Художня сатира про окупацію Бучі. Уривок із роману Володимира Даниленка
В Україні видали сатиричний роман письменника Володимира Даниленка «Та, що тримає небо» про окупацію Бучі та бойові дії на Київщині в лютому-березні 2022 року.
Попри те що йдеться про трагічні події, вони описані саме в жанрі сатиричного роману. З дохристиянських часів в Україні існувала традиція сміятися в обличчя смерті. Достатньо пригадати сцену з фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Михайла Коцюбинського про веселу гулянку біля померлого Івана.
У гуцулів до нашого часу дожив старовинний обряд Грушка, коли біля небіжчика влаштовують ігри та веселі розваги. У поліщуків теж були веселі розваги з покійником, які робилися для того, щоб відвернути увагу від смерті, що вважалася частиною життя.
Війна активізувала сміхову культуру в Україні. Нечуваними раніше темпами стали розвиватися стендап, театри сатири, пародії, сатиричні пісенні ремікси, карикатура, меми. Не відстає й художня література.
У центрі роману дві сюжетні лінії: життя молодої жінки Дарки Підіпринебо, яка під час наступу російських військ на українську столицю влаштувала в Києві притулок для покинутих домашніх тварин, та історія російського спецпідрозділу на чолі з капітаном Мозгоєдовим, який за наказом із Луб’янки розшукує на захоплених землях міфічну книгу племені деревлян, вирізану невідомим письмом на дощечках із мореного дуба.
Сюжет роману розвивається як гра у вертеп, у якому є традиційні вертепні персонажі Ангел, Смерть, Цар Ірод, його воїнство, Циган, Мошко, Дід, Баба, Пастушок. У якийсь момент театралізована гра переростає в реальність, у якій кожен актор потрапляє у вир воєнних подій.
Нижче публікуємо уривки з роману «Та, що тримає небо».
«За намі єздіт крєматорій на кольосах...»
Патруль повернув на Склозаводську.
— А ти нє боішся, што тєбя уб’ют? За намі єздіт крєматорій на кальосах. Сожґут, а пєпєл вибросят на мусор, штоби нє платіть ґробовиє, — прокашлявся Дудукін.
— А за што мєня убівать?! — скривився Єлдаков. — Я нічєґо плохоґо нє сдєлал, — на якусь мить він замовк, а потім спохватився, згадавши. — В Ірпєнє двоє бомжей прінєслі нашим бутилку бормотухі. Там бил Єґор Рукосуєв, мой зємляк, із сосєднєй дєрєвушкі. Он, дурак, подошол к бомжам і говоріт: «Плєсні, братан, в стакан. Только што хахлов на мєсто поставілі. Двух подрастков на вєлосіпєдах покрошилі». Бомжи налівают єму в стакан. Он випіл, і с нім єщьо троє наших апріходовалі бутилку. А патом всє чєтвєро коні двінулі.
— А в Бородавкє… — почав було Дудукін.
— Нє в Бородавкє, а Бородянкє, — поправив Єлдаков.
— Да-да, я же ґоворю в Бородавкє. Там дєд адін атравіл троіх наших бойцов бринзой с крисіним ядом.
— Какой ужас!
— А в какой-та дєрєвнє с невнятним названієм в мой скворєчнік ані просто нє залєтают. То лі дєло у нас. Как сочно, соґласісь, звучат наши мілиє дєрєвушкі Чєрвоєди, Ґолодранкіно, Одишка, Мотня і Пупкі! Сколько горькой правди в названіях Матюково, Отхожеє, Вонякіно, Бухалово, Парашино! А какая жизнєнная сіла в Піськовкє, Хрєніщах і Бздюлях! Я уже молчу о такіх покритих тайной сєлєніях, как Остолопово і Большиє Мурли. Такоє развє забудєш?! А што на Украінє?! Дєсяткі адінакових Івановок і Міхайловок! Так вот, в какой-то іхнєй дєрєвушкє, возлє Ґостомєля, двє бабкі кухоннимі качалкамі до смєрті забілі нашеґо дєсантніка. Он залєз к нім в подвал. Вилазіт оттуда по скользкім камєнним ступеням с двумя трьохлітровимі банкамі аґурцов, а ані єво качалкамі па башкє! Прєдставляєш, какіє сволочі?! А он нє может атбіваться. У нєво па банкє аґурцов под мишкамі. Началі єґо біть, он упал, ударілся шарабаном о бєтонний пол.
