Коли люди перестали любити дерева? Адже це питання виживання

Чернігівщина. Дерева роду

Мої спогади дитинства пронизані літніми зеленими сутінками, що панували під великими розлогими деревами. Ось ми дітьми біжимо на річку, обсаджену старими великими вербами, можна вчепитися за віти, розгойдатися і полетіти у воду. Мчимо на велосипедах до парку, де найвищим пілотажем було з’їхати багаторівневими сходами від обеліска Слави аж донизу і не зробити “вісімку” на колесі й не потрапити на очі комусь із дорослих. А потім кинути велосипеди в траву і гратися в хованки між старими деревами, розповідати лякачки або ж вилізти на якогось крислатого велетня і влаштувати там таємну нараду.

Всі наші “подвиги” відбувалися під деревами, на деревах, поміж деревами, у тіні дерев. Коли народжувалися діти, родина садила дерево, на весілля або чийсь ювілей також. Щоб давало тінь і затуляло подвір’я від сторонніх очей, щоб цвіло і пахло, а восени вкривалося різнобарвним листям. Великі старі яблуні, груші, шовковиці, клени, липи, верби, абрикоси, горіхи, горобини, дуби, берези були всюди. Без вишень у садку ніяк, це ж і пироги, і вареники, і варення на зиму. А ще ми їли клей із вишень. Напевне, як усі нормальні діти.

Мій дід був аграрієм, головою колгоспу на Чернігівщині. Він дуже ретельно планував висадку дерев. Особливо лісосмуг, якими були розділені всі поля. Лісосмуги були широкі, саджанці для висадки ретельно підбиралися восени і навесні. Дід любив великі старі дерева, про які можна сказати: то моя баба посадила, як дівкою була. Якщо якусь гілку відчахнув вітер, її зрізали, але дерево не чіпали. Не було газу, опалювали вугіллям і дровами. І те, й інше ще треба було роздобути. Але нікому не спадало на думку вирубувати старі дерева на подвір’ї, у саду, а тим паче за межами власної ділянки.

Моє дитинство і дитинство моєї молодшої сестри минало в будинку, оточеному чудовим садом. Там ми народилися, а пізніше переїхали до Києва. Вірус нелюбові до дерев уразив багатьох у тому містечку вже після нашого від’їзду.

Я давно не була в місті мого дитинства на Чернігівщині. Років п’ять тому знайома, також родом звідти, надіслала свіжі фото. Ніяких верб на берегах річки, ніяких зелених алей, а наша вуличка Лісова — шиферні паркани, з-за яких визирають низькорослі деревця. Ні кленів-гігантів, ні квітучих лип. Незмінною на вулиці дитинства лишилася тільки стара металева поштова скринька, куди сусідам листоноші вкидали газети, а мені — журнал “Барвінок”.

“Коли люди перестали любити дерева?” — питає мене мама. Я точно не знаю.

Київ. Дерева пам’яті

Спогади про мою юність у Києві також пов’язані з деревами. Ми спочатку жили в Новобіличах, під лісом. З нашого мікрорайону ходили пішки в ліс по гриби. Коли перебралися в район станції “Житомирська” (ніякого метро тоді там не було), житлові масиви від дороги відділяли великі соснові гаї, де жило безліч птахів. Тепер на тому місці торговельні центри, багатоповерхівки.

На свою першу роботу — до Дитячої республіканської бібліотеки — я ходила від метро між неймовірно прекрасними кленами і жодного разу не під’їхала транспортом, бо таку красу споглядати в усі пори року — це кайф! Пізніше до різних офісів, де мені довелося працювати, я також переважно ходила пішки від метро. Київ моєї юності все ще був дуже зеленим, це було ще до епохи забудовників, хижацького знищення зелених зон і бездарного кронування дерев.

Мандруючи різними країнами, я порівнювала тамтешні міста з моїм містом. В Італії бачила дорогу, яку збудували з вигином, щоб обійти два гігантських дерева, які стояли на шляху магістралі. У Греції чи не в кожному містечку й селі є оливи, яким кількасот років, їхні гілки підперті, трухляві дупла заліковані глиною. Під ними стоять стільчики чи лавка, щоб можна було посидіти, випити кави чи горілки-узо. Вже не пригадую, де саме, та я жила в готелі, де під час будівництва комплексу, щоб не спилювати старе дерево, у балконах усіх трьох поверхів зробили отвори, крізь які воно і далі росло.

У розвинених країнах кожне велике дерево в місті обстежують спеціальними приладами і заносять до спеціального реєстру як частину міської екосистеми. Воно, як і людина, має паспорт. Програма інвентаризації дерев уже є і в містах Польщі. Таке дерево не можна спиляти без спеціального дозволу, і ніякий хабар не допоможе. Подекуди навіть на власному подвір’ї не можна чіпати старі дерева без поважної на те причини. Навіть Нью-Йорк, який я уявляла кам’яними джунглями, здивував кількістю зелених велетнів. І в центрі, і в спальних районах. Влітку в місті спекотно, тож велетенські дерева рятують перехожих від спеки і затіняють будинки. А навесні вулиці вкриті різнобарвним цвітом.

В Ізраїлі я дізналася, що є день, коли кожен ізраїльтянин має посадити дерево. І вже багато років поспіль люди засаджують свою країну деревами, вигадуючи хитромудрі способи для зрошення, бо опадів украй мало. Супутникові зйомки показують, що Ізраїль стає дедалі зеленішим.

