Які проблеми в армії треба вирішити, щоб убивати більше росіян. Думка військового

Можна погодитися з усіма названими в статті про статистику просування росіян проблемами. (Там згадується також про некомпетентність командирів і кругову поруку в армії на тлі проваленої мобілізації та процесу масштабування оборонних інновацій. — Ред.)

Насамперед це брак адекватного зворотного зв’язку і просування посередностей. Адже не секрет, що посади в українській армії часто отримуються завдяки особистій відданості чи родинним зв’язкам. Такі командири, як правило, не мають відповідних навичок. Коли немає адекватної оцінки причин поразок, працюють за лекалами «старих книжок», знайдених в академії, як сказав в одному з інтерв’ю колишній головком.

Зараз є реально великий конфлікт між тими, хто встиг повоювати, але прийшов із цивілки (як-от Ширшин), і старою гвардією, яка хоче будувати кар’єру, «дожити до пенсії», отримувати бойові та премії, але не хоче ефективності. Тобто їм простіше втратити «трохи людей» заради «проби», не продумавши операцію. Важливіше прозвітувати нагору про «утриману територію» чи, якщо йдеться про ТЦК, про набрану кількість людей без оцінки якості.

Отже, які, на мою думку, ми зараз маємо проблеми.

Планування операцій та оцінка ефективності

На практиці в нас молодші офіцери й подеколи офіцери середньої ланки не мають спільної мови з офіцерами, які виховувалися в парадигмі радянської школи. Як сказав командир 3-го армійського корпусу Андрій Білецький, цим кадрам бракує розуміння військового мистецтва.

Вони працюють за принципами військового ремесла. Наприклад, щоб здійснити успішний штурм, достатньо сконцентрувати більше людей, більше артилерії й продавити більшою кількістю меншу, не особливо рахуючи втрати. Натомість військове мистецтво вимагає робити це через хитрість, маневр тощо, тобто з меншими ресурсами досягати більшого. У радянській системі, у якій вчилася більшість теперішніх полковників і генералів, усе підлаштовано під ремесло, де перемагали кількісно, бо СРСР, як і Росія, мав практично безмежний людський ресурс, який можна було витрачати. Україна такого ресурсу не має і витрачати бездумно дозволити собі не може.

Під різні системи розроблялася і зброя. Наприклад, система АК (радянська серія автоматичних карабінів) — це простота, але менша точність (докладніше про це читайте тут), а система AR (західна зброя) — це більша точність. Під час навчання традиційних штурмових військ у нас акцент робиться, наприклад, на подавленні, що передбачає більше використання набоїв і меншу точність, на Заході — на більшій точності й професійній навченості піхотинця. Приблизно ті самі принципи можна знайти в концепціях використання артилерії, танків, коли на Заході більше уваги приділяють точній стрільбі. Це якщо дуже спрощено.

Як сказав один західний військовий, коли його запитали про планований успіх навчених на Заході бригад, у вас є навчені бригади, а чи є командири, які навчені керувати за стандартами НАТО?

Один із ключових принципів TLP (Troop Leading Procedures, TLP — процедура планування бою) — проведення післяопераційного аналізу, який допомагає узагальнити досвід помилок і здобутків після кожного найменшого бою (докладніше про це читайте тут). Це алгоритм, який активно використовується в західній системі й часто не використовується в Україні. У нас із цим великі проблеми в лінійних частинах. Якщо операція успішна, у неї багато «батьків», а якщо провальна, крайній зазвичай максимум командир взводу.

Якщо операція успішна, у неї багато «батьків», а якщо провальна, крайній зазвичай максимум командир взводу

Мені відомі приклади в попередній бригаді, де я служив, коли банально не продумали логістику підвезення БК. Тому штурм «захлинувся», коли закінчилися набої.