— І што?
— Забілі до смєрті.
— Какой свірєпий і бєзнравствєнний народ… Убіть чєловєка за двє банкі агурцов?!
— А правда, што чєчєна Мусу прікончілі пулєй, намазаной салом, штоби он нє смог папасть в свой мусульманскій рай?
— Да-да! — кивнув Єлдаков, поправляючи підсумок із гранатами.
Мішаню Мозгоєдова мобілізують до російської армії
Увечері прийшла з роботи мати, і вони з бабою до ночі обговорювали поведінку Мішані.
— Коґда же он с утра успєваєт заліть фари? — обурювалася мати.
— Прідьотса тєбє вєсті єво за руку в воєнкамат, — ковтнула валер’янки баба.
Кілька днів удома було спокійно, Мішаня перестав пити, ходив на роботу. Але в понеділок баба полізла в поштову скриньку і знову виявила повістку.
Мати вирішила, що Мішані буде соромно з нею йти до військкомату, і придумала, щоб він узяв із собою собаку.
— А в рюмочную с сабакай нє пустят, — додала мати. Ніколаєвіч нє даст єму аткланіться ат маршрута.
Вранці Мішані вручили повідка і баба з матір’ю довго вмовляли його вигуляти по дорозі до військкомату собаку.
— Маман, ну ти дайош! Как я к воєнкому пайду с сабакой?..
— Скажеш, нє на коґо аставить.
— Дрась! — обурився Мішаня. — Ну ета ващє…
Але під натиском здався, начепив на собаку повідка, і вони вийшли з дому.
Коли пес зробив усі свої собачі справи, Мішаня відчув, як його знову охоплює страх. Під ложечкою засмоктало, і для сміливості вирішив трохи випити.
«Чуть-чуть», — подумав, завертаючи до забігайлівки.
Прив’язав до дерева Льва Ніколаєвича, зайшов усередину і вирішив не церемонитися. Замовив склянку горілки, чарку коньяку, знову горілку, чарку абсенту.
— І пузирь піва «Хромой ґрузчік».
Пиво випив трьома ковтками, вдоволено видихнув, залишив пляшку на столі, вийшов на вулицю і відв’язав собаку.
Лев Ніколаєвич відразу відчув, що на нього покладають певні надії. Це підказувала йому собача інтуїція.
По дорозі Мішаня заскочив у ще один ганделик, прив’язавши собаку до кованого вікна.
— Двєсті ґрам водяри «Лєнін в разлівє».
Коли перехилив одним залпом горілку, вийшов на вулицю і відв’язав собаку, то вже відчув себе значно краще. У голові розвиднілося, і під ложечкою перестало смоктати.
Під кабінетом лейтенанта Тютькіна смирно став у чергу і чекав, коли йому пора буде зайти, але в голові замакітрилося, він упав під дверима й заснув, міцно тримаючи повідок із Львом Ніколаєвичом, який відчув, що з цього моменту він, як ніколи, має захищати свого господаря. Коли чоловіки з черги спробували відтягти Мішаню за ноги від дверей, пес вчепився одному в штани і люто загарчав. Навколо Мішані й Льва Ніколаєвича відразу утворилося порожнеча. Ніхто не наважувався до них підійти. Пес гарчав, сикався і люто клацав зубами. Стурбований тим, що в кабінет ніхто не заходить, лейтенант Тютькін прочинив двері й побачив собацюру, який злісно кидався до призовників, а під дверима з блаженною усмішкою спав чоловік, у якому лейтенант Тютькін упізнав Мішаню Мозгоєдова.
