Не сидять на шиї. Три історії про роботу і бізнес українських жінок у Німеччині
«Сидять на шиї» — цей штамп досі супроводжує українських біженців у Європі. Але офіційні дані свідчать про інше: тільки в Німеччині працює вже понад 300 тисяч українців. Більшість із них — жінки, які після втечі від війни не лише вивчили німецьку, а й відкрили власний бізнес або поєднують кілька робіт. Розповідаємо історії трьох українок, які працюють, платять податки і формують інше уявлення про біженців — як про сильних і відповідальних людей.
- У Німеччині перебуває понад 1,25 мільйона українських біженців, із яких щонайменше 300 тисяч уже працює офіційно.
- Попри соціальні виплати, українці активно влаштовуються на роботу або відкривають власний бізнес.
- Косметологиня Яна Коркодім із Чернігова відкрила власний косметологічний кабінет у Берліні.
- Фотографка Галина Романюк із Києва відкрила власний бізнес, працює в магазині й волонтерить.
- Киянка Ольга Харченко, мама трьох дітей, у 2024 році відкрила ресторан української кухні в Східній Німеччині й створила культурний осередок із розмовним клубом та бібліотекою.
Німеччина, за даними ООН, посідає перше місце за кількістю українських біженців серед країн Європи. Як звітує Федеральне міністерство внутрішніх справ, станом на лютий 2025 року в країні перебувало близько 1,25 мільйона українських біженців, серед яких багато дітей і пенсіонерів. На кінець лютого 2024-го було працевлаштовано 300 тисяч осіб. За даними Федерального інституту досліджень народонаселення, частка працевлаштованих у Німеччині українців становить 43% загальної кількості працездатних.
У Німеччині українці отримують значну допомогу. Доросла людина — близько 560 євро щомісяця, дитина — 470 євро (для порівняння: у сусідній Чехії ця сума становить близько 190 євро). Через таку фінансову підтримку сформувався стереотип, ніби українці сидять на шиї в німців і навіть не намагаються працевлаштуватися. Але історії наших героїнь свідчать про протилежне. Кожна з них офіційно працює, сплачує податки і формує імідж українців за кордоном як цілеспрямованих, талановитих та працелюбних людей.
Яна Коркодім, Чернігів — Берлін: «Я вільна людина, бо працюю і сплачую податки»
У рідному Чернігові Яна Коркодім була знаною косметологинею, мала власний салон краси і ніколи нікуди не збиралася переїжджати. Але лютий 2022 року змінив усі плани. Як тільки Чернігів почали бомбити, вона за десять хвилин зібрала валізу й сіла в автівку друга. По території України вони їхали чотири доби, багато разів змінюючи рішення, куди прямувати. Зрештою вона взяла курс на Німеччину, де жив її коханий — німець. І 4 березня 2022 року приїхала в Берлін.
Перші пів року щодня чекала, що війна ось-ось закінчиться і вона поїде додому. Потім зрозуміла, що це ілюзія і потрібно щось робити. Почала з мовних курсів.
«Вивчила німецьку до рівня В1, а війна все не закінчується. Тож зрозуміла: треба йти працювати. Варіант сидіти на соціальній допомозі взагалі не про мене. Люблю, щоб я комусь допомагала, а не хтось мені. Крім того, у Німеччині почали говорити, що українці сидять тут на шиї, а мені це не подобається. Хочу німцям сказати, що я вільна людина, що можу висловлювати свою думку. Якщо йду на мітинг і прошу зброю для України, то маю на це право, бо я тут працюю і сплачую податки. Для мене таке позиціонування себе в соціумі дуже важливе, тому й пішла на роботу.
Працюю на себе з лютого і досі не можу зрозуміти, скільки ж я заробила. Лише наприкінці року підрахую
Ще дуже хочу, щоб українці в Україні розуміли, що ми разом із ними. Ми працюємо, щоб підтримувати тих, хто в Україні. Ми всі разом. Кожен українець, який працює за кордоном, є амбасадором. Німці бачать, які ми люди. Талановиті, цілеспрямовані, освічені та працьовиті. Це спонукає підтримувати свій уряд у тому, що йде допомога для України. Це для мене важливо», — каже Яна.
Жінка досить швидко знайшла роботу в салоні краси: мала на руках сертифікат із вивчення німецької мови на рівні B1, перекладені й завірені документи про освіту, кваліфікацію. Каже, що до себе на роботу кликали і поляки, і турки. Але вона обрала салон, власницею якого була німкеня, адже хотіла вивчити німецький ринок, щоб розуміти місцеву специфіку роботи.
