Як можна залучати до ЗСУ добровольців із-за кордону
«У нас достатньо зброї, навіть грошей, але критично не вистачає людей», — розповідає один із наших авторів, який служить у ЗСУ. Про брак людей на фронті говорять всі. Комплекс проблем із мобілізацією, СЗЧ та всім іншим обговорено детально, і ми сьогодні поговоримо про те, як можна спробувати залучити європейських добровольців. Що потрібно зробити, щоб вони їхали більше і постійно.
Європейські політики один за одним говорять, що допомога Україні — це не благочинність, а внесок у європейську безпеку. Вони мають на увазі зброю і гроші. Але, як часто це буває на війні, політики на крок позаду від реальності, яка стрімко змінюється. Коли в нас було відносно достатньо людей, то зброю союзники затримували. А тепер Україна потребує вже і людей із Європи, які готові здобувати досвід і воювати в нас, захищаючи свої домівки від російських дронів, а можливо, і чобіт.
Непрямі методи
В Україні до початку війни мешкало 40 млн. У Європі зараз близько 450 млн, із них чоловіків віком 18–60 років, за приблизними оцінками, 110 млн (а ще є США і Британія). Тобто мобілізаційні потенціали незрівнянні. Але багаті й розслаблені суспільства, звісно ж, не поспішатимуть вриватися в третю світову і відправляти війська до нас. Хоча це було б правильним і логічним рішенням.
Проте в Україні вже воюють добровольці з усього світу, а найбільше із Заходу. Цей досвід варто масштабувати. З історії ми памʼятаємо, як масово іноземці їхали воювати в Іспанію в інтернаціональні бригади (за різними оцінками, їхня кількість протягом усієї війни становила 30–60 тис. людей, одномоментно воювало приблизно 20 тис.). Добровольці до нас і добровольці в Іспанію їхали з одним мотивом — зупинити зло.
Різниця в тому, що в Іспанії комуністи зуміли поставити на потік вербування і приїзд іноземців, а в нас хоч і створили Інтернаціональний легіон, проте далі жоден посадовець не докладав навіть мінімальних зусиль, щоб потік людей, які хотіли воювати за Україну не пересох.
В українському Генштабі є найвищі керівники, які вважають, що потрібно загнати в армію всіх хворих та інвалідів тут у нас і відправити в штурмові полки. Але, припускаємо, немає жодної людини, яка розглядала б 110 млн чоловіків Європи (плюс потенціал США і Британії) як джерело, звідки можна черпати сили, і придумувала б непрямі методи, як це можна зробити. Якби така людина там була, то така робота вже велася б.
На четвертий рік війни потік західних добровольців суттєво зменшився, і це природно, бо перший порив допомогти з часом спав, а системних зусиль задля його підтримки не було.
До того ж частина добровольців, повоювавши в нас і зіткнувшись, скажемо так, з особливим стилем значної частини командування, розповіла про це потенційним добровольцям серед друзів і написала відповідні тексти.
Але навіть зараз є люди, які і далі хочуть воювати на нашому боці. І ми тут не говоримо про колумбійців, для яких важливим мотивом є українські зарплати. Ми говоримо про європейців.
Невдача фінських добровольців
Нещодавно пройшла новина про групу фінів, які самоорганізувалися і приїхали воювати в Україні невеликим підрозділом. Та через хаотичність процесу, неповне розуміння, що їх чекало на війні, та бардак у частині, з якою вони самостійно домовилися, їхня група розвалилася і вони повернулися додому.
Але факт у тому, що вони хотіли і спробували. Значить потенціал ще не вичерпаний, а з дроновими провокаціями Росії проти Європи таких охочих стане ще більше.
Але Україна повинна знайти канали, через які можна переконувати їхати на війну, організувати нормальний процес відбору кандидатів, підписання контракту, а потім навчання. Важливо, щоб рекламна кампанія відповідала реаліям.
І тут є проблеми, бо багато іноземців оминає Інтернаціональний легіон і, як ми вже згадували, самостійно шукає різні українські частини. І добре, якщо вони потрапляють до хорошого командира.