Поки вся армія не буде переведена на єдині стандарти (які застосовуються в підрозділах нової формації, таких як К2, Третя штурмова, «Азов», «Хартія» тощо), буде важко. Бо «маленька радянська армія» програватиме більшій, яка має більше ресурсів (людей, техніки).

Недооцінка ворога

Умовно кажучи, зараз важче непомітно зібрати техніку і людей для штурмових дій, бо поле бою постійно під наглядом. Ворожі війська пристосувалися до цього або завдяки швидкості (мотициклетні штурми), або завдяки просоченню малих груп.

Те, що у звітах фіксується як «незначне» (пройшло кілька ДРГ), насправді є проблемою, якщо в тебе велику ділянку фронту контролюють спостережні пункти (СП), на яких дві-три людини. Навіть якщо просочиться десять осіб, вони битимуть по логістиці, робитимуть засідки під час ротацій. Коли така ворожа група потрапляє в лісисту місцевість, її дуже важко виявити і знищити. Наскільки мені відомо, під Покровськом просто пройшли там, де не було людей, як пройшли в Куп’янському районі на початку 2024-го (тепер вже окупована місцевість).

У нас любили сміятися з антидронових навчань у російській армії. Але вони дають свій ефект. Починаючи від навчань, як маскуватися, і закінчуючи тим, як ухилятися від скидів, як боротися з FPV-дронами.

У нас довго насміхалися над мотоциклетними штурмами, але тепер вже Україна почала їх використовувати. І таких дрібниць багато, де були першими не ми, а наш ворог.

На БЗВП (базова підготовка) у нас часто не враховують реалій сучасної війни повною мірою. Вчать воювати, як у 2022-му, коли найважливіше було швидко окопатися. Тепер важливіше швидше замаскуватися, щоб тебе не побачили, і робити все непомітно.

Відставання в масштабуванні технологій

Ще пів року тому в російських телеграм-каналах обговорювали механізми ухиляння їхнього розвідувального крила від наших зенітних дронів. Ці рішення випробовувалися на розвідкрилах. Тепер це перенесли на «Шахеди». Ворог швидко масштабує такі рішення. Це приклад.

Такі самі рішення є щодо ударних дронів. Зокрема, у росіян, наскільки я бачу з їхніх каналів, працюють такі собі науково-дослідні інститути, які проводять експерименти з тими самими FPV-дронами, створюють моделі, стійкіші до РЕБ. В Україні це також є, але на державному рівні робота за цим напрямом не така системна.

Дрони, створені «на коліні», можуть ефективно воювати, але недовго, особливо коли ворог розробляє і масштабує технологічніші рішення (РЕБ, антидронові набої для штатних автоматів). З огляду на те що Китай прихильний до Росії, їхня технологічна перевага зростатиме. Це одразу відчувається, коли на якусь ділянку заїжджає ворожий підрозділ «Рубікон» чи «Судний день».

Без масштабування технологій ми не витягнемо кількісно проти Росії, у них просто більше людей.

Піар і «прості рішення»

Це знову про управлінську культуру. Texty.org.ua публікували статтю словацького офіцера, який воював у нас. Він стверджував, що FPV переоцінені. Це справді так. Наприклад, два останні великі штурми, які я бачив, були відбиті насамперед завдяки артилерії, а дрони вже добивали.

Але в «армії піару», якщо якомусь начальникові здається, що, наприклад, міномети — це вчорашній день, їм приділяється менше уваги, виділяється менше коштів, бо це «не можна показати у фейсбуці», хоча саме цей міномет, спрацювавши «раз на місяць», може врятувати ситуацію на певній ділянці фронту.

Те саме можна сказати, наприклад, про артилерію. Щось стає модним і має підтримку. Однак війна — це справа системи. Не може один інструмент вирішити все.

З постачанням дронів також є проблеми. Військові вже не раз публічно говорили про те, що особиста приязнь вищого командування впливає на забезпеченість підрозділу дронами. Існує ще система постачання, зав’язана на так званих є-балах, які дають за знищених ворогів. У результаті знищення піхотинців та бронетехніки вигідніше і має ефектніший вигляд, ніж ураження якихось антен, стартових майданчиків та місць дислокацій FPV-екіпажів.

