Повернення додому. Як війна змінює родини ветеранів і яка підтримка їм потрібна (дослідження)

Інші люди в іншому світі

Ветерани розповідають, що повертаються додому зміненими — після досвіду бойових дій, втрат, поранень та проведених у холодних окопах місяців. Проте й цивільний світ уже не такий, яким був раніше: родина адаптувалася до життя без них, перерозподілилися ролі, змінилися звички, побут.

Як зазначали соціологи і теоретики соціальної взаємодії Пітер Берґер і Ганс Келлнер, саме сім’я є тим місцем, де людина знову вибудовує розуміння себе після глибоких змін. Сім’я — перше середовище, де особистий досвід знову набуває сенсу, де людина вчиться жити після війни.

Від атмосфери вдома — чи є там прийняття, довіра, можливість говорити або мовчати — залежить не лише комфорт ветеранів, а й те, як вони взаємодіють із ширшим світом, яким буде процес їх повернення до роботи, спілкування, громади.

Від атмосфери вдома залежить процес повернення ветерана в суспільство

У той час як більшість сучасних соціологічних праць зосереджені на самих ветеранах, це дослідження звертає увагу також на тих, хто поруч. Адже близькі не лише співпереживають досвід війни, а й самотужки шукають способи впоратися, підтримати й зберегти зв’язок із захисниками, які повертаються.

Перебудова стосунків

Ні реінтеграція, ні адаптація ветеранів до мирного життя не відбувається автоматично чи лінійно. Ветеранам і їхнім рідним доводиться заново вибудовувати стосунки й працювати над емоційним зближенням. Авторитет у сім’ї потрібно завойовувати заново, а старі ролі та обов’язки переглядати відповідно до нових реалій.

Авторитет у сім’ї потрібно завойовувати заново

Ветерани стикаються зі стигмою, бюрократією і браком доступної та системної підтримки: складно пройти медкомісію, оформити документи чи пільги, знайти роботу, відновити спілкування з цивільними.

За свідченнями респондентів, єдині, хто допомагає пройти цей шлях, окрім побратимів і посестер, — рідні, які фактично стають їхніми опікунами.

У цьому вимірі допомога рідних під час реінтеграції перетворюється на «невидиму працю» — це щоденні турбота й супровід, які рідко визнаються й компенсуються і залишаються поза увагою державних програм підтримки.

Діти, батьки і партнери

Одним із ключових аспектів повернення ветеранів до мирного життя є адаптація до змін у стосунках, взаємодії, способі прийняття рішень, розподілі ролей і відповідальності.

Возз’єднання родин після тривалої розлуки супроводжується зміною сімейних ролей відповідно до нових обставин і потреб. Цивільні партнери ветеранів (переважно дружини, адже більшість військових — чоловіки) після повернення часто залишаються відповідальними за родину, як і під час служби (особливо на первинних стадіях реінтеграції). Йдеться як про матеріальні, так і про емоційні обов’язки, а іноді й про необхідність фізичного догляду за ветераном, який дістав травми чи поранення.

Присутність дитини чіткіше окреслює ролі в сім’ї

Наявність дітей суттєво впливає на характер реінтеграції. Ветерани, які мали дітей, зазначали, що батьківські обов’язки ставали для них важливим джерелом мотивації до відновлення: прагнення бути поруч із дитиною й почуття відповідальності спонукали швидше повернутися до звичного життя. Присутність дитини також чіткіше окреслювала ролі в сім’ї, задаючи певний ритм і структуру повсякденності. Натомість у парах без дітей розподіл ролей був дещо менш визначеним, що призводило до емоційного напруження. Одна з учасниць, дружина ветерана, окреслила свою роль більш як материнську, аніж партнерську.

Відновлення емоційної близькості стало поступовим і непростим процесом для родин ветеранів.

Емоційна прірва

Більшість військових доповіли, що спочатку відчували «емоційну прірву», віддаленість від своїх близьких. Натомість партнерки і матері стикалися з опором, коли намагалися відновити зв’язок (особливо на первинних стадіях реінтеграції), через що відчували невпевненість і напруженість. Деякі подружні пари розповідали, що зазнали труднощів у статевому житті через складність відновлення близькості.

Реінтеграція виявила приховані сімейні ієрархії та змінила розподіл влади в родинах. Ветерани-чоловіки визнавали, що їхні партнерки успішно справлялися з усіма обов’язками під час їхньої служби.

