Сатиричний роман Володимира Даниленка як давня українська традиція сміятися в обличчя смерті

З дохристиянських часів в Україні існувала традиція сміятися в обличчя смерті. Достатньо пригадати сцену з фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Михайла Коцюбинського про веселу гулянку біля померлого Івана. У гуцулів до нашого часу дожив старовинний обряд Грушка, коли біля небіжчика влаштовують ігри та веселі розваги. У поліщуків теж були веселі розваги з покійником, які робилися для того, щоб відвернути увагу від смерті, котра вважалася частиною життя.

Війна активізувала сміхову культуру в Україні. Нечуваними раніше темпами почали розвиватися стендап, театри сатири, пародії, сатиричні пісенні ремікси, карикатура, меми. Не відстає і художня література.

У книготорговельних мережах України з’явився сатиричний роман Володимира Даниленка «Та, що тримає небо» про окупацію Бучі та бойові дії у київській агломерації в лютому-березні 2022 року.

В центрі роману дві сюжетні лінії: життя молодої жінки Дарки Підіпринебо, яка під час наступу російських військ на українську столицю влаштувала в Києві притулок для покинутих домашніх тварин; та історія російського спецпідрозділу на чолі з капітаном Мозгоєдовим, що за наказом з Луб’янки розшукує на захоплених землях міфічну книгу племені деревлян, вирізану невідомим письмом на дощечках із мореного дуба.

Романний сюжет розвивається, як гра у вертеп, в якому є традиційні вертепні персонажі Ангел, Смерть, Цар Ірод, його воїнство, Циган, Мошко, Дід, Баба, Пастушок. У якийсь момент театралізована гра переростає в реальність, у якій кожен актор потрапляє у вир воєнних подій.

Подаємо уривки з роману «Та, що тримає небо», в яких сміхова стихія співіснує зі смертю.

"За намі єздіт крєматорій на кольосах..."

Патруль повернув на Склозаводську.

–А ти нє боїшся, што тєб’я уб’ют? За намі єздіт крєматорій на кольосах. Сожґут, а пєпєл вибросят на мусор, штоби нє платіть ґробовиє, – прокашлявся Дудукін.

–А за што мєня убівать?! – скривився Єлдаков. – Я нічєґо плохоґо нє сдєлал, – на якусь мить він замовк, а потім спохватився, згадавши. – В Ірпєнє двоє бомжей прінєслі нашим бутилку бормотухі. Там бил Єґор Рукосуєв, мой зємляк, із сосєднєй дєрєвушкі. Он, дурак, подошол к бомжам і говоріт: «Плєсні, братан, в стакан. Только што хахлов на место поставілі. Двух подрастков на вєлосіпєдах покрошилі». Бомжи налівают єму в стакан. Он випіл, і с нім єщьо троє наших апріходовалі бутилку. А патом всє чєтвєро коні двінулі.

–А в Бородавкє… – почав було Дудукін.

–Нє в Бородавке, а Бородянкє, – поправив Єлдаков.

–Да-да, я же ґоворю в Бородавкє. Там дєд адін атравіл троїх наших бойцов бринзой с крисіним ядом.

–Какой ужас!

–А в какой-та дєрєвнє с невнятним названієм, в мой скворєчнік ані просто нє залєтают. То лі дєло у нас. Как сочно, соґласісь, звучат наши мілиє дєрєвушкі Чєрвоєди, Ґолодранкіно, Одишка, Мотня і Пупкі! Сколько горькой правди в названіях Матюково, Отхожєє, Вонякіно, Бухалово, Парашино! А какая жизнєнная сіла в Піськовкє, Хрєніщах і Бздюлях! Я уже молчу о такіх покритих тайной сєлєніях, как Остолопово і Большиє Мурли. Такоє развє забудєш?! А што на Українє?! Десяткі адінакових Івановок і Міхайловок! Так вот, в какой-то іхнєй дєрєвушкє, возлє Ґостомєля, двє бабкі кухоннимі качалкамі до смєрті забілі нашєґо дєсантніка. Он залєз к нім в подвал. Вилазіт оттуда по скользкім камєнним ступеням с двум’я трьохлітровимі банкамі аґурцов, а ані єво качалкамі па башкє! Прєдставляєш, какіє сволочі?! А он нє может атбіваться. У нєво па банкє аґурцов под мишкамі. Началі єґо біть, он упал, ударілся шарабаном о бєтонний пол.