Тож часом складається ситуація, що «успішніший» підрозділ має всього багато, а в сусідів обмаль засобів. Проте якщо просідають сусіди, може впасти й «успішніший» підрозділ.

Але тут питання, чи ми хочемо виграти війну, чи пропіарити якийсь підрозділ і трохи потішитися з убитого ворога. Адже війну виграють не окремі бригади чи корпуси, а армія загалом. Хороший досвід має масштабуватися.

Суб’єктивно я проти цієї бальної системи, бо там виграє той, хто має більше дронів. Наш підрозділ отримує їх переважно по волонтерській лінії. Тому й витрачати має дуже обережно, щоб вистачало на випадок ворожих штурмів.

Ці недоліки, очевидно, використовує ворог:

— Просочується групами по дві-три особи, накопичує кілька десятків і штурмує українські СП, де бракує або й узагалі немає піхоти, проходить углиб.

— Активно працює над знищенням наших розвідувальних можливостей, вибиває старлінки, антени. Немає «очей», отже, є можливість пройти.

— Користається з наших управлінських помилок. Наприклад, б’є по стиках підрозділів. Знаю випадок, коли бомбери однієї з бригад тиждень просили дозволу на те, щоб вдарити в зоні відповідальності суміжників. Але їм так і не дозволили, бо це «не наша зона».

На Покровському напрямку, як розповідають знайомі, наші й ворожі позиції часто перемішані на місцевості, що ускладнює використання тієї самої артилерії. Росія, користуючись перевагою в людях, підтягує резерви. Але, як на мене, це наслідок управлінських провалів, неготовності запасних позицій, недостатньої розвідки.

Відповідальність командирів і СЗЧ

Я вважаю, що варто спростити переведення з частини в частину без згоди командира. Колись у Генштабі обіцяли, що оцінюватимуть ті частини, звідки найбільше переведень, і відправлятимуть «поганих» офіцерів на іншу роботу. Але цього немає. Недолугі й далі йдуть виключно на підвищення (докладніше про це читайте тут) і не відповідають за свої управлінські рішення, що призводить до надмірних втрат. Тоді як їхні підлеглі, які вижили і які хочуть бути ефективними під адекватним командуванням, мають лише один спосіб перевестися до іншого підрозділу — через СЗЧ. Без запровадження цих механізмів нереально вирішити проблему СЗЧ (результати опитування про причини СЗЧ дивіться тут).

Наприклад, один знайомий успішний військовий, із нагородами, зміг перевестися в нову (зі стандартами НАТО) бригаду лише через СЗЧ. Бо іншого механізму немає, а служити там, де він менш ефективний через совок, не хотів, але його звідти не відпускали. І так постійно відбувається.

Проблему СЗЧ військово-політичне керівництво намагається вирішити лише через пропаганду, а не через покращення якості командування, механізм захисту прав військовослужбовця тощо.

Є окремі підрозділи, де з командуванням усе нормально і куди охочіше беруть бійців після СЗЧ, бо їм уже не потрібно витрачати 45 днів на загальновійськову підготовку. Вони можуть одразу ставати на службу або проходити профільне навчання.

Але в загальній масі, щоб повернутися із СЗЧ, спочатку треба потрапити до резервного батальйону, де десятки тисяч людей можуть місяцями чекати на повернення у свої частини, у той час як там критично бракує людей. У резервних батальйонах також є цілі «алковзводи», туди сплавляють як-небудь наловлених алкашів, яких просто утримують, бо ніхто їх не хоче забирати.

Складається враження, що державі, незважаючи на складну ситуацію на фронті, важливіше покарати солдата, який пішов, можливо, через неадекватне командування чи інші об’єктивні проблеми, ніж наповнити армію.