Після повернення це сприяло рівноправному розподілу впливу й ухвалення рішень у сім’ї. Дружини відчули більше авторитету, а чоловіки — готовність частково відійти від усталених норм.

ветерани стикалися з нав’язливою опікою

Водночас жінки, які повернулися з фронту, зазначали, що відчули більший вплив у сімейних стосунках, їхня думка стала вагомішою.

У стосунках між батьками й дорослими дітьми, які повернулися з війни, ситуація була інша. Деякі ветерани спершу стикалися з нав’язливою опікою матерів і намагалися відновити автономію, що іноді супроводжувалося різкими емоційними реакціями.

Молодшим ветеранам це давалося складніше, поранені частіше відчували гіперопіку. Водночас матері визнавали, що зіткнулися з опором: діти-ветерани стали активніше виставляти кордони, відстоюючи самостійність. Із соціологічного погляду така поведінка закономірна: батьківська опіка нагадує про безпорадність дитинства, а агресія в цьому контексті — форма самозахисту, спрямована на відновлення контролю над власним життям.

Сім’ї, що ділилися своїм досвідом, наголошували: близькість і довіра відновлювалися й ставали ще міцнішими, ніж було раніше, після того як вони спільно працювали над досягненням взаєморозуміння, розробляли нові стратегії спільного життя, долали труднощі. Досвід війни спонукав учасників до переосмислення життєвих пріоритетів: вони почали частіше ставити екзистенційні питання, змінювати уявлення про «реальні проблеми» й відзначали зростання значущості сім’ї у своєму житті.

Нові ролі

У багатьох родинах змінилися звичні уявлення про ролі чоловіка й жінки. Очікування суспільства щодо того, як мають поводитися «сильні чоловіки» чи «турботливі жінки», впливало на досвід кожного.

Повоєнне життя рідко відповідало очікуванням. Пари, які уявляли радісне повернення додому, часто стикалися з емоційним напруженням і нерозумінням, хто і за що тепер відповідає.

У родинах, де активну роль відігравали батьки ветеранів, ситуація складалася по-різному. Дехто зазначав, що ширше родинне коло допомогло створити простір для відновлення, пропонуючи м’яку підтримку (наприклад, допомогу з дітьми чи бюрократичними процедурами): «ми поруч, якщо вам потрібно».

В інших випадках родинне втручання, навпаки, створювало тиск. Якщо старше покоління дотримувалося більш традиційних поглядів, це могло посилювати очікування швидкого «повернення до норми»: батьки деяких ветеранів наполягали на тому, щоб сини якомога швидше повернулися до роботи, тоді як ветеранки часто чули щось на кшталт «навіщо тобі ця професія» або ж «тепер пора створювати сім’ю».

Ветерани справляються з гендерними очікуваннями по-різному. Чоловіки-ветерани здебільшого залишаються в межах традиційних уявлень про маскулінність, проте бойовий досвід робить їхню ідентичність складнішою.

Раціональність і сила — риси, що вважаються чоловічими, — поєднуються з новою здатністю вибірково дозволяти собі «слабкість»: відкриватися, довіряти, особливо на пізніших стадіях реінтеграції, своїм партнеркам. Багато хто демонстративно відкидає соціальні очікування, підкреслюючи, що не підкоряється їм.

Ветеранкам доводиться чинити опір активніше. Повернувшись до цивільного життя, вони стикаються з тиском як у суспільстві, так і в професійному середовищі, тому часто хочуть дистанціюватися від традиційних ролей.

Деякі жінки розповідали, що будують образ публічної стійкості, щоб зберегти повагу й визнання, тоді як уразливість дозволяють собі лише в приватному, безпечному просторі: вдома, у спілкуванні з близькими людьми чи психологами.

Між двома світами

Не всі ветерани розповідають про психологічні труднощі. Водночас у тих випадках, коли травматичний досвід істотно впливає на якість їхнього життя, це позначається і на близьких. У багатьох випадках саме родичі або партнери першими помічали симптоми післявоєнного стресу: безсоння, тривогу, дратівливість, підвищену пильність. Під час інтерв’ю ветерани, особливо чоловіки, часто схильні мінімізувати ці прояви.

Відверті розмови про труднощі повернення до цивільного життя часто довіряли лише побратимам і посестрам, тоді як у спілкуванні з родиною поставав емоційний бар’єр — своєрідна «стіна». Попри спроби близьких поважати ці кордони, багато хто болісно проживав цю дистанцію, адже хотів зробити все, щоб допомогти.