–І што?

–Забілі до смєрті.

–Какой свірєпий і бєзнравствєнний народ… Убіть чєловєка за двє банкі агурцов?!.

–А правда, што чєчєна Мусу прікончілі пулєй, намазаной салом, штоби он нє смог папасть в свой мусульманскій рай?

–Да-да! – кивнув Єлдаков, поправляючи підсумок з гранатами.

Мішаню Мозгоєдова мобілізують до російської армії

Увечері прийшла з роботи мати, і вони з бабою до ночі обговорювали поведінку Мішані.

–Коґда же он с утра успєваєт заліть фари? – обурювалася мати.

–Прідьотса тєбє вєсті єво за руку в воєнкамат, – ковтнула валер’янки баба.

Кілька днів удома було спокійно, Мішаня перестав пити, ходив на роботу. Але в понеділок баба полізла в поштову скриньку і знову виявила повістку.

Мати вирішила, що Мішані буде соромно з нею йти до військкомату і придумала, щоб він узяв із собою собаку.

–Ето харошая ідея, – похвалила баба. – Лєв Нікалаєвіч нє даст єму аткланіться ат маршрута.

–А в рюмочную с сабакай нє пустят, – додала мати.

Вранці Мішані вручили повідка і баба з матір’ю довго упрошували його вигуляти по дорозі до військкомату собаку.

–Маман, ну ти дайош! Как я к воєнкому пайду с сабакой?..

–Скажеш, нє на коґо аставить.

–Дрась! – обурився Мішаня. – Ну, ета ващє…

Але під натиском здався, начепив на собаку повідка, і вони вийшли з дому.

Коли пес зробив усі свої собачі справи, Мішаня відчув, як його знову охоплює страх. Під ложечкою засмоктало і для сміливості вирішив трохи випити.

«Чуть-чуть», – подумав, завертаючи до забігайлівки.

Прив’язав до дерева Льва Ніколаєвіча, зайшов усередину і вирішив не церемонитися. Замовив склянку горілки, чарку коньяку, знову горілку, чарку абсенту.

–І пузирь піва «Хромой ґрузчік».

Пиво випив трьому ковтками, вдоволено видихнув, залишив пляшку на столі, вийшов на вулицю і відв’язав собаку.

Лев Ніколаєвич відразу відчув, що на нього покладають певні надії. Це підказувала йому собача інтуїція.

По дорозі Мішаня заскочив ще в один ганделик, прив’язавши собаку до кованого вікна.

–Двєсті ґрам водяри «Лєнін в разлівє».

Коли перехилив одним залпом горілку, вийшов на вулицю і відв’язав собаку, то вже відчув себе значно краще. В голові розвиднілося, і під ложечкою перестало смоктати.

Під кабінетом лейтенанта Тютькіна смирно став у чергу і чекав, коли йому пора буде зайти, але в голові замакітрилося, він упав під дверима й заснув, міцно тримаючи повідок із Львом Ніколаєвичом, який відчув, що з цього моменту він, як ніколи, має захищати свого господаря. Коли чоловіки з черги спробували відтягти Мішаню за ноги від дверей, пес вчепився одному в штани і люто загарчав. Навколо Мішані і Льва Ніколаєвича відразу утворилося порожнеча. Ніхто не наважувався до них підійти. Пес гарчав, сикався і люто клацав зубами. Стурбований тим, що в кабінет ніхто не заходить, лейтенант Тютькін прочинив двері й побачив собацюру, який злісно кидався до призивників, а під дверима з блаженною усмішкою спав чоловік, у якому лейтенант Тютькін упізнав Мішаню Мозгоєдова.

