«Я думаю, він би не стрельнув». Диканька попрощалася з убитим працівником ТЦК
4 лютого в селищі Диканька на Полтавщині поховали військовослужбовця П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП Олександра Сикальчука. Він загинув у тилу в ніч проти 1 лютого. Його застрелив із мисливської рушниці на заправці поблизу Пирятина цивільний чоловік у балаклаві.
Траурний кортеж із пів сотні автомобілів розтягнувся на кількасот метрів на вулицях селища. Мешканці Диканьки зустрічали земляка на колінах, схиливши голови в скорботі. Люди зупиняли авто на узбіччі й виходили, щоб віддати останню шану військовому.
Олександр Сикальчук народився 29 серпня 1985 року в смт Понорниця Чернігівської області. Проходив строкову військову службу в 2003–2004 роках. Закінчив Сосницький професійний аграрний ліцей у 2006-му. Був одружений, разом із дружиною Оленою виховували двох неповнолітніх дітей: сина Артема і доньку Софію. Проживав із родиною в Диканьці, що на Полтавщині.
Призваний на військову службу 27 вересня 2023 року на посаду гранатометника відділення охорони. З 26 квітня 2024-го був на посаді стрільця першого відділення охорони.
Як розповідають односельці, до мобілізації Олександр робив ремонти й лагодив авто.
«Я думаю, він би не стрельнув»
За традицією, заведеною в Диканьці, кортеж неквапом проїхав центральними вулицями селища і повернув до церкви, де відбувався чин похорону.
Тим часом перед храмом Святого Луки збирається кількасот людей. Жінки із заплаканими очима, чоловіки бліді й мовчазні.
У глибині церковного подвір’я стоять чоловіки й жінки у військовій формі з шевронами Диканського добровольчого формування. Впівголоса обговорюють трагічні події.
«Чому він не встиг першим?.. Була ж зброя… Таке страшне горе», — каже невисокий худорлявий чоловік у формі.
«Я думаю, він би не стрельнув. Цінував життя. Навряд чи міг подумати, що той козел вистрілить», — відповідає йому товариш по підрозділу, сивий чоловік із прапором у руках.
«Шокують коментарі в соцмережах»
Серед добровольців ДФТГ, які прийшли попрощатися з Олександром, стоїть жінка в однострої. Це Марина, яка знає Сикальчуків, бо її дитина навчається в одному класі з Артемом, сином Олександра.
«Особисто знаю їхню родину. І Олександра, і його дружину. Саша — доброї душі чоловік. Був. Дуже спокійний, відповідальний. Навіть вранці того дня, коли його вбили, ми його бачили, як і щодня: він або до дружини на роботу заїжджає, або дитину везе в садочок. Завжди привітається. Коли в суботу дізналися про його смерть, всі були в шоці. Багато хто не вірив.
Я дізналася з батьківської групи, що загинув тато Артема. Досі не можу прийти в себе, — каже Марина. — Ще шокують коментарі в соцмережах, пишуть всяку гидоту про Сашу, що він був людоловом. Люди, схаменіться! Це все неправда, він був хорошим, чесним, добрим. Гарним військовим». На очах жінки з’являються сльози.
«Його дуже поважали в селищі і раніше, і після мобілізації. Ставлення не помінялося. У нас взагалі тут до ТЦК нормальне ставлення. Ото що показують в інтернеті бусифікацію, у нас такого немає і ніколи не було», — додає товариш Марини по ДФТГ, чоловік із короткою сивою бородою.
«Він був скромний, але дружелюбний»
Окремою групою стоять військовослужбовці ТЦК з траурними чорно-червоними пов’язками. У декого замість шевронів установи на плечах красуються шеврони десантних бригад, у яких вони служили й дістали поранення, після чого були переведені на військову службу в ТЦК.
Це товариші Олександра по службі.
До гурту підходить високий сивоволосий чоловік у військовій формі з погоном капітана.
«Я командував ротою охорони, коли Олександр прийшов за мобілізацією. За станом здоров’я він був обмежено придатний. Навіть коли був на строковій службі ще у 18 років, його комісували з армії за станом здоров’я. Тому, коли мобілізували, усі півтора року служив тут. Мав такі самі обов’язки, як і вся рота охорони: наряди, охорона, участь у різних заходах, зокрема в похованнях. Ніколи не відмовлявся, сумлінно виконував усі завдання, які перед ним ставили. Був дуже скромний, але дружелюбний, товаришував зі всіма», — згадує капітан Олександр Дзюба, колишній командир роти охорони П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП.
До церкви під’їжджає білий мікроавтобус, із якого військові дістають і заносять до храму труну і хрест, перев’язаний рушниками. Розмови враз стихають. Над майданчиком панує гнітюча тиша.
Невелика церква не вміщує всіх, хто прийшов провести військового в останню путь. Тому більшість людей залишаються надворі. Сумирно стоять, і тільки вітер ворушить траурні стрічки на букетах, які присутні тримають у руках. Із церкви пахне ладаном і віє сумом.
Після звершення чину похорону, коли з храму виносять труну, на майданчику лунає «Пливе кача». Усі присутні стають навколішки, окрім членів ДФТГ, які тримають українські прапори, утворивши жовто-блакитний коридор.
По закінченні відспівування, коли мікроавтобус із тілом загиблого вирушає далі, кортеж заїжджає додому до Сикальчуків. Відбувається прощання на подвір’ї невеликого старого, але доглянутого будиночка. Разом із мамою та бабусею зі свічками в руках біля труни стоять діти Олександра. Майже ніхто не стримує сліз, поки священник читає молитви. Після прощання на рідному подвір’ї наступна зупинка кортежу біля будинку батьків, буквально на хвилину.