ветерани схильні оберігати близьких від розмов про труднощі

Ветерани пояснювали таку відстороненість бажанням уберегти близьких від травматичних подробиць, проте на практиці така стратегія часто призводила до ненавмисної ізоляції сім’ї. Найлегше емоційний контакт ветеранам вдавалося встановити з родичами, які також мали воєнний досвід. З ними вони спілкувалися «однією мовою» — тут поєднувалися родинна близькість і спільне розуміння реалій війни.

Близькі спочатку не розуміли, як поводитися

Дружини і матері зізнавалися, що спочатку не розуміли, як поводитися: вони вчилися давати більше простору, не сприймати відстороненість особисто, а також поступово зменшувати очікування і брати на себе більшу частину побутових обов’язків. У результаті деякі родичі зазнавали вторинного стресу — емоційного виснаження, пов’язаного з постійною турботою та напруженим станом їхніх партнерів/дітей. Подеколи вони були змушені самі звертатися по допомогу до психотерапевтів. Водночас члени сімей відзначали, що система підтримки майже не враховує їхніх потреб: знайти спеціалізовану допомогу або спільноту людей зі схожим досвідом виявлялося складно.

члени родини мають домовитися про новий порядок

Із соціологічного погляду ветерани опиняються між двома світами: вони відчувають глибокий зв’язок із тими, хто також розуміє війну, але водночас проживають відчуження в мирному цивільному просторі, який став незвичним для них. Це проявляється у згаданих вище формах поведінки: замкненості, різких змінах настрою, які не вписуються в очікувані сімейні норми.

Як наслідок — виникає «рольова напруженість», яка стає інструментом для переузгодження та побудови нової реальності — такої, що поєднає ці два світи.

Отже, реінтеграція починається з того, що члени родини повинні домовитися про новий порядок у сім’ї: про правила, кордони та рівень емоційної відкритості, про розподіл обов’язків, відповідальності й прояви турботи. Це процес взаємного налаштування, де змінюватися доводиться всім.

Недоречні запитання

Поза межами сім’ї ветерани стикалися з низкою системних і суспільних викликів, такими як брак інформації, труднощі з працевлаштуванням і демобілізацією, бюрократичні перепони, брак державної підтримки, а також некомпетентність фахівців (медиків, реабілітологів, психологів, психіатрів), які часто не розуміли специфіки роботи з повоєнними травмами. Додатковим джерелом напруження ставала поведінка цивільних: нерідко бракувало тактовності, а недоречні запитання на кшталт «навіщо тобі було йти на фронт?», «чи ти когось убивав/ла?», «чи тебе ґвалтували?» (популярне запитання до ветеранок) викликали гнів і відчуття приниження.

«Навіщо тобі було йти на фронт?»

Деякі ветерани зізнавалися, що через брак комплексної підтримки після повернення вони починали сумніватися в цінності власної служби, у тому, чи була виправданою втрата здоров’я, часу з родиною, можливостей цивільного життя. Цей стан описували як апатію, розгубленість, роздратованість і розчарування, іноді як відчуття, що накопичену енергію і злість нікуди спрямувати.

Навколо досвіду реінтеграції досі багато стигми. Суспільне уявлення про образ «ветерана» досі дуже вузьке: здебільшого це чоловік середнього віку з видимими травмами. Ті, хто не вписується в цю модель (жінки, молоді ветерани або ті, хто не має явних фізичних ушкоджень, психологічних труднощів), часто змушені доводити своє право на цей статус. Також, за свідченнями учасників, традиційні уявлення про маскулінність стримують старших чоловіків від звернення по психологічну допомогу.

Підтримка, стратегії та потреби

Система допомоги ветеранам та їхнім родинам в Україні фрагментарна, тоді як повернення їх до цивільного життя та реінтеграція в суспільство вимагають системної підтримки в різних формах.

Учасники дослідження згадували кілька наявних державних програм, проте лише одиниці реально скористалися ними. Чому так? Основними причинами називали складність процедур, брак інформації і недовіру до інституцій. Часто допомогу знаходили випадково — через знайомих або особисті контакти. Державні послуги описували як формальні й погано пристосовані до реальних потреб, без індивідуального підходу.