Лев Ніколаєвич пильно стеріг його сон. Нікого не підпускав, кидався на всіх, хто наближався. Нарешті собаку відманили бутербродом із ковбасою. Лейтенант Тютькін витягнув із кишені паспорт Мішані й поклав на стіл майору Остолопову. Той сердито погортав паспорт, знайшов Мішаню в базі даних і пробурчав:
— Мазґаєдав нє сбежал в Ґрузію ілі Казахстан. Трі раза вовремя пріходіл за павєсткамі. Нажирался да поросячьєґо візґа, но являлся. Вот і сєйчас, скатіна, валяєтся под наґамі, да єщьо сабаку с собой прітащіл. На фронтє от нєво нікакой пользи нє будєт. Ні-ка-кой! Больше нє визивать!
«Наш салдат должен вєздє наґадіть...»
Вони двічі випили, і всім стало добре. Краще, ніж коли сюди їхали. Капітан розслабився, став їм ближчим, і всі це відчули.
— А вот єсть лі, товаріщ капітан, у нашей армії свой собствєнний, так сказать, стіль? — запитав єфрейтор Паланіца.
Капітан Мозгоєдов розлив ще по чарці калганівки. Вони втретє випили, і тоді капітан розповів:
— Руская армія всєґда бєспощадна к ґражданскаму насєлєнію. Ана убіваєт, грабіт, насілуєт женщін і дєтєй, но єсть у нєйо одна скромная і нєзамєчєнная атєчєствєнной історієй фішка, — Мозгоєдов зробив урочисту паузу, і коли стало так тихо, що всі почули, як у старшого сержанта Насєдкіна забурчало в животі, розкрив цю замовчувану істориками деталь. — Послє убійств, ґрабєжей і насілія наш салдат должен вєздє наґадіть. Вот ето і єсть рускій стіль.
Всі ожили і радісно загелготали.
— Вот ето па-нашєму! — вигукнув Зюзін.
— А єслі ми совєршим етот свящєнний рітуал, таваріщ капітан? — попросив рядовий Мерзяєв. — Вєдь ето здорава, да?!
Послє убійств, ґрабєжей і насілія наш салдат должен вєздє наґадіть
Капітан весело подивився на свою команду, розстібнув верхнього ґудзика.
— Ладна! Валяйтє!
Вся команда «Есенція» розбрелася по будинку. Мерзяєв і Зюзін піднялися на другий поверх, Зюзін зняв штани і зробив купку серед кімнати, а Мерзяєв підійшов до цього більш творчо і випорожнився у двоспальне ліжко.
— Вот вам за то, што нє встрєчалі с цвєтамі, — підтягуючи штани, радісно повідомив Мерзяєв. — Ето вам от моєй родной дєрєвушкі Большиє Пупци, ґади!
Старший сержант Насєдкін виліз на кухонний стіл і зробив свою справу прямо на стіл. У рядового Бабу Доржієва фантазії вистачило лише випорожнитися в мідну сковорідку з латунною ручкою, яку він потім довго носив по хаті, вирішуючи, де краще приткнути, і поставив її на газову плиту. Відмотавши кілька метрів туалетного паперу, підтерся й повісив його на люстрі, як новорічну гірлянду.
Завершити давній армійський обряд мав єфрейтор Паланіца, що хотів поставити крапку в цій історії. Коли всі вийшли з будинку, він зняв штани, присів на порозі й надувся, та в цей день у нього був лютий закреп. Скільки він не тужився, пересідав, змінював пози, червонів, лаявся, але це був не його день. Єфрейтор сердито підтягнув штани і пішов до бронетранспортера.
Всі були такі щасливі й так жваво обговорювали внесок кожного у відновлення славної військової традиції, пам’ятаючи, що це саме робили солдати Суворова, Кутузова і маршала Жукова. Тільки єфрейтор Паланіца похнюплено мовчав, бо не було чим похвалитися.
