Рівність і гідність для кожного. Неписані правила народного меморіалу загиблим на Майдані в Києві

Від Великодня до Проводів журналістка Texty.org.ua їздила на майдан Незалежності в різний час доби поспостерігати, як він функціонує, зрозуміти, які тут діють неписані правила, і з’ясувати, як змінився меморіал за три роки повномасштабної війни з Росією. Тут особлива атмосфера: хтось продає прапорці, хтось виполює бур’яни, хтось запалює лампадки. Завжди незмінне відчуття горя і втрати. Плачуть молоді й зрілі, чоловіки й жінки, хитають головами перехожі, схиляють голови побратими на протезах і у військовій формі.

Великодній майдан Незалежності малолюдний. Квітневе сонце, якесь немилосердно пекуче, розжарює плитку і б’є в обличчя гарячим промінням. Сонні власники білих голубів намагаються посадити птаха поодиноким перехожим на руки. Жінка і чоловік, дожовуючи паску, продають сувеніри і прапорці біля виходу з метро.

— Христос Воскрес, — вчить іноземця святкового вітання продавець жовто-блакитних стрічок.

У того виходить сказати “Христос”, але ніяк не вимовляється “Воскрес”.

— Треба казати Happy Easter! — поспішає йому на допомогу бородатий колега в червоній куртці й з рюкзаком.

“Бам-бам-бам” — долинає звук барабана. Він звучить немов удари серця. Серце самого Майдану.

Читайте також: Без граніту, радянщини і несмаку: як створити гідний меморіал пам’яті героїв війни

Прапорці й прапори

Прапори й прапорці, жовто-блакитні й різнокольорові, високі й низькі, нові й вицвілі. Здалеку Майдан здається строкатою пеленою. Рябіє в очах від кольорів та облич.

Кажуть, що перший прапорець поставив у 2022 році іноземець у пам’ять про загиблу в Україні подругу. Поступово кількість прапорців зростала.

На передньому плані навпроти Головпоштамту прямо по центру серце “Азову”. Мама загиблого бійця і голова ГО “Серце нАЗОВні” Віра Литвиненко пригадує, що робили серце з прапорців у травні 2022 року. Тоді на майдані Незалежності стояло кілька десятків жовто-блакитних прапорців. Вона ж вирішила зробити серце “Азову” з жовтих. Каже, що встановлювали 124 прапорці як пам’ять про загиблих воїнів у Маріуполі.

— Тоді наше серце було крайнім. Зверху нічого не було. Поодинокі були тільки з лівого боку.

Потім прапорці стали з’являтися ліворуч, і праворуч, і вище, і скрізь куди не кинь оком. На передньому плані, що найближче до тротуару, жовто-блакитні прапорці так щільно туляться один до одного, що не видно й сантиметра землі. Це місце було найпопулярнішим, бо не треба далеко йти. Купив прапорець — поставив. Прапорців ставало дедалі більше, і вони самі ставали більшими. Це вже це не тільки прапори бригад, а й іменні, з портретами загиблих.

Інна з шестирічною донькою прийшли на Майдан оновити прапор для кума і хрещеного Олександра Румянцева. Прапор із його фото був надто низько. Тож подовжили “флагшток”, прикрутивши скотчем ще одну палицю. Олег, який продає тут прапорці й стрічки, допоміг забити молотком оновлений прапор у землю.

Олександр родом із Херсона. Воював ще під час АТО. Під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну опинився в окупації. Пішов воювати, як тільки Херсон звільнили. За пів року до смерті одружився. Загинув 15 травня 2024 року в селі Водяне Донецької області.

— Не вистачило кілька метрів, щоб перетнути сіру зону, як їх накрило дронами. Він прикрив побратимів. Нам сказали, якби не він, то загинули б усі. А так хлопці дістали поранення, а він загинув, — ділиться Інна.

Перед Новим роком дружина Олександра встановила прапор із його фотографією. Інна каже, що для них це важливо, оскільки їздити в Херсон на могилу Олександра немає можливості, там постійні обстріли. Тож сюди можна прийти і провідати близьку людину.