Загалом найефективнішою учасники вважали підтримку, яку надають приватні фахівці або організації, засновані самими ветеранами. Вони відзначали цінність практичної, конкретної допомоги: супроводу під час демобілізації, юридичних консультацій, реабілітаційних програм, а також приватних психотерапевтичних послуг, зокрема індивідуальних сесій із фахівцями, що спеціалізуються на воєнному та повоєнному досвіді.

Ветерани та їхні родини наголошували, що підтримку часто доводилося шукати самостійно, без чіткої системи скеровування. Усі учасники погоджувалися, що допомога є високозатребуваною, однак відсутність узгодженої структури й координації між різними сервісами перешкоджає доступу до них.

Особисті стратегії відновлення

Через брак системної підтримки родини долали труднощі самотужки. У більшості випадків реінтеграція ветеранів спиралася на самоорганізацію та особисті стратегії, спрямовані на подолання травми, відновлення стабільності й відчуття контролю над життям.

• Пошук безпечного середовища: природа, книжки, хобі, комфорт.
  Родини проводили час на природі, прогулювалися, мандрували. Важливу роль для емоційного відновлення відігравало проведення часу з «довіреними» особами (у кожного ветерана індивідуально, проте здебільшого йшлося про людей, які не викликали тригерів і тихо, м’яко були поряд).
  Музика, книжки та хобі допомагали відновлювати внутрішній баланс, однак більшість ветеранів зізнавалися, що на початковому етапі не мали ні сил, ні бажання до таких занять — вони набували сенсу лише після первинної стабілізації.
  Оновлення житла чи побуту допомагало ветеранам відчути контроль і зменшити кількість тригерів, пов’язаних із фронтовим досвідом. Створення комфорту вдома — ремонт, нові меблі, порядок — ставало для багатьох символом повернення до нормального життя.
• Підтримка здоров’я: психотерапія, сон, харчування, спорт.
  Ветерани поступово налагоджували сон, харчування та фізичну форму, проходили реабілітацію (як після травмування, так і через проблеми з опорно-руховим апаратом, зокрема через біль у спині після тривалого носіння бронежилетів). Фізична активність допомагала регулювати настрій і зменшувати напруження. Спорт називали способом «випустити злість» і менше реагувати на нетактовність чи подразники з боку оточення. Індивідуальна терапія з фахівцями, які мають досвід роботи з ветеранами, виявилася однією з найефективніших форм допомоги. Для тих, хто цього потребував, психіатрична підтримка і медикаментозне лікування також суттєво покращували якість життя й сприяли стабілізації стану.

Індивідуальна терапія — одна з найефективніших форм допомоги

• Залучення до рутини: садівництво, робота по дому, ігри з дітьми для багатьох ветеранів стало способом повернути структуру в повсякденне життя і відчути власну корисність. Виконання звичних обов’язків (садівництво, дрібний ремонт, гра з дітьми тощо) допомагало відновити ритм і відчути контроль.
• Релігія також відіграла важливу роль для віруючих. Віра слугувала важливим механізмом подолання труднощів, допомагаючи ветеранам знаходити внутрішню рівновагу, осмислювати пережите й підтримувати надію.

Сімейні практики

Члени сім’ї заохочували адаптацію й адаптувалися самі.

• Беручи на себе додаткову відповідальність, партнери виконували щоденні й емоційно виснажливі для ветеранів завдання: спілкувалися з лікарями, возили рідних на реабілітацію/терапію, допомагали оформляти документи, організовували побут, підтримували найменші ініціативи чи висловлені ветеранами побажання (наприклад, сходити в улюблений заклад) тощо. Близькі розповідали, що прагнули зберегти енергію ветеранів, щоб ті могли спрямувати її на відновлення, і таким чином поступово відновити довіру в стосунках.
• Відновлення нормального життя відбувалося через повернення до звичних дрібниць: спільне приготування їжі, прогулянки, дозвілля, розмови, камерні сімейні зустрічі, турбота про збереження романтичних стосунків у парах. Такі ритуали допомагали ветеранам знову поступово відчути знайому повсякденність, яку перервала війна.
• Надання простору без відсторонення стало однією з найтонших форм підтримки, яку члени сімей називали найціннішою. Партнери й батьки вчилися бути поруч, не нав’язуючись: приймати вибіркове мовчання ветеранів, не торкатися тем, про які вони не готові говорити, і дозволяти їм самим ініціювати розмову, коли з’являється потреба.

