Про війну через мистецтво. Українські митці стали помітнішими у світі

Чому сучасне мистецтво важливе

Західний світ (далі говоритимемо передусім про європейців) цінує сучасне мистецтво. У твори інвестують кошти, галереї вважаються невід’ємною частиною життя. Меценати, колекціонери і широке коло шанувальників цікавляться новими іменами, обставинами їхньої творчості, країнами, які вони представляють.

Якщо інформаційні повідомлення про руйнування і бойові дії в Україні вже стали рутиною, то мистецтво знаходить нові способи, як розповісти іноземцям про наш біль і боротьбу.

У жовтні цього року Україна була вперше представлена на ярмарку сучасного мистецтва в Парижі Art Basel Paris, який щороку збирає понад дві сотні галерей сучасного мистецтва з усього світу. І це забезпечило Україні «гарну пресу».

Матеріали про українську Voloshyn Gallery, яка представлена на ярмарку, вийшли в шести міжнародних медіа, зокрема у французькому Le Monde, американському Forbes та одному з найпрестижніших журналів про мистецтво BeauxArts. Загалом про роботу галереї від початку повномасштабного вторгнення написало понад 30 міжнародних медіа — від New York Times до Monocle.

І це приклад тільки однієї галереї. Згадки в медіа, зокрема в професійних мистецьких виданнях, розширюють коло людей, що дізнаються і памʼятають про війну в Україні. Чи зростає кількість людей, які читатимуть репортажі з фронту та воєнну аналітику за кордоном? Швидше за все, ні. Аудиторія мистецького контенту більш стала. Згадки про українських митців, Україну та війну поширюватимуть інформацію про нас непрямо, але це теж важливо.

Фактор війни

Важливою обставиною сплеску цікавості до українського сучасного мистецтва стала війна. Деякі наші митці від початку повномасштабного вторгнення опинилися в Америці й країнах ЄС. Українська творчість за кордоном пережила своєрідний бум: кількість виставок і проєктів українських митців у світі зросла більше ніж удвічі.

Якщо до війни найбільшими центрами українського мистецтва були Київ, Львів та Одеса, то вже в перший рік війни до них додалися американські та європейські міста Маямі, Нью-Йорк, Відень, Берлін.

Після початку повномасштабного вторгнення українська журналістка Наталка Якимович відкрила в Берліні галерею сучасного мистецтва Serpen. Війна, вважає вона, посприяла інтеграції українських художників у світовий контекст: «Люди в Європі розуміють, що Україна є складовою європейської культури. Це дуже важлива річ».

Завдяки нашому сучасному мистецтву люди в Європі розуміють, що Україна є складовою європейської культури

Думку Наталки Якимович поділяє галерист Максим Волошин, один із засновників Voloshyn Gallery: «Якщо раніше українське мистецтво було чимось екзотичним і незрозумілим, то тепер Україна стала повноправним членом культурного процесу в Європі».

Варто акцентувати, що мистецтво може відігравати роль непрямого поширювача інформації про російсько-українську війну.

Від кількості до якості

Після двох років повномасштабної російської агресії почалося згасання суспільної уваги до українських проблем у світі. Як наслідок — у 2024-му кількість виставок українського мистецтва на різних континентах зменшилася майже до довоєнного рівня (статистики за 2025 рік ще немає).

За словами артекспертки Ольги Балашової, на початку повномасштабного російського вторгнення українські художники завойовували міжнародний мистецький простір кількістю, а в 2024-му вже якістю.

Так, український митець Нікіта Кадан разом із Voloshyn Gallery цього року виставлявся на міжнародному мистецькому ярмарку Frieze у Нью-Йорку. Україна вперше взяла участь у цій виставці. Роботи Кадана навіть увійшли до Frieze highlights — переліку художників, полотна яких треба обовʼязково побачити.

Серед найуспішніших українських мисткинь Жанна Кадирова. Кількість її виставок нині стабільно перевищує довоєнний показник.

Міжнародний успіх Жанни Кадирової, Нікіти Кадана та інших українських митців сформований не тільки увагою до України через війну. За ним стоїть кропітка праця галеристів: планування виставок на роки вперед, постійні перемовини із закордонними партнерами та робота з міжнародними інституціями.

За словами Жанни Кадирової, зросла інституційна присутність українського мистецтва у світі. Це представлення в музеях, галереях і каталогах, участь у провідних ярмарках і виставках, таких як Frieze й Art Basel Paris, співпраця з міжнародними фондами. На твори українців звернули увагу авторитетні критики. Усе це зміцнює глобальні позиції вітчизняних митців і збільшує комерційну привабливість їхніх робіт. А отже, зростають і можливості України.

Однак за цим особистим успіхом не видно системної державної політики.

Прокляття наїву

У той час як Росія агресивно просуває своє художнє мистецтво, балет і твори Пушкіна, українська держава не має чіткої культурної стратегії за кордоном, вважає артекспертка Ольга Балашова.

«Немає розуміння, що мистецтво — це культурна дипломатія, амбасадор, який може говорити і про значущі події, і про саму культуру. Це те, без чого сучасна держава не може існувати», — каже вона.

Наталка Якимович додає, що проблема культурної політики України полягає у витрачанні бюджетних грошей на виставки, відірвані від світового культурного контексту. Такі проєкти часто називають «шароварними», вони йдуть у мінус країні, переконана журналістка.

Наприклад, буває, що грантодавці виділяють кошти на виставки сучасного українського мистецтва за кордоном, а по факту Україна привозить «малюнки соняшників, зроблені виховательками дитсадка».

Відійти від бездумних проєктів

Україна має навчитися грати в довгу в питаннях культурної політики. У нас досі немає музею сучасного мистецтва, створеного чи підтриманого державою. Наприклад, у сусідній Польщі Muzeum Sztuki Nowoczesnej (MSN) існує вже 20 років. До речі, у 2025-му в MSN відбулася Київська бієнале, до організації якої долучився київський Центр візуальної культури.

В українському Міністерстві культури має працювати відділ посадовців-менеджерів, які плануватимуть мистецькі заходи за кордоном на роки вперед. Адже підготовка виставок у Європі відбувається завчасно — за рік, два чи й більше.

За словами Юлії Волошиної, Україні достатньо якісно провести одну велику європейську виставку сучасного мистецтва на рік. І водночас зменшити кількість бездумних проєктів при посольствах і заощадити дефіцитні ресурси.

Під час війни реалізувати сталу культурну стратегію за кордоном, вочевидь, непросто. Однак якщо це вдається приватним інституціям, то що заважає державі?

Voloshyn Gallery мистецтво сучасне мистецтво