«Кожна моя ніч мов гра в рулетку». Колонка мами київського немовляти

Ніч на 24 квітня

Вночі бахкало, але в нас на районі було не дуже гучно. Я погортала телеграм, чи не летить часом до нас. Нічого страшного не знайшла, цьомкнула Максима в щічку і заснула. Зранку о 6:30 встала. Погралася із сином, пригребла розкидані речі, приготувала сніданок, розвела у квартирі срач і вклала Максима на перший сон.

Беру телефон, а там пів десятка повідомлень: «Ти як?».

Максим спить. Я читаю новини.

Повністю зруйнований будинок, купа руйнувань по всьому Києву. Дев’ять убитих, понад сімдесят поранених, з них шестеро дітей. Рятувальники розбирають завали, під якими теж залишилися люди. Серед них двоє дітей.

Росіяни вночі запустили 145 «Шахедів» і 70 ракет по Україні.

Плачу. Ноги німіють, серце калатає, дихання сповільнюється. Цілую сплячого Максима.

Дякую всім богам на світі, що цього разу не ми.

Відповідаю на повідомлення: «У нас все добре».

Ще плачу і йду на кухню прибирати безлад, який створила під час сніданку.

У мене є півтори години. Потім я маю сісти працювати. Після 16:00 зазвичай за планом прогулянка, вечірні ігри, купання і вкладання Максима. Вночі в мене буде кілька годин на себе.

Страх і тривога

У спокійні дні я читаю книжку чи дивлюся кіно, але в такі дні, як сьогодні, думаю про тих, чиє життя зруйнувала війна.

Думаю про Ярослава Базилевича, чию дружину і трьох дітей вбила російська ракета.

Думаю про Анастасію Федченко, чоловіка-військового якої вбили росіяни, коли вона була на останніх місяцях вагітності.

Думаю про родину, двох дітей якої сьогодні вночі вбила російська ракета.

Думаю про те, який це жах втратити все в одну мить через забаганку росіян змусити нас їх полюбити.

І мені просто страшно. Страшно, що я теж можу втратити все, що маю. І найстрашніше, що я цього не вибирала — вибір за мене роблять імперські маразматики в Москві та його Величність Випадок.

У такі дні, як сьогодні, я думаю про тих, чиє життя зруйнувала війна

Звісно, можна виїхати. Проте для мене це майже як втратити все, тільки в духовній площині. Тож поки що я лишаюся, але не виключаю будь-якого варіанта.

У цьому хаосі життя й трагедій завжди звучить тривога: повітряна і моя внутрішня. Вона ставить безліч питань. Що робити далі? Куди йти? Чи виїжджати? А яка ймовірність, що влучить у наш будинок? А яка ймовірність, що ми загинемо, якщо влучить? І так по колу. З дня в день. Уже дев’ять місяців.

До народження сина я не боялася смерті. Тепер боюся всього.

Пологовий, реанімація, обстріл

Пам’ятаю, коли росіяни обстріляли дитячу лікарню «Охматдит». Максиму було вісім днів — ми лежали в Перинатальному центрі Києва, де він народився на два місяці раніше терміну з вагою 1630 грамів. Ось уже п’ять днів, як його перевели з реанімації в палату, де він лежав в інкубаторі втиканий крапельницями та підключений до CPAP (метод штучної вентиляції легень).

Тоді ми не реагували на тривоги, бо таку малу й слабку дитину небезпечно було вивозити з палати. Та що там казати, тоді я навіть на руках тримала його лише раз! Думала: «Невже росіяни поцілять у дитячу лікарню? Це ж геть по-скотинячому».

А тоді гупнуло так, що я аж присіла. Всі заметушилися. Я розгублена і не знаю, що робити з тими дротами і як вивезти дитину з палати. Допомогли лікарі. Ми виїхали в безпечне місце. Апарат CPAP лишився в палаті.

Сиджу читаю новини. Прилетіло в «Охматдит». Лише за чотири кілометри від нас. Серце вилітало з грудей. Росіяни біснувалися і писали, що «ета вам за дєтєй данбаса», і їх геть не цікавив той факт, що саме вони почали цю війну.

А я зі свекрухою сиділа і трусилася над Максимом, думала про те, щоб не прилетіло знов і щоб його дихання не зупинилося, як кілька днів тому. Манюній Максим крутився в перевозці, а я навіть на руки не могла його взяти, щоб заспокоїти: один необережний рух — і голки порвуть ті малесенькі вени.

Боялася дихати. І плакати боялася. Бо треба бути сильною. Бо я доросла. Бо я мама. Бо я відповідальна за цю грудочку щастя.

І так уже дев’ять місяців. Щодня. Щогодини. Щосекунди. Я і вся наша родина з дня в день робимо все, що в наших силах, щоб забезпечити Максиму щасливе дитинство, але, на жаль, ми не всесильні.

Ми біжимо за найменшим пчихом у лікарню, дуркуємо, готуємо йому найсмачніші й найкорисніші страви, оберігаємо його сон, притискаємо міцніше й міцніше, не відмовляємо в покатусях на руках і цілуємо, цілуємо, цілуємо. Але, на жаль, ми не можемо захистити його від російської ракети чи дрона.

І кожна моя ніч мов гра в рулетку: прилетить чи не прилетить, поцілить чи не поцілить, виживемо чи не виживемо.

Кожна моя ніч мов гра в рулетку

Коли не прилітає, дякуєш і оплакуєш чужі трагедії, десь підсвідомо одягаючи їх на себе. І то тільки коли є сили. А тоді береш себе в руки й знову біжиш. Біжиш жити новий день і виконувати нескінченний потік завдань, бо ти дорослий і маєш дбати про цю грудочку щастя.

І так щодня. Іноді сили закінчуються, але ти згадуєш, що живий, і біжиш далі, сподіваючись, що черговий російський дрон чи ракета тебе омине.

І поки що оминають. Та чи довго нам щаститиме в цій грі на виживання, невідомо.

війна діти обстріл Києва цивільні жертви