Успішний досвід використання бійців, які ходили в СЗЧ, у К2, Третій штурмовій та інших підрозділах нової формації доводить, що такі люди ефективно виконують свою роботу, коли їх забирають частини, де немає совка.

Провал мобілізації

Щоб змінити ситуацію з мобілізацією, територіальні центри комплектування варто забрати з-під управління Сухопутних військ і передати цю функцію Міністерству оборони. І потрібна координація з іншими цивільними органами. Погано віриться, що за несплату штрафу за порушення ПДР можна заблокувати всі рахунки, а за ухилення від служби не можна.

Але цивілізований примус — це не єдиний інструмент. Водночас варто запровадити визначені терміни служби на ротаційній основі, про які часто кажуть ті, хто давно служить. Багато людей пішло б служити на рік, на пів року. Навіть із тих, хто вже служив і демобілізувався. Але люди хочуть мати визначені терміни.

Задля відновлення довіри в суспільстві так само на ротаційній основі, можливо, доцільно запровадити військову службу для поліцейських, працівників ТЦК, ДБР та інших правоохоронних органів, а також для тих, хто роками служить на небойових посадах у тилу.

Можна було б говорити й про збільшення участі політичних еліт у війні задля консолідації суспільства. Дехто з колишніх високопосадовців уже служить, як і їхні діти, але хотілося б, щоб це було більш масово і більш очевидно для суспільства.

Головне — це підвищення ефективності армії та розвиток технологій, тоді потрібно буде менше людей. Наприклад, у нашому підрозділі є успішні молоді дронарі, у кожного з них на рахунку по кілька десятків знищених ворожих цілей. Вони прийшли через рекрутинг. Якби їх примусово мобілізували, ці люди, ймовірно, потрапили б у піхоту, де мали б менше шансів і вижити, і бути корисними. Але й без масової мобілізації також не обійтися.

Психологічний клімат у війську

Я помітив, що найрадикальніше у війську виступають за силові методи ТЦК і проти СЗЧ ті, хто реально не був на місці піхоти. Це або ті, хто відразу пішов у дронарі (це теж небезпечно, і їхня робота в сучасній війні надважлива) і не відчував того, що відчуває піхотинець, або ті, хто служить у ЗСУ на відносно безпечній посаді (пресофіцери, неофіційні блогери).

Мені сумління не дозволяє критикувати тих, хто боїться померти намарно через совкових командирів. Або тих, хто прийшов пізніше, бо знаю таких, які за чотири-п’ять місяців війни пережили більше, ніж я за три з половиною роки.

Але війна породжує багато лицемірів, які заради збереження свого здоров’я та життя готові нехтувати життям інших.

У суспільстві сформувалася думка, що людина у формі — це обов’язково той, хто каже правду, але армія — це зріз суспільства. Тут є різні люди. З різною мотивацією.

Я не вважаю, що треба затикати рота тому, хто не служив, якщо він говорить слушні речі. І розумію, що потурання порушенню прав інших (наприклад, з боку ТЦК) рано чи пізно зачепить мене. Тільки це буде не ТЦК, а, скажімо, ВСП. Таким чином ми уподібнимося до Росії.

Знаю приклад, коли знайомого наркомана забрав ТЦК. За три місяці на полігоні йому виплатили 70 тисяч гривень і потім відпустили на лікування, бо ніхто його не бере. Це без урахування витрат на амуніцію та форму. Формально працівники ТЦК виконали план із мобілізації в певний день. Але чи забезпечили результат? Чи відповідатимуть за свої дії?

На Texty.org.ua була стаття про шкоду від розколу, про те, як вороже ІПСО експлуатує внутрішні проблеми України для розколу всередині суспільства та поділ на ухилянтів, ТЦК тощо. І цей розкол неможливо подолати лише контрпропагандою. Ці проблеми треба вирішувати.

армія війна реформа зсу