У будь-якому разі для організації відносної масовості процесу, наприклад залучення 3000 європейців щомісяця, нам потрібні значні централізовані й систематизовані зусилля. І тут без координації різних органів влади не обійтися.
Що можна зробити?
Ветерани-іноземці. Частина добровольців, які відвоювали в Україні й повернулися додому, були б раді ділитися своїм досвідом і розповідати про війну в Україні своїм землякам. Невеликої фінансової допомоги і покриття оргвитрат цілком вистачить, щоб ці люди почали їздити з виступами.
Цим мало б зайнятися МЗС у координації з Генштабом, який теоретично повинен бути зацікавлений у припливі нових людей. На зустрічах із цими ветеранами і в їхніх постах у соцмережах можна рекламувати рекрутинг іноземних добровольців у ЗСУ.
Реклама в соцмережах. Логічно створити в кожній дружній країні акаунти, групи та канали в соцмережах із пропагандою долучатися до ЗСУ чи розміщувати таку рекламу для цільових аудиторій. Тут є простір для роботи СЗР і ГУР. Легко здогадатися, що частина урядів не в захваті від такої активності, і тут відповідальністю МЗС є переконати союзників, що це в їхніх інтересах.
«Військовий лобізм». Можна припустити, що військові кожної країни хотіли б набути досвіду в нашій війні, але їх стримують політики. Принаймні про бажання польського спецназу повоювати на нашому боці й страхи політиків, які це категорично забороняли, ми знаємо з книжки польського журналіста «Польща на війні».
Наші військові могли б пробувати переконувати своїх колег із військового керівництва європейських країн зробити свій внесок у стишення страхів політиків.
Шлях у ЗСУ
Далі, коли контрактники починають набиратися, їм потрібно організувати підготовку в найкращих навчальних центрах, щоб вони і добре навчалися, і писали позитивні відгуки у своїх соцмережах. Зараз від іноземців іноді можна почитати відгуки, що навчальні центри — це марнування часу і нічогонероблення. Це відповідальність Генштабу.
Набрані добровольці мають потрапляти в адекватні підрозділи, де командири цінують життя бійців.
В ідеалі українські мобілізовані теж мають потрапляти до таких командирів, але реалії такі, що цих командирів мало і їх командування не цінує. А відправляти іноземних добровольців у бригади з хаотичним управлінням і відповідно високим рівнем втрат, або в придані підрозділи ТрО, або в штурмові полки на кшталт ОШП «Скала» — це подвійний постріл собі в ногу.
Знову рекламні тури
Результат війни значною мірою залежить від того, що відбувається в тилу. А Європу значною мірою можна розглядати як наш тил. Тому добровольців, які успішно воювали, потрібно відправляти в пропагандистські тури в їхніх рідних країнах. (Звісно, наших героїв також потрібно було відправляти в тури Україною ще з 2022 року, але військове керівництво не має потрібного рівня інтелекту, щоб таке організувати.)
Такі тури і залучатимуть нових добровольців, і загалом зміцнюватимуть підтримку України в західних суспільствах. Тут нам потрібно пам’ятати, що в недалекому майбутньому в ключових для нас країнах вибори можуть виграти сили, які не хочуть нас підтримувати.
Постійне пояснення, що таке війна в Україні, простим європейцям, а не високопосадовим політикам має важливе значення для того, щоб зберегти підтримку нашої країни і після зміни влади, адже політики в демократіях передусім зважають на настрої виборців.
Ну й чим більше добровольців із Заходу воюватиме в нас, тим менше їхні уряди боятимуться відправляти сюди свої офіційні підрозділи.
Цього ніколи не зроблять
Звісно, все написане вище, швидше за все, не буде здійснено. Робота над правильною мобілізацією не ведеться в нас і всередині, а тим більше не вестиметься назовні. Однак ми хочемо ще раз показати, що ресурси є, потенціал не програти цю війну є, потрібно лише вміти думати. Але цей процес як для вищого військового керівництва, так і для вищого політичного, схоже, занадто складний.
