«Мы произведем только один выстрел, и финны сразу поднимут руки и сдадутся» — Сталін
70 років тому Червона армія перетнула радянсько-фінський кордон. Якщо перша радянсько-фінська війна 1918-20 років завершилася перемогою «біло-фінських» військ, то друга — 1939-40 рр, так звана «Зимова війна», завершилася анексією майже 10% фінської території та втратою Фінляндією п’ятої частини індустріального потенціалу. Третя — 1941-44 — завершилася поверненням до стану 1940 року: всю відвойовану територію Фінляндія була змушена звільнити на користь СРСР, приєднавшись до антигітлерівської коаліції. Ми вже згадували про трагічний ювілей "Зимової війни", настав час вшанувати і тисячі українців, які загинули в безглуздій бійні.
Історію досліджував: Дмитро РИБАКОВ
В радянській та порадянській історіографії «Зимова війна» згадується як окремий локальний конфлікт, у відриві від контексту Другої світової війни. У деяких радянських підручниках про неї взагалі немає й рядку, на відміну від конфлікту на Халкін-Голі.
Таке саме висвітлення набула у фінській повоєнній історіографії Третя радянсько-фінська війна 1941-44 років, що подавалася цілком у відриві від Другої світової, як такий-собі двосторонній конфлікт, спроба «реконкісти» — відвоювання одвічних фінських територій.
Проте у 60-ті роки ситуація корінним чином змінилася, що не скажеш про радянську та сучасну російську візію тих подій.
«Зимова війна» для радянської та й пострадянської історіографії була і є одним з найбільш міфологізованих воєнних конфліктів першої половини ХХ ст. Причина — провал «бліц-кригу» Червоної армії на Карельському перешийку.
Відстань між Фінською затокою та узбережжям Ладоги не перевищує 110 км, у глибину ця територія становить біля 170 км. Проте подолати її механізованій Червоній армій вдалося лише на четвертий місяць боїв, попри те, що перевага сил була 6-кратною за гарматами й мінометами, 10-кратною в авіації та 88-кратною в моторизованій техніці.
Крім того, Фінляндія у двобою з найпотужнішою на той час військовою машиною опинилася цілковито на самоті — Франція, Великобританія й навіть Швеція відмовилися надавати фінам будь-яку військову та навіть матеріальну допомогу.
Що ж трапилося? Техніка й люди були безсильні подолати глибоко-ешелоновану фінську фортифікаційну лінію, двометровий сніговий шар та 40-градусні морози — заявили радянські історики у 60-ті роки (до цього часу про цю війну не-знало-не-чуло ціле покоління повоєнних школярів).
«Фортифікаційний феномен» Фінляндії - а вірніше, міф - було пафосно охрещено «Лінією Маннергейма» — на зразок «Лінії Мажино» у Франції.
Колишній царський генерал-кавалерист, а згодом фельдмаршал Фінської армії Карл Густав Маннергейм (до 1917 года — Густав Карлович) у стислий термін організував оборонну лінію, базовану на властивостях карельського ландшафту та з урахуванням шаблонів сталінської наступальної тактики.
Але глибоко-ешелонованої лінії укріплень насправді не існувало, хіба що лінія окопів, суцільного колючого дроту (понад 220 км), сотні лісових завалів та кількох десятків протитанкових їжаків.
З 1934 року в бюджеті Фінляндії взагалі не було рядка на фортифікаційні роботи на Карельському перешийку - це спричинилося до демаршу Маннергейма, який на знак протесту подав у відставку з посади міністра оборони.
«Єдиною непролазною стіною було нерозуміння й байдужість з боку представників фінського парламенту» — згадував Маннергейм у своїх мемуарах. Активні будівельні роботи були розпочаті лише в серпні 1939 року — після підписання Пакту Молотова-Ріббентропа, згідно з яким Фінляндія потрапляла до сфери впливу СРСР.
дорожньо-транспортного батальйону, 1906 року народження,
призваний Черкаським райвійськкоматом з села Червона
Слобода, пропав без вісті 27 грудня 1939 року в бою на
шосе Суомі-Сальмо-Перанка
Тоді ж у Карелії фіни провели перші й останні крупні військові маневри.