У своїй спільноті матері загиблих “азовців” категорично проти портретів. Хоча й розуміють, що заборонити встановлювати їх не можуть.

— Коли людина ставить великий прапор із портретом свого героя, що вона хоче показати? Що її герой героїчніший, ніж ті, для яких поставили маленькі прапорці? Вивищення одного героя за рахунок інших — це неправильно. Вони всі загинули за Україну. Рівність має бути всюди на місцях слави і пошани. Це воїнська честь і побратимство.

Вивищення одного героя за рахунок інших — це неправильно

Я сама бачила, як падає великий прапор і ламає з десяток маленьких прапорців. Як ставлять портрет, опираючи на прапорець, який ламається. Як людина заходить всередину, щоб встановити свій прапор, і топче маленькі прапорці. Хіба це правильно? Кожен прапорець — це як душа героя, — каже Віра.

Портрети і плити

Дехто встановлює невеликі гранітні плити, як на цвинтарі. Звісно, це довговічне рішення, але чи доречне?

Віра Литвиненко входить до координаційної ради з меморіалізації. Каже, що головна мета її перебування там — це щоб стихійні меморіали і народні пам’ятники мали естетичний вигляд.

— Коли підходить людина, — неважливо, дотична вона до війни чи не дотична, має втрати чи ні, — вона має відчувати гордість. Має бачити оту болючу красу. Там не повинно бути безладу, не повинно бути хрестів і плит. Це не має бути кладовищем, — каже жінка.

Чимало фотографій у рамках. Десь у центрі між прапорами їх так багато, що вони спираються одна на одну. Підставками до портретів слугують шампури й електроди.

Жінка в чорній футболці, чоловік у пікселі й ще одна дівчина встановлюють портрет. Беруть шампур, який тримав інший портрет, і намагаються прихилити до нього обидва.

— My husband, — пояснює англійською жінка в чорному іноземцю, який підійшов поцікавитися.

Він довго про щось її розпитує. Жінка спочатку відповідає англійською, а потім починає писати в телефоні. Каже, що інший портрет — це друг чоловіка. Вони разом воювали, то й тут їхні портрети поруч.

Віра Литвиненко скептично ставиться до обмежень. Каже, що можна зрозуміти людей, які хочуть поставити портрет. Але ті, хто зрідка приїздить здалеку, не бачать, як сонце потім його знищує.

— Людині не заборониш ставити портрет на землю. Але коли він падає, вицвітає, запотіває так, що вже не видно обличчя, мені шкода цього героя, — каже Віра.

Біля фотографій можна побачити м’які іграшки, штучні квіти, елементи одягу, фігурки, яйця і навіть паски. А на ялинах висять кульки з іменами.

Куточок пам’яті “Вовків да Вінчі” всипаний камінцями. Є ще кілька локацій, де територія позначена кольоровим камінням.

Нові території

Прапори і портрети займають дедалі більшу площу. Нині вони стоять навколо пам’ятника козаку Мамаю, на газонах аж до Національної музичної академії.

Переселенець із Запорізької області Ігор, який змушений жити на Майдані в прямому сенсі, каже, що територію впритул до пам’ятника почали заставляти прапорцями приблизно в листопаді 2024 року. А ділянку газону одразу за стелою “Я люблю Україну” освоїли приблизно місяць тому.

Ігор знає, до чиїх фотографій приходять щовечора, а до чиїх ніхто не навідується. Сам він ночує де доведеться. Коли вночі тривога, то пускають у метро. А після відбою виганяють надвір. До прапорів приходить поспілкуватися з людьми. Може щось підказати чи допомогти знайти якусь бригаду.

— Бувають фото підписані, а бувають ні. На сонці швидко вигоряють портрети. Люди запитують, як їх знайти, якщо не підписано, — дивується Ігор.

Я ще не раз почую від відвідувачів про те, як швидко збільшується кількість прапорців. Одна дівчина каже, що пів року тому їх було вдвічі менше. Молода пара у фастфуді обговорює, що коли йшли служити, то прапорців було приблизно двісті. А тепер ціле море.

Стежки

Насправді в цьому морі є ціла система стежок. Фактично ними обмежуються кордони бригад чи районів.

