, а й малі та середні ГЕС, біогаз, газові та дизельні установки, відновлювані джерела енергії та накопичувачі. Навіть великі електростанції потрібно перебудовувати так, щоб кожен окремий блок міг тримати життя одного такого острова.
Ця енергетична карта не просто зображення. Це діагноз і водночас план дій, який в експертному середовищі вже фактично погоджений. Бо Україна стоїть між двома моделями: зберігати радянську фортецю, що повільно старіє, або трансформувати її, поєднавши витривалість із європейською ефективністю та децентралізацією. Війна цей вибір зробила неминучим. Питання лише в тому, чи може і чи встигне Україна скористатися її жорстокими уроками.
P. S.
Насамкінець також покажемо концентровану різницю між двома підходами чи, точніше, цивілізаціями. Її вражаюче чітко видно на прикладі енергомереж Південної та Північної Кореї.