Лєв Ніколаєвич пильно стеріг його сон. Нікого не підпускав, кидався на всіх, хто наближався. Нарешті собаку відманили бутербродом із ковбасою. Лейтенант Тютькін витягнув з кишені паспорт Мішані й поклав на стіл майору Остолопову. Той сердито погортав паспорт, знайшов Мішаню в базі даних і пробурчав:

–Мазґаєдав нє сбежал в Ґрузію ілі Казахстан. Трі раза воврем’я пріходіл за павєсткамі. Нажирался да поросячьєґо візґа, но являлся. Вот і сєйчас, скатіна, валяєтся под ноґамі да єщьо сабаку с собой прітащіл. На фронтє от нєво нікакой пользи нє будєт. Ні-ка-кой! Больше нє визивать!

"Наш салдат должен вєздє наґадіть..."

Вони двічі випили, і всім стало добре. Краще, ніж коли сюди їхали. Капітан розслабився, став їм ближчим, і всі це відчули.

–А вот єсть лі, товаріщ капітан, у нашєй армії свой собствєнний, так сказать, стіль? – запитав єфрейтор Паланіца.

Капітан Мозгоєдов розлив ще по чарці калганівки. Вони втретє випили, і тоді капітан розповів:

–Руская армія всєґда бєспощадна к ґражданскаму насєлєнію. Ана убіваєт, грабіт, насілуєт женщін і дєтєй, но єсть у нєйо одна скромная і нєзамєчєнная атєчєствєнной історієй фішка. – Мозгоєдов зробив урочисту паузу, і коли стало так тихо, що всі почули, як у старшого сержанта Насєдкіна забурчало в животі, капітан розкрив цю замовчувану істориками деталь. – Послє убійств, ґрабєжей і насілія наш салдат должен вєздє наґадіть. Вот ето і єсть рускій стіль.

Всі ожили і радісно загелготали.

–Вот ето па-нашєму! – вигукнув Зюзін.

–А єслі ми совєршим етот свящєнний рітуал, таваріщ капітан? – попросив рядовий Мерзяєв. – Вєдь ето здораво, да?!

Капітан весело подивився на свою команду, розстібнув верхнього гудзика.

–Ладна! Валяйте!

Вся команда «Есенція» розбрелася по будинку. Мерзяєв і Зюзін піднялися на другий поверх, Зюзін зняв штани і зробив купку серед кімнати, а Мєрзяєв підійшов до цього більш творчо і випорожнився в двоспальне ліжко.

–Вот вам за то, што нє встрєчалі с цвєтамі, – підтягуючи штани, радісно повідомив Мерзяєв. – Ето вам от моєй родной дєрєвушкі Большиє Пупци, ґади!

Старший сержант Насєдкін виліз на кухонний стіл і зробив свою справу прямо на стіл. У рядового Бабу Доржієва фантазії вистачили лише випорожнитися в мідну сковорідку з латунною ручкою, яку він довго носив по хаті, вирішуючи, де краще приткнути, поставив її на газову плиту і, відмотавши кілька метрів туалетного паперу, підтерся й повісив його на люстрі, як новорічну гірлянду.

Завершити давній армійський обряд мав єфрейтор Паланіца, що хотів поставити крапку в цій історії. Коли всі вийшли з будинку, він зняв штани, присів на порозі й надувся, та в цей день у нього був лютий закреп. Скільки він не тужився, пересідав, змінював пози, червонів, лаявся, але це був не його день. Єфрейтор сердито підтягнув штани і пішов до бронетранспортера.

Всі були такі щасливі і так жваво обговорювали про внесок кожного у відновлення славної військової традиції, пам’ятаючи, що це саме робили солдати Суворова, Кутузова і маршала Жукова. Тільки єфрейтор Паланіца похнюплено мовчав, бо не було чим похвалитися.

війна література окупація