Обличчя протесту. 15-річний школяр описує свій перший досвід участі у велелюдному мітингу
Цей репортаж написав 15-річний київський школяр Максим Веремій, для якого мітинг 23 липня проти ухвалення законопроєкту № 12414 став першим у житті. Минулого тижня він разом із друзями з «Історичної тусовки» був серед тисяч протестувальників на площі Івана Франка. Максим любить літературу, пише вірші, готує наукову роботу в МАН і хоче стати журналістом. Його історія дає уявлення про нове покоління українських протестувальників і їхню мотивацію обстоювати свою позицію.
Озвучено за допомогою ШІ голосом Валерії Павленко
На годиннику восьма вечора. Я піднімаюся ескалатором на станції метро «Хрещатик» і шукаю очима плакати в руках інших пасажирів. Бачу й тішуся, що навколо стільки однодумців. Хтось у національному одязі, у когось стрічки вплетені у волосся. Помічаю плакати на картонках із коробок «Нової пошти» та «Єви». А надворі ще цілий натовп.
Мрію стати журналістом
Про ухвалення Верховною Радою скандального законопроєкту № 12414 я дізнався з новини в телеграм-каналі «Бабель». Прочитав: «ЄС стурбований нещодавніми діями України щодо НАБУ та САП», подумав: стоп, що відбувається? Потім, прогорнувши стрічку новин угору, дізнався, що цим законом влада фактично обмежує діяльність головних антикорупційних органів як незалежних інституцій. І що це не просто загроза демократії, а ще й загроза європейському шляху України. Цьому немає жодного виправдання.
Мені 15, я учень 10-го класу, цікавлюся історією та політикою. Два роки займаюся фотографією, за цей час провів безліч зйомок. Ще я люблю літературу і пишу вірші. Спільно із застосунком LitCom і конкурсом «КрутеЗНО» створив підлітковий книжковий клуб «Читаймося».
Торік я почав роботу над власним науковим дослідженням у Малій академії наук на тему «Трансформація функцій медіа у воєнний час». Це мій перший великий крок у журналістиці. Пʼять місяців тому захищав свою роботу і посів друге місце на міському етапі, до першого не вистачило одного бала. Тож у наступний рік я йду лише по перемогу. Після закінчення школи мрію вступити до Карлового університету в Празі й здобути фах журналіста. Загалом по життю я не хочу прив’язуватися до конкретного міста чи країни: планую спробувати різні досвіди, пожити й попрацювати в різних місцях, зокрема й удома, в Україні.
Ніхто з моєї сімʼї не голосував за Зеленського та його команду на виборах 2019 року. Звісно, це вплинуло й на мене: я часто сперечався з однокласниками, чиї рідні голосували за «слуг». Однак після початку повномасштабної війни вирішив: Зеленський — президент моєї країни, а отже, він і мій президент. Я був переконаний, що політичні чвари та суперечки недоречні в умовах воєнного стану, адже саме в такий час ми мусимо бути як ніколи згуртовані, навіть попри всі недоліки дій влади, такі як подекуди некомпетентна робота ТЦК, заборона на виїзд 18-річним, популістські заяви тощо.
Проте ухвалення закону № 12414, а згодом і підписання його президентом стали останньою краплею. Я зрозумів: мовчати зараз — це найбільший злочин. І якщо хтось посягає на майбутнє моєї країни, а отже, й усіх, кого я люблю, то я точно не стоятиму осторонь.
«Історична тусовка»
22 липня канали масово повідомляли про мітинги по всій Україні, зокрема й у моєму Києві. Заходжу в наш телеграм-чат «Історична тусовка» і бачу, як друзі вже обговорюють, що завтра брати на площу Франка і в кого є картонки й фарба на плакати.
«Історична тусовка» — це спільнота підлітків, які цікавляться історією і мають активну громадянську позицію. Ідея створення такого ком’юніті належить Марії Воротило — блогерці й учительці історії, яка відома своїм креативним і ненудним підходом до викладання.
У 2023 році пані Марія спільно з вінницьким тур-клубом «Бідняжка» створила ініціативу «Історичний двіж». Мета «двіжів» — показувати підліткам, що історія — це не лише про нудні статті й параграфи в підручнику. Близько 50 хлопців і дівчат віком від 14 до 18 років об’єднуються в одну велику групу і раз на кілька місяців вирушають у якийсь новий куточок України досліджувати місцеву культуру, куштувати місцеву їжу і, звісно, вчити історію краю.
Загалом пані Марія організувала вже сім історичних «двіжів». Я брав участь у трьох із них. Перша поїздка була минулого літа. Тоді я познайомився з купою фантастичних людей. Власне, з учасників цих поїздок і формується та поступово зростає «Історична тусовка».
Тож я скролю повідомлення в групі й подумки вмовляю маму дозволити мені поїхати на акцію. Паралельно з’являються сповіщення про смерть Оззі Осборна, хтось пише: «Він просто цього трешу не витримав».
Марія Воротило пояснювала в чаті правила безпеки на мітингу: як поводитися, з ким контактувати, що робити в разі заворушень.
Я читаю і думаю: Господи, як ми до цього докотилися? Хоча в той самий момент згадую, що жодне покоління українців не уникнуло випробувань. Просто в кожного покоління вони свої. Ми бажаємо одне одному спокійної ночі й лягаємо спати в очікуванні завтрашнього довгого дня.