Партнери й батьки вчилися бути поруч, не нав’язуючись

Таку емоційну присутність без тиску ветерани описували як найвдаліший спосіб відновити довіру, адже подеколи саме ця терплячість — тиша, спокійне очікування, готовність вислухати — ставала першим кроком до відновлення діалогу та безпеки в стосунках.

• Деякі партнери говорили також про активну самоосвіту, відвідування лекцій у ветеранських центрах і читання спеціалізованої літератури, щоб краще розуміти переживання своїх близьких та ефективніше підтримувати їх у процесі відновлення.

Брак інформації та доступ до послуг

Незважаючи на зусилля самих сімей, ключові потреби ветеранів і їхніх рідних під час реінтеграції залишаються незадоволеними. Що їм потрібно?

• Краща поінформованість про підтримку. Більшість дізнається про допомогу випадково або через особисті контакти. Як зазначали респонденти, сім’ї не хочуть «ганятися за допомогою», а прагнуть отримувати її за зрозумілою і прозорою процедурою.
• Систематизований доступ до послуг. Потрібна єдина, орієнтована на користувача система, або «дорожня карта» доступних послуг, яка допомагала б ветеранам і їхнім родинам орієнтуватися в процесі відновлення.
• Координація і супровід. Кожна громада потребує кваліфікованих фахівців, які могли б супроводжувати ветеранів і їхні сім’ї: допомагати з оформленням документів, медичною чи соціальною підтримкою, особливо під час госпіталізації або реабілітації.

Що потрібно родинам

Рідні ветеранів також потребують індивідуальної підтримки, яка допоможе їм краще розуміти своїх близьких, відновлювати зв’язок і залишатися поруч у складний період адаптації.

• Освітні курси для членів сімей. Під керівництвом спеціально підготовлених фахівців-психологів такі програми могли б навчати ефективних стратегій комунікації, емоційної регуляції та супроводу під час реінтеграції.
• Відновлення зв’язків. Учасники підкреслювали важливість спільного дозвілля ветеранів із родинами: оплачуваних поїздок і відпочинку саме в колі сім’ї, а не в змішаних групах незнайомих ветеранів, як це часто практикується зараз.

Майже ніхто не питає: «Як ти насправді?»

• Психологічна допомога. Підтримка має бути доступною як до, так і після повернення ветерана додому. Консультації щодо комунікації, емоційної взаємодії та подолання стресу сприятимуть формуванню здоровіших стосунків та уникненню тригерів.
• Спільноти для членів сімей. Близькі ветеранів зазначають, що оточення часто хвалить їх за стійкість, але майже ніхто не питає: «Як ти насправді?». І не через байдужість, а тому що люди просто не знають, як це зробити правильно. Потрібен безпечний, неформальний простір для членів сімей ветеранів, де вони можуть обмінюватися досвідом, відчувати підтримку і зменшувати відчуття ізоляції. Оптимально, якщо такі зустрічі відбуватимуться за професійної фасилітації психологів чи соціальних працівників.

Суспільне визнання і дестигматизація

Військовослужбовці, які повертаються до цивільного життя, стикаються з низкою соціальних і психологічних викликів, що потребують системної відповіді.

• Комплексні програми реінтеграції та безпечні простори. Структуровані програми, що поєднують фізичну терапію, психотерапію, програми соціальної реінтеграції. У спеціалізованих центрах можна проводити семінари (на тему працевлаштування, демобілізації тощо), освітні заходи та сесії підтримки для ветеранів і їхніх родин. Ветерани потребують неклінічного середовища для спілкування — спортивних, неформальних клубів для дозвілля. Деякі респонденти зазначали, що саме неформальне спілкування є ефективнішим, ніж формальна групова терапія.
• Суспільне визнання. Частина ветеранів наголошувала на потребі у видимих символах своєї служби, зокрема у вигляді атрибутів належності, які не можна було б придбати і які б засвідчували їхній внесок. Як приклад учасники згадували американських ветеранів, яким вручають спеціальні кепки.
• Дестигматизація. Потрібно нормалізувати розмови про післябойові виклики і вразливість (зокрема, труднощі із соціалізацією, емоційною близькістю чи інтимністю) через кампанії громадського інформування. Підхід «рівний рівному», коли ветерани діляться досвідом, щоб зменшити бар’єри між ними та цивільними, сприятиме формуванню тактовності в суспільстві.