«Неправда, що німкені не доглядають за собою. Але в них інший підхід до послуг б’юті. Вони йдуть до косметолога не тільки по красу, а й щоб відпочити. Тому намагаюся все робити дуже тихо, навіть взуття таке ношу, щоб не шльопало по підлозі. А ще тут, звісно, зовсім інший менталітет. Якщо по наших одразу зрозуміло, сподобалася їм процедура чи ні, то у випадку з німкенями ні. Вони часто встають із косметологічного ліжка з кам’яним обличчям. І при цьому можуть залишити щедрі чайові й написати чудовий відгук», — розповідає Яна.
Із першого дня роботи в німецькому салоні краси вона знала, що згодом відкриє свою справу. Поки працювала, збирала інформацію, готувала фундамент для власного бізнесу: шукала приміщення, оформляла потрібні папери (на це знадобилися місяці). І от через півтора року, у лютому 2025-го, вона це зробила — відкрила косметологічний кабінет. У планах салон краси, коли більше розумітиметься на нюансах ведення бізнесу в Німеччині. А вони, звісно, є.
«Працюю на себе з лютого і досі не можу зрозуміти, скільки ж я заробила. Бо ще так і не отримала відповіді, скільки мені потрібно сплачувати до пенсійного фонду. Кілька місяців стукаю у відповідну інстанцію, пишу листи — і нуль інформації. У Німеччині ти протягом року збираєш усю звітність по бізнесу, і тільки наприкінці року можна все нормально підрахувати», — розповідає підприємиця.
За спостереженнями Яни, зараз українці в Німеччині діляться на кілька груп. Перша — це ті, хто ухвалив рішення залишатися навіть після закінчення війни. Вони працюють. Друга — ті, хто хоче повернутися в Україну. Вони, як правило, роботу не шукають і постійно вчаться на мовних або перекваліфікаційних курсах.
«Звісно, є невеличкий прошарок людей, які нічого не хочуть і не розуміють, що буде в майбутньому. Вони просто пересиджують. Але особисто я таких людей не знаю, серед моїх знайомих біженців усі працюють», — каже Яна.
Галина Романюк, Київ — Занкт-Інгберт: «Робота — це мій антидепресант»
Київська фотографка Галина Романюк приїхала до Німеччини в березні 2022-го з десятирічними близнюками. Обрала Занкт-Інгберт, невеличке містечко біля кордону з Францією, бо там мешкали друзі. Пожили в них кілька місяців, а потім знайшли соціальне житло.
Сьогодні в Галини, по суті, три роботи: власний бізнес, робота в магазині й волонтерські обовʼязки. З лютого цього року вона зареєструвалася як підприємиця, тож може заробляти фотографією офіційно. Щоправда, поки що на невеликих обертах, щоб сплачувати мінімальну суму податків: хоче придивитися, що й до чого. Тому з березня ще влаштувалася на роботу в магазин. Саме ця робота забезпечує родині основний дохід.
Також Галина раз на кілька тижнів долучається до роботи в благодійній організації. Це проєкт для жінок, що приїхали з різних країн, який допомагає їм інтегруватися в німецьке суспільство.
«Тут жінки не тільки практикують німецьку чи діляться порадами щодо життя в Німеччині, а й просто знаходять друзів і відчуття, що вони не самі у своїх труднощах. До речі, один із моментів, який мене приємно здивував у Німеччині, — це те, що багато німців поєднує основну роботу з постійною волонтерською діяльністю. Це справді захоплює і викликає повагу», — каже Галина.
У магазині, де вона працює, усі колеги по черзі виконують різну роботу: працюють на касі, на складі, у залі тощо. «Мені подобається такий підхід і дружня атмосфера в команді. Це дає змогу спробувати різні напрями діяльності й проявити себе», — ділиться Галина
Щоб влаштуватися офіційно на роботу, потрібен був сертифікат, який підтверджує володіння німецькою щонайменше на рівні В1. Тому вивчила мову і пішла працювати.
«Соціальних виплат для біженців у Німеччині на життя вистачає. І я дуже вдячна за допомогу і підтримку, яку мала тут. Але мені було морально важко без роботи», — зізнається жінка.
Крім того, за її словами, джобцентр активно мотивує шукати роботу, допомагає підготуватися до працевлаштування. Наприклад, дає можливість відвідувати мовні інтеграційні курси до рівня, який відповідає вашій освіті.
За словами Галини, 90 відсотків її знайомих або вже знайшли роботу, або активно шукають. Є багато тих, хто став тут підприємцем. На оформлення підприємницької діяльності їй знадобився місяць. Вона зверталася по допомогу до спеціального консультанта, але каже, що загалом це посильне завдання.