«Я живу в книжці 1984 12414»
Уранці, готуючи собі сніданок, я кличу на кухню маму й обережно кажу:
«Мамо, там пані Марія з друзями з “Історичної тусовки” збираються на Франка сьогодні…»
Мама бачить мій благальний погляд і запитує: «То ти теж хочеш?».
Я кажу, що, звісно, хочу, отримую згоду і біжу писати друзям, що сьогодні буду на протесті.
Допиваю свій чай, паралельно вже шукаючи старі коробки від посилок, і прокручую в голові ідеї, що написати. Спало на думку поєднати номер законопроєкту з назвою однієї з моїх улюблених книжок — «1984». Так і народився плакат «Я живу в книжці 1984 12414».
Решту дня готуюся до зйомок власного короткометражного фільму на конкурс Genius Olympiad, які заплановані саме на наступний день, однак думками все одно повертаюся до подій учорашнього вечора. Не знаю, чого очікувати й на що сподіватися, однак вірю в те, що нам усе вдасться. Після обіду троє моїх друзів, із якими ми живемо в одному районі, пропонують їхати на мітинг разом, і я вкотре радію чудовому оточенню.
О пів на сьому вечора виходжу з дому з двома плакатами і йду на автобусну зупинку. Там уже чекають друзі, ми обговорюємо новини.
— У мене в подруги є знайома, яка нічого поганого не бачить у вчорашніх подіях. Каже, досі ще вірить Зеленському.
— Досі ще вірить — це як? Це типу ще щось має статися, і тоді для неї щось зміниться?
У метро їдемо й записуємо «кружечки» в телеграмі, кидаємо спільним знайомим:
— Давай до нас! У тебе рівно 20 хвилин!
Усі налаштовані позитивно. Ми переходимо з «Майдану» на «Хрещатик», і я кажу подрузі:
— О, дивися, дівчинка з плакатом! Здається, теж від посилки, як і в мене. У неї ще силянка така гарна!
— А я он ще кількох бачу, — зауважує вона. — Глянь, у дідуся написано «Дайте хоч під кінець життя пожити в демократії».
Ми розпливаємося в усмішках і радіємо, що навколо так багато людей, які також їдуть на мітинг.
«Боже, як тут круто!»
На виході з метрополітену нас зустрічає справжній натовп. Мене гукає пані Марія з нашими друзями з «Історичної тусовки». Загалом нас 15. Ми всі разом ідемо на площу, накидаємо на плечі прапори і підхоплюємо за натовпом патріотичні гасла.
Спочатку бачу Валентина Лещинського з гурту Ziferblat, а потім до мене підходить мій хороший знайомий, із яким ми не бачилися понад рік. Перекидаємося кількома фразами, і я думаю: Боже, як тут круто! Як багато різних, але однаково прекрасних людей! Он дівчина з різнокольоровими дредами, а поруч із нею бабуся з плакатом «Руки геть від НАБУ».
Піднімаю руки якомога вище, щоб мої плакати також було видно
Ми з друзями роздивляємося плакати, найбільше впадають в очі «Нагадую вам, у нас ДЕМОКРАТІЯ» і «Люблю історію, не хочу в минуле!». Обговорюємо обстановку.
Тим часом на площі збирається більше й більше людей. Увесь натовп починає співати гімн, скандувати «Слава Україні!» та «Скасовуйте закон!». Я піднімаю руки якомога вище, щоб мої плакати також було видно, хоч уже досить втомився. Періодично п’ю воду, а потім знову підхоплюю гасла й пісні. Жінка поруч принесла із собою баклажку, якою об асфальт круто відбиває ритм нашого скандування. «Я вже її фанатка», — каже мені подруга, і я не можу не погодитися. Повертаю голову й бачу кількох пенсіонерів, які також наполегливо підтримують мітинг. А поруч із ними ще молодші за нас школярі.
Максим Веремій разом із подругою їдуть протестувати на площу Івана Франка в Києві. «Ми іноді матюкаємося в розмовах між собою, але не всі. Ось подруга, з якою ми їздили на мітинг, принципово не вживає матюків», — пояснює Максим. Фото надане автором
Плакати юних протестувальників: із відсилками до улюблених книжки й пісні
Максим Веремій тримає плакат із цитатою з пісні Сергія Жадана «Автозак»
Набагато тепліше на душі
Часом здається, що вибратися з площі вже нереально: людей стає дедалі більше. Ми разом із натовпом просуваємося ближче до вікон урядових будівель. Там я помічаю ще одну свою знайому волонтерку, з якою нас звела наша спільна подруга. Ми усміхаємося й махаємо одне одному, і мені знову стає набагато, набагато тепліше на душі.
За п’ять хвилин десята, і ми вирішуємо, що час повертатися додому, адже живемо далеко від центру. Пробираємося крізь натовп і виходимо на вулицю Городецького, де так само багато людей. Скандуємо гасла й співаємо гімн і «Червону калину». На Хрещатику, чекаючи на автобус, дзвонимо рідним і ділимося своїми враженнями. Вирушаємо додому страшенно втомлені, однак горді, рішучі й з надією та вірою в краще.