Здоров’я, реабілітація та догляд

Охорона здоров’я ветеранів потребує спеціалізованої інфраструктури та довгострокових зобов’язань із боку державної системи.

• Доступ до кваліфікованих спеціалістів. Потрібно збільшити кількість медичних працівників, які розуміють специфіку військових травм і мають підготовку для роботи з ветеранами, особливо в менших громадах, де така експертиза майже відсутня.
• Адаптація медичних закладів. Нині багато лікарень фактично покладається на родини ветеранів, щоб ті компенсували прогалини в догляді, купували необхідні ліки чи обладнання. Наприклад, донорські лікарняні ліжка, отримані з-за кордону, нерідко лишаються непідключеними через брак відповідних перехідників.
• Центри довготривалого догляду. Важкопоранені ветерани потребують спеціалізованих закладів для постійного, гідного догляду. Такі центри не лише забезпечать ветеранам належні умови, а й зменшать навантаження на родини, даючи змогу близьким повернутися до роботи.
• Постійна підтримка психічного здоров’я. Кожен ветеран повинен мати гарантований доступ до фахової психологічної допомоги, орієнтованої на роботу з травмою, а не лише до формальних консультацій, які часто проводяться в спільних палатах у госпіталях без будь-якої приватності. Потрібно запровадити системний підхід до психічного здоров’я — від індивідуальної терапії до мобільних кризових команд на рівні громад, здатних швидко реагувати на кризові ситуації, надавати невідкладну допомогу й скеровувати ветеранів до відповідних спеціалістів.

Гроші й робота

Після служби ветерани прагнуть не лише спокою, а й можливості жити повноцінно: працювати, мати значущі ролі в цивільному житті, забезпечувати родину, мати дім і простір, у якому почуваються незалежними.

• Працевлаштування і перекваліфікація. Можливості працевлаштування мають враховувати досвід і навички, здобуті під час служби. Важливо також заохочувати роботодавців приймати ветеранів на роботу, пропонуючи гнучкі умови та адаптаційні періоди. Ветерани із сільської місцевості стикаються зі значно більшими труднощами через обмежену кількість робочих місць і відсутність програм підтримки. Дехто з ветеранів зазначав, що повернення до звичайних цивільних посад здається неприродним. На їхню думку, воєнний досвід може бути використаний у сферах, де він має суспільну цінність. Наприклад, у навчанні цивільних основ безпеки, бойової підготовки чи кризового реагування.
• Фінансова і житлова допомога. Втрата стабільного високого доходу після служби й складність отримання житла позначаються на добробуті сімей. Державні програми житлової підтримки залишаються перевантаженими бюрократичними вимогами: ветерани часто не можуть оформити житло через місце реєстрації або складні критерії відбору. Такі труднощі роками відчувають і ветерани АТО, для яких ці програми формально існують, але практично недоступні.
• Інклюзивна інфраструктура. Ветерани з інвалідністю потребують доступного громадського транспорту, соціального таксі, а також безбар’єрних громадських просторів і сервісів. Такі умови дають змогу залишатися активними, самостійними й інтегрованими в життя громади.

Час, терпіння і розуміння

Як засвідчили результати дослідження, більшість ветеранів проходять шлях реінтеграції майже самотужки. Тягар повернення до мирного життя лягає не на систему підтримки, а на плечі самих ветеранів і їхніх родин.

За цим стоїть негласний тиск — очікування, що сім’я впорається сама. Але цей процес потребує часу, терпіння і розуміння не лише рідних, а й усього суспільства. Адже реінтеграція починається з готовності бачити у ветерані не лише воєнний досвід, а людину, яка заново вчиться жити в цивільному житті.

Ключові фактори успішної реінтеграції ветеранів у цивільне життя:

• Автономність і повага. Підтримка має залишатися доступною, але ненав’язливою, такою, що поважає особисті межі й дає людині змогу самій визначати момент готовності (не всі звертаються по допомогу).
• Час і терпіння. Ветеранам потрібен простір і час, щоб адаптуватися, переосмислити досвід і віднайти нову рівновагу в мирному житті.
• Спокійне сімейне середовище. Родинам потрібні ресурси, щоб створити атмосферу спокою, довіри й передбачуваності.

Публікацію створили Texty.org.ua за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю Texty.org.ua і не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

ветерани війна дослідження суспільство