Наприклад, знаходжу місце, позначене як “Герої Краснокутського району Харківщини”. Поділ є за бригадами, областями та навіть країнами. Грузини — собі, французи — собі і так далі. Є також ділянка з національними білоруськими біло-червоно-білими прапорами.

Наталія приїхала з Хмельниччини встановити букет біля фотографії брата Олександра Павлюка. Вона йде стежинкою, потім акуратно ступає між чиїхось прапорців, щоб дістатися до брата. Її подружки знімають все на телефон.

— Ми знайшли знайомих із села, із сусідніх сіл і поставили тут портрет. Але я ще бачила його портрет в іншому місці. Не знаю, хто ставив. Може, з бригади, бо там однакові всі фотографії, — пояснює Наталія. Каже, що за місяць додалося багато нових портретів.

Наталія

Рудоволоса жінка з двома короткими хвостиками в червоній вітровці прибирає сухий букет квітів і говорить по телефону.

— Я ж не двірничка. Навіщо мені це треба, — скаржиться комусь.

Потім іде в глиб прапорів, щось пояснює жінці, яка прийшла, вочевидь, поставити прапорець комусь із рідних.

Дочікуюсь жінку й прошу її розказати, як тут все влаштовано. Вона різко розвертається і йде.

— Ви, журналісти, хоч би раз прийшли і поприбирали. Я оце тільки сьогодні без сапки. А так щодня прибираю, — кидає через плече й швидко йде між прапорами. Пізніше я дізнаюся, що це волонтерка Наталія, саме вона стежить тут за порядком.

— А де тут Чернігівська область? — запитує дівчина.

Наталія відповідає, що область не знає, якби знати бригаду, то показала б. І радить поставити там, де серце підкаже.

Наступного ранку поїду знову на Майдан із наміром долучитися до прибирання і таки розговорити Наталію.

Прибирання

Зранку на виході з метро пахне свіжоспеченими булками. Здалеку помічаю Наталію — жінку з хвостиками в червоному. Вона збирає лампадки і ставить їх на сходах.

— Давайте вам допоможу, — пропоную.

Вона погоджується і розповідає, що хтось повідкручував кришки з лампадок і покидав їх прямо на прапорці. Під вагою лампадок маленькі прапорці тепер просто лежать на землі. Ми збираємо лампадки й ставимо на місце прапорці.

Наталія каже, що викликала поліцію, написала заяву. Стверджує, що здогадується, хто це зробив, і що це вже пʼята заява за останній рік. Часом вона віддаляється від мене, а потім раптом каже: “Ходи за мною. Бо це я роблю”. Як ніби боїться, що присвою собі її роботу.

— Я тут все прибираю, — постійно наголошує вона.

Наталія скаржиться, що ніхто не допомагає з прибиранням. Деякі бригади прибирають тільки біля своїх.

З часом виростають бур’яни, за якими портретів і прапорців уже не видно. Наталія рве бур’ян, сапає. Каже, що минулого літа кропили гербіцидами від бур’янів. А листя восени доводиться збирати руками.

Наталія веде стежинками між прапорами й прапорцями. Вона знає кожен поворот у цьому лабіринті. Показує відео з результатами своєї роботи: як було до прибирання і як стало після.

Якось на території сталася пожежа — через лампадку згоріли прапорці й фотографії.

— Прийшла дівчина, принесла квіти для свого хлопця. Я їй кажу: “Тут вигоріли фото і прапорці. Давай разом приберемо і поставиш квіти”. А вона вся в білому така, каже, що поспішає, — обурюється жінка.

Наталія натякає, що на території меморіалу вже розгорнулася боротьба за кращі місця. Ті, хто може встановити великий прапор чи цілу стелу, закривають портрети інших чи маленькі прапорці. Називає якісь імена, але детальніше говорити про це відмовляється.

Віра Литвиненко з іншими матерями “азовців” прибирають свій куточок. Поламані й не підписані прапорці викидають. Вицвілі написи наводять маркером.

— Ми хочемо, щоб наше азовське серце не зникло, не розмилося поміж інших прапорців. Тому доводиться інші прапорці переставляти.