Більша частина укріплень тактичного характеру складалася з дотів побудови початку 1920-х років з неповноцінного бетону без жорсткого армування та дерев’яно-земляних дзотів, оснащених одним-двома кулеметами.
Радянські стратеги зауважували лише одну сильну сторону фінських укріплень старого зразка — вдала орієнтація на місцевості та добре маскування.
Після повернення до справ у 1939 році вдалося побудувати лише сім високоефективних дотів, зневажливо окреслених фінською пресою «мільйонниками», оскільки на облаштування кожного з бюджету було асигновано мільйон фінських марок.
Загалом же на 135 км лінії оборони було витрачено менше бетону, ніж на будівлю Фінської національної опери в Гельсинки.
Невідомо, чи зважився б фінській уряд на ці видатки, якби не фраза Сталіна: «Поскольку Ленинград передвинуть нельзя, придётся отодвинуть от него подальше границу».
29 листопада 1939 року СРСР розірвав відносини з Фінляндією, а вже наступного дня Червона армія розпочала воєнні дії. Жодного оголошення війни не відбулося. Саме через агресію проти Фінляндії СРСР було виключено з Ліги націй.
Як не дивно, але «Пакт про ненапад», укладений між радянським та фінським урядами 1932 року, залишався чинним до кінця Другої світової війни.
Напередодні конфлікту Сталін заявляв: «Мы произведем только один выстрел, и финны сразу поднимут руки и сдадутся». Насправді за чотири місяці боїв Червона армія втратила вбитими понад 130 тис. бійців та втричі більшу кількість поранених. У своїх мемуарах, складених у 70-ті роки, Хрущов називав цифру навіть у мільйон загиблих…
Як не дивно, але про пляшки з запалювальною сумішшю — так званий «коктейль Молотова» — радянські вояки дізналися саме від фінів. Вже у першій же місяць війни фінська промисловість поставила на фронт понад два мільйони пляшок із «коктейлем».
Чи то фіни воювали настільки вдало, чи то сталінські стратеги були настільки незграбні, історики досі не дійшли згоди. Але серед ветеранів фінської кампанії 1939-40 років цю війну завжди йменували «странною».
Пам’ятаю, як мій дідусь саркастично посміхався, читаючи на початку 90-х років сторінки з Віктора Суворова про міфологізовану й водночас гранично демонізовану потугу радянської армії.
«Які такі 3-метрові замети?! Ми до середини грудня снігу взагалі не бачили, — згадував він наприкінці восьмого десятку військову бувальщину. — А ось що справді діставало вже у перші тижні, так це спрага. Адже фіни на шляху наших колон засипали всі криниці землею або ще якоюсь гидотою, а снайпери і гранатометники скрізь полювали на кухні та водовозки».
Саме від дідуся-ветерана я вперше почув про те, що у солдат Робітничо-селянської Червоної армії на Карельському перешийку бракувало лиж для флангових атак укріплень противника, через що були вимушені триматися добре пристріляних ворогом доріг.
Про те, як екіпажі заблокованих валунами танків, спішившись, штурмували засніжену «Сурвійську» (очевидно — Суоярві) височину — без жодних масхалатів, певна річ.
Про те, як тіла загиблих - через неможливість поховати у промерзлому карельському грунті - просто присипали снігом, адже «груз-200» та цинкові гроби тоді ще не винайшли.
І ще багато речей на межі «фантастики», десятиліттями прихованих у закутках пам’яті під страхом репресій, якими батьківщина нагородила дві третини комскладу РЧСА, що брав участь у Зимовій війні.
Після Другої світової війни в СРСР вирослі тисячі пам’ятних обелісків, монументів, стел з красномовним написом: «Некто не забыт, ничто не забыто», у кожному райцентрі було відкрито пам’ятник «невідомому солдату».
Але тим справді невідомим бійцям Другої фінської досі не встановили жодного монументу, окрім одного — пам'ятника у Суомуссалмі, який поставили фіни.
