Наші котики та інші. 1: Ситуація в тилу — лавандовий раф
Називайте мене Котик. Так сталося, що це моє прізвище. Кілька років тому (не зважайте, скільки точно), не маючи особливого бажання тікати чи ховатися, я подумав, що трохи ризикну й піду позахищатися від російських окупантів.
Texty.org.ua починають публікацію серії заміток про армійське життя, замаскованих під художній твір.
Давайте для затравки розкажу, чому я перестав ходити в улюблену кав’ярню. Коли я повернувся з ТПД на ППД (вибачте за матюки), то вирішив спробувати нашумілий лавандовий раф (вибачте за матюк).
Кав’ярня біля ППД
Щоб не вдавати із себе рекса, зразу доповідаю. Я навіть не в піхоті. Зовсім не в піхоті. Хоч і не штабний, тьху-тьху. Стрілець — гордо читаю у воєннику, коли мені погано.
Та й ротація, з якої я щойно повернувся, була всього-на-всього в Покровськ. І це був геть не той Покровськ, що тепер. Тоді в Покровську водилися діти на дитячих майданчиках. А мені було трохи соромно, що я не в Авдіївці. Звісно, в Авдіївку я при цьому не хотів. Хоч і довелося кілька разів. Але то інша історія — не про ситуацію в тилу.
В умовних окопах я був лише кілька разів, коли панічно ховався від обстрілів. Відмовляюся визнавати за собою будь-який ступінь ПТСР. Уже другий рік я сидів на тразодоні, який у Покровську продавали без рецепта.
А от до гідазепаму, який у Покровську теж продавали без рецепта, діло не дійшло. Я мав його в аптечці, але навіть після обстрілів жодного разу не випив. Хоча я сцикло. Чи обережний. Як подивитися.
Це все до того, що, як бачите, я був цілком адекватний, коли прийшов куштувати лавандовий раф у тилу, біля ППД.
За час, поки я був на Донбасі, тиловий лавандовий раф став мемом. Ну то я вирішив підіграти
Просто за час, поки я був на Донбасі, тиловий лавандовий раф став мемом. Ну то я вирішив підіграти. Типу військові ж теж п’ють лавандовий раф, не в лавандовому рафі справа. Це я такі діалоги з собою вів у голові. Навіть хихикав. Як бачимо, цілком адекватний.
Але раф мені не сподобався.
По-перше, замість дівчинки в моїй улюбленій кафешці тепер був пацан. По-друге, сам напій нагадував запахом кульки від молі. По-третє, коли я зайшов, то побачив друга. І зрадів. Але помилився.
Я ж до великої війни був турнікменом і качком. Ну й побачив зі спини свого gym buddy. “Міша!” — крикнув я в голові. Але ж я адекватний. Хто ж так робить.
То я мовчки підійшов і поклав Міші руку на плече. Ото, думаю, зрадіє.
Але я був у формі, бо це ж біля ППД.
Міша обернувся, здригнувся, і знаєте, що він мені сказав?
“У мене інвалідність”.
А я ж то його знаю.
Він побачив не мене, а мою форму.
І знаєте, що я відповів?
“Яйця в кулак, Міша. Я не з ТЦК”.
“Яйця в кулак, Міша. Я не з ТЦК”
А потім я побачив футболку, яка обтягувала біцухи і грудак Міші.
Знаєте, що там було написано?
Ви, може, бачили такі футболки.
“Наша русофобія недостатня”.
Ось.
Але в кафе я перестав ходити не через це і не зразу.
Тоді в кафе перестав ходити Міша, га-га-га.
По цивілу
Ну а я поступово перейшов із форми на цивільний одяг. Якось так комфортніше. Не бачиш, як на тебе тепер дивляться. Зовсім не так, як кілька років тому. То я став перевдягатись у форму вже за КПП. А по вулиці ходити малопомітним. Щоправда, в штанах M-Tac, бо тепер не розумію, як ходив раніше без усіх цих зручних кишень. Але колір такий, що це не помічають. Хіба що такі, як я.
Перестав я ходити в кафе пізніше, уже в цивільному. І через нового баристу.
Раз він єхидно так спитав: що ж за війська такі, що я вже більш як місяць у тилу? А мені справді через це соромно. Іншалла, пізніше потроху розкажу про своїх пацанів, які тим часом гинуть, потрапляють у полон, лежать у лікарнях на апаратах Єлізарова, йдуть у СЗЧ. А я в тилу. І я туди до них більше не хочу.
Але й не через це я перестав ходити в ту кафешку.
А через таке дурне, що я не знаю, чи ви й зрозумієте.
Це ж усе в моїй адекватній голові.
Бариста поступово, схоже, забуває, що перед ним військовий. Хоч і в цивільному. Або не забуває, тоді це ще гірше.
І от одного разу — а моїх тоді якраз гинуло багато, один за одним — п’ю я біля ППД каву (не лавандовий раф, а великий капучино на подвійному еспресо, з кофеїном, на класичному молоці, купаж, без цукру).
Мружуся на сонечку. Людей мало. Бариста відпочиває. Поруч зі мною на лавочці, на сонечку бариста призовного віку говорить з іншим клієнтом, теж чоловіком призовного віку.
Бариста:
“...З ковідом у них не вийшло, то придумали війну. Війна пішла на спад — щас придумають щось іще. Знаєш таке: золотий мільярд?
Знаєш таке: золотий мільярд?
Це значить, що має лишитися мільярд людей, а всіх інших нада почистити. Є ващє теорія, що вони нас бояться, бо якщо всі слов’яни об’єднаються, то буде страшна сила”.
***
Наступного разу я розкажу вам щось цікавіше. Наприклад, про свого першенького росіянина.
А тим часом, як кажуть у відео на планшеті моєї донечки, ставте лайки-колокольчики. До зустрічі в наступних серіях.
Згідно-відповідно ваш
старший солдат Олександр Котик
P. S. Когнітивне зміщення
У ситуації часткової несвободи легше писати правду, видаючи її за вигадку. Якщо в якийсь момент стане страшно чи просто боляче, додамо фантасмагорії. Чекайте на божевільних учених або єдинорогів, це буде знак.