Часом люди приносять живі квіти і намагаються покласти їх безпосередньо перед портретом. Вони потім гниють і засихають. Прибирати доводиться тій самій Наталії чи Вірі. Вздовж меморіалу стоять вази з водою, тож за бажанням можна поставити квіти туди.

— Комунальники сваряться, якщо в урни викидають лампадки, зламані портрети, вицвілі фотографії. Це не їхня територія, — пояснює Віра Литвиненко.

Каже, що виховати всіх не можуть, можуть лише показувати власним прикладом.

— Якщо кожен прибиратиме по шматочку біля свого підрозділу, то вже буде гарно і впорядковано.

Жінка в чорній хустці шукає місце, щоб встановити портрет брата. Каже, що був важко поранений і помер у лікарні дев’ять днів тому. Раджу звернутися до волонтерів. За кілька хвилин вона вже рве траву разом із Наталією і складає її в чорні сміттєві мішки.

Пізно ввечері видно комунальників у помаранчевому спецодязі. У поминальну неділю вони мили плитку на Майдані.

Лампадки

Щовечора навколо меморіалу на майдані Незалежності запалюються лампадки. Робить це в той самий час уже третій рік поспіль чоловік на ім’я Олег. Він категорично проти фотографій чи будь-якої інформації, яка може ідентифікувати його. У 2022 році загинув його зять, донька пішла у військо. Сам Олег пережив окупацію.

— Я спочатку приїжджав, ставив одну свічечку за зятя, а потім зрозумів, що їм усім це потрібно. Почав робити це від душі й роблю досі. Це моя маленька місія. Це те мінімальне, що я можу зробити для них, — каже чоловік.

Олег — підприємець. Сам купує парафін і сам робить свічки. Каже, що на місяць іде 25 кілограмів парафіну, у гривнях це приблизно 5 тисяч. У нього із собою два пакети. В одному свічки, в іншому порожні формочки, які горіли вчора. Він відкриває кожну лампадку, виймає згорілу свічку, ставить нову і запалює довгою запальничкою.

— Всі кажуть, що це польська свічка. Ні, не польська. Я сам їх роблю. Ось ця штучка чиститься, ставиться ґніт і заливається парафіном. Горить така свічка години три, — пояснює.

Олег жартує, що завдяки своїй місії має такий собі фітнес, адже змушений сто разів присісти, поки запалить усі лампадки і на Майдані, і на Михайлівській площі. І радить усім ставити лампадку, не тільки своєму загиблому, а й іншим.

— Ці свічки про те, що воїни не забуті. Стараюся бути тут в один і той самий час. Хлопці повертаються з фронту, іноді без руки чи ноги, приходять сюди і кажуть: “Дядьку, я повернувся”. Це неймовірно, — ділиться Олег.

Що далі?

Що робити далі з меморіалом? Це місце, яке вже просто так не зникне. Та й це було б жорстоко і неправильно. Віра Литвиненко каже, що все тут тримається на волонтерах. Вони завжди на зв’язку і допомагають сконтактувати, якщо хтось звертається по допомогу.

— Влада не хоче втручатися, упорядковувати, це справді стихійний народний меморіал, який некеровано розростається. Буде як буде. Добре, що там є камери, — каже вона.

Але зберігати порядок дедалі важче. Територія збільшується, а рук не додається. Люди, дотичні до меморіалу, сходяться на думці, що варто кожній бригаді стежити за своїм куточком, навідуватися час від часу.

Олег, який запалює лампадки, вважає, що комунальники мають також долучатися, кому важко — переводитися в інший район. Від бур’янів можна покропити гербіцидами.

— Це найменше, що вони можуть зробити.

На вихідних увечері люди йдуть по Майдану хвилями. Очевидно, з періодичністю прибуття поїздів метро. Дівчина з шопером “Немає часу на журбу” знімає відео прапорів і майдану Незалежності загалом. Мала дівчинка кричить “Героям слава”. Родини фотографуються на тлі напису “Я люблю Україну”. Вуличний музикант співає під гітару “Не стидайся, то твоя земля”.

війна втрати меморіал меморіалізація