«У нас так заведено, щоб усі близькі могли попрощатися, а людина, яка померла, востаннє побувала вдома», — пояснює сусідка родини, жінка старшого віку в чорному пальті й теплій сірій шапці.
Ще кілька поворотів звивистими вуличками селища — і кортеж виїжджає на околицю, де поміж чорним ріллям розкинувся один із диканських цвинтарів. Тут кількасот доглянутих могил, а з одного боку на щоглах майорять синьо-жовті прапори — над похованнями військовослужбовців. Відтепер тут на одну могилу більше.
Виконавши обряд, священник запрошує до останнього слова присутніх. Один за одним беруть слово військові й цивільні, які знали Олександра особисто. З-поміж натовпу виходить, трохи шкутильгаючи, високий широкоплечий чоловік в армійській зеленій куртці, з-під якої видніється чорний каптур толстовки.
загинув на рідній землі від рук покидька, який замість того, щоб вбивати кацапів, сотворив таке зло…
«Будучи на війні, за ці роки я пережив немало смертей побратимів, друзів, товаришів. Але смерть Саші вразила мене якось дуже… дуже особливо. Бо загинути на рідній землі від рук якогось покидька, який замість того, щоб вбивати кацапів, сотворив таке зло… У мене просто немає слів… Вибач, друже, що в скрутну хвилину не було кому тобі допомогти», — не стримуючи більше сліз, Владислав Марченко підходить до труни й востаннє обіймає свого товариша по службі.
Солдат Марченко два роки брав участь безпосередньо в бойових діях, дістав важке поранення під Авдіївкою. Після тривалого лікування був переведений до ТЦК та СП у Диканьку. Служив в одній роті з Олександром Сикальчуком.
Дочекавшись, поки всі, хто хотів, сказали прощальне слово, священник оголошує, що присутні можуть попрощатися, і до труни вишиковується довга черга. На коліно біля тіла загиблого військового стають не лише чоловіки, а й дехто з жінок.
Над цвинтарем лунає гімн України, і військовослужбовці тричі дають залп одиничними пострілами з автомата. Після звуків пострілів тиша, здається, аж дзвенить.
Тільки чути, як на вітрі тріпотять прапори. І наостанок, коли кришка труни навіки закривається, над полем моторошно розноситься крик матері: «Синочку, Боже ж мій, як же я тебе люблю! Я не хочу тебе відпускати, щоб ти йшов від мене! Нехай ті, хто тебе забрав, поплатяться за це. Боже, покарай їх за мого сина!».
Убивство
У ніч на 1 лютого військовослужбовець ТЦК Олександр Скальчук доправляв мобілізованих до навчальної частини. Одному з чоловіків, полтавцю Євгенові Щербаку, нібито стало погано, тому група зупинилася на автозаправці в Пирятині. Тоді до військових при виконанні підійшов озброєний чоловік і попросив військового віддати зброю, а коли не отримав бажаного, відкрив вогонь із мисливської рушниці.
Нападник був у балаклаві та піксельних штанах, тому його особу відразу встановити не вдалося. Після пострілу він забрав автомат пораненого і втік разом із новопризваним чоловіком, який раніше прикидався хворим.
Пізніше зʼясується, що полтавець кілька разів дзвонив родичці з Лубен і повідомляв маршрут їхнього автобуса. Розуміючи, що знайомий не встигає доїхати до місця планової зупинки, мобілізований прикинувся хворим і попросив на кілька хвилин зупинитися, щоб затягнути час.
Пораненому військовослужбовцю надали невідкладну допомогу, викликали поліцію та швидку, однак врятувати його життя не вдалося.
Підозрюваний
Оперативники почали переслідувати втікачів. Підозрюваних затримали того самого дня, через кілька годин після нападу. Під час обшуку в лубенця вилучили два корпуси ручних гранат, мисливську рушницю, патрони, балаклаву, мобільні телефони. Автомат військового знайшли в лісопосадці.
У вбивстві військовослужбовця Олександра Сикальчука підозрюють мешканця Лубен Вадима Кузуба. Йому інкримінують перешкоджання законній діяльності ЗСУ в особливий період, умисне вбивство та викрадення вогнепальної зброї, поєднане з насильством, небезпечним для життя і здоров’я (ч. 1 ст. 114-1, ч. 1 ст. 115, ч. 3 ст. 262 КК України).
3 лютого Вадиму Кузубу обрали запобіжний захід — 60 днів тримання під вартою без права застави. На суді він визнав свою провину і сказав, що хотів лише налякати військового, але йому це не вдалось, і тоді він вистрілив. Підозрюваний сподівався, що поранив військового, а не вбив.
Полтавцю оголосили підозру в пособництві у перешкоджанні законній діяльності ЗСУ в особливий період (ч. 5 ст. 27 ч. 1 ст. 114-1 КК України). Його теж взяли під варту.
Реакція
Командувач Сухопутних військ ЗСУ Михайло Драпатий назвав напад на військовослужбовця ТЦК «червоною лінією, яку не можна перетинати». За його словами, це не можна толерувати.
«Без справедливого покарання вбивць, зловтішників і зрадників ми отримаємо ще більше вбитих у тилу побратимів. В інших містах. В інших кварталах. На заправках, у супермаркетах, у під’їздах, на вулицях, які ми називаємо іменами Героїв», — сказав Драпатий.
2 лютого в приміщенні Рівненського обласного ТЦК та СП стався вибух. Одна людина загинула, ще шістьох поранено. Один із потерпілих у важкому стані.
І той самий сценарій повторився біля будівлі Павлоградського РТЦК та СП. Унаслідок вибуху чоловік дістав поранення, його стан легкий