«Спочатку я зареєструвалася в Палаці ремесел (Handwerkskammer). Це легалізує мою діяльність і коштує 130 євро. Наступний крок — піти в Rathaus (мерія) і заповнити там певну форму. За це я заплатила 50 євро. Потім зареєструвалася в Elster — це офіційний державний онлайн-сервіс для податкових декларацій у Німеччині. І вже тоді отримала листа зі своїм податковим номером», — розповідає фотографка.
Каже, що коли почала працювати, то стала почуватися набагато впевненіше.
«Ти розумієш, що не стоїш на місці, робиш щось для того, щоб стати кращою і побудувати своє стабільне майбутнє. Крім того, коли менше вільного часу, менше тривожних думок. Робота для мене стала справжнім антидепресантом», — зізнається Галина.
Ольга Харченко, Київ — Плауен: «Чиновники не чинять перешкод бізнесу»
Ольга Харченко — мама трьох дітей. У Києві мала успішний власний бізнес — туристичне агентство з кількома офісами. Коли почалася війна, кинула все і поїхала до Німеччини — там уже певний час жив її брат.
Перші два місяці не робила жодних кроків для адаптації, була впевнена, що ще тиждень-два — і домовляться, війна закінчиться. Потім зрозуміла, що «цей дощ надовго» і треба щось робити. Як і більшість українців, почала з вивчення німецької мови.
«Я добре знаю англійську, але це пострадянський регіон країни, тут нею майже ніхто не спілкується. Тому без німецької мови нікуди», — каже Ольга.
Зізнається, що якісь бажання щодо самореалізації стали з’являтися лише через рік після вимушеної еміграції. Знову захотілося жити і щось робити.
«Треба прийняти реальність, досить думати про те, чого немає. Так, війна колись закінчиться, але життя триває зараз. Який сенс турбуватися про те, що було і чого немає? І коли ти це усвідомила, прийми цей факт і щось роби» — такі думки крутилися в Ольги на той момент.
«Щось робити» вона почала з того, що намагалася не тільки вчити німецьку, а й говорити нею. Плюс максимально включилася в підготовку до мовного іспиту. Хотіла його скласти не для галочки. І головне — почала втілювати в життя мрію, яка з’явилася ще в Україні: відкрити ресторан.
«Я живу в невеличкому містечку на сході Німеччини з населенням близько 60 тисяч осіб. Люди тут дуже консервативні, щось креативне і неординарне навряд чи зайшло б. Тому вирішила, що відкрию ресторан української кухні. Він відчинив свої двері у травні 2024 року», — розповідає Ольга.
У цей невеличкий демократичний заклад почали ходити.
«Дев’яносто відсотків наших клієнтів — німці», — розповідає власниця.
У її ресторані є мінібібліотека з книжками німецькою й англійською мовами, які розповідають про Україну. Також тут на постійній основі відбуваються різні культурні заходи (наприклад, співали на різних мовах), є розмовний клуб, де німці спілкуються з українцями. Нещодавно Ольга створила неприбуткову громадську організацію.
Каже, що порівняно з Україною в Німеччині дуже складна система оподаткування.
«В Україні діє спрощена система, я платила єдиний податок, і в цьому сенсі ні про що не боліла голова. Тут усе дуже складно, купа нюансів. Але є одна велика перевага: у Німеччині справді працює закон. Якщо ти чітко йдеш за інструкцією, виконуєш вимоги, то все можна зробити. Німці, які працюють в органах влади, не чинять перешкод. Скрізь, куди я зверталася під час оформлення підприємництва, мені допомагали. Уявити це в Україні важко. З мого досвіду там кожен намагається розповісти тобі, чому ти не можеш це зробити», — ділиться враженнями Ольга.
У Німеччині складна система оподаткування, але справді працює закон
Щоб не потрапити в халепу, вона користувалася послугами податкових консультантів, вивчила багато законів. Але були й питання, щодо яких вирішила: розберуся сама по ходу справи. Зрештою збір документів, реєстрація зайняли в неї приблизно пів року. Вона каже, що це був ще той квест, адже обрала непростий для оформлення бізнес — гастрономію з можливістю продавати алкоголь. Але вона його успішно пройшла.
За словами Ольги, її друзі, знайомі намагаються влаштуватися на роботу або вже влаштувалися. Хоча в Німеччині це не так і просто, якщо йдеться не про низькокваліфіковану працю.
У цій країні дуже складні вимоги до підтвердження дипломів. Деякі професії (наприклад, учителі) потребують знання мови на рівні С1. Дехто працевлаштовується через так звані агентури. Це посередники, які потім беруть певний відсоток із заробітної плати. А дехто, як і вона, стали на підприємницький шлях.
«Соціальні виплати тебе наче затягують у болото. Так, їх вистачає на життя. Але я звикла до зовсім іншого рівня, мене не задовольняє мінімум. Я варта більшого», — пояснює свій вибір підприємиця.