У нашу нинішню як сільську, так і міську українську естетику, схоже, більше не вписуються кремезні сторічні дерева. І пережитком “совка” цей синдром не назвеш. Адже в “совку” планово висаджували ліси, лісопосадки, паркові алеї, а в приватних обійстях скрізь стояли зелені велетні. Отже, це якийсь загадковий постсовєцький синдром, коли нормою став суцільний цемент, бетон, а атрибутом красивого життя — газон, куди не прокрадеться ані кульбаба, ані ромашка, ані різнотрав’я. Бетону в наших містах вже давно більше, ніж рослинності, а тим часом цивілізований світ дійшов висновку, що буйна зелень і великі дерева — це надійний порятунок від спеки і посух, які супроводжують зміну клімату. Що справжній луг навіть у міській зоні значно стійкіший і здоровіший, ніж вискубаний газон і декоративна клумба. Що листя можна не загрібати і тим більше не палити, а траву не скошувати “під нуль” у спеку.

Дослідження в Британії довели, що в містах у різнотрав’ї живе в сотні разів більше розмаїтих дрібних істот, ніж у декоративному газоні.

Американські вчені вивчали вплив дерев на температуру повітря в містах і виявили, що біля парків температура повітря на 1,8 градуса нижча, ніж у середньому по місту. Дерева охолоджують повітря не лише завдяки тіні від крон, а й через вологу, яка випаровується з листя.

Знову село. Дерева печалі

Після багатьох років життя в мегаполісі я знову переїхала в село. Звичайне село на Київщині. Мені здавалося, що я повернулася додому, все було так, як у дитинстві. І дерева. Багато дерев, зелені алеї, крони, що сходяться над сільськими дорогами, оточене великими плакучими вербами озеро.

До моєї ділянки підступав сусідський сад. Справжній, дикий, як ті сади в англійських детективах. Там були старі сорти яблунь, витривалі, родючі, таких сьогодні вже не знайдеш. Дід, господар саду, розповідав мені, як він висаджував дерева дички, потім шукав по сусідах гілочки найкращих старих сортів і сам прищеплював їх.

Дід помер, і його сад купив інший господар. Перше, що він зробив, — спиляв увесь сад. Потім подзвонив мені. Його цікавило, чи планую я спиляти стару вербу на моєму подвір’ї, бо на ній є омела. У селі, де пересихають річки і криниці, не ремонтуються дороги і не вивозиться сміття, нова людина переймалася тим, чи згодна я спиляти свою вербу! У спадок від попередніх господарів мені дісталися дві велетенські верби і така сама стара яблуня.

Я уявила, скільки птахів жило в тому дідовому саду, треба ж їм кудись було перебратися. Хай живе верба.

Розлогі верби навколо сільського озера також стали жертвами “війни проти дерев”. До місцевої влади прийшли депутати, які ненавидять дерева. А може, і не ненавидять, а просто вигадали схему, як виділяти самим собі через місцеве КП легкі гроші на так званий благоустрій. Адже що може бути простіше, ніж спиляти зелені насадження без мороки, без жодних документів, без експертизи. А деревина — приємний бонус.

Що лишень ці діячі не вигадували, щоб виправдати знищення зелених насаджень у селі. Наприклад, верби шкодять озеру і засмічують воду листям. Тоді як в Україні споконвіку ставки обсаджували саме вербами.

Ми намагалися захистити дерева, частково нам це вдалося, частина верб лишилася. Та вже після російського вторгнення, коли люди перемкнулися на безліч інших проблем, депутати донищили всі верби і взялися за інші великі дерева в селі.

За одинадцять років життя в селі на Київщині я бачила, як господарі знищують на своїх ділянках усі дерева заввишки більш ніж чотири метри. Бо їх складно обробляти, бо від них багато листя, бо вони, напевне, хворі, бо вони затіняють город і так далі. Бачила, як люди крадуть дерева в лісі, якого й так лишилася невеличка смужка, обираючи гарні, міцні молоді дуби. Бо є гроші на авто, на бензопили, на бензин, а на дрова немає. Особливо на дубові дрова. Ліс же нічий, там можна красти.

Я бачила, як по-хижацьки під виглядом благоустрою знищуються зелені зони.

Єдине, чого я не бачила, то це бодай якогось плану озеленення чи щоб хтось садив дерева за межами своєї ділянки. Лише одного разу мій сусід, який зараз служить в армії, запитав: “Тобі потрібні липки? Я тут із лісництва привіз, ходімо висадимо нагорі”.

***

Нам треба садити дерева, багато дерев, це наш порятунок у спекотному світі, який вже настав. Дуби, клени, в’язи, липи. І груші! Я досі не знайшла відповіді, чому сучасні дерева не ростуть такими великими, як було колись. Біля мого подвір’я росте сторічна груша завбільшки як баобаб. І навесні вона досі цвіте, збираючи навколо себе тисячі бджіл. Добре, що ніхто ще не купив ту ділянку і не спиляв її…

Ми навряд чи побачимо, як посаджені нами дерева стануть велетнями, але мені хотілося б, щоб наступні покоління українців знали, як сонячне світло проходить крізь крону гігантського клена й стає зеленим і прохолодним. І як між листям стрибають сонячні зайчики, якщо лягти в тіні горілиць.

вирубка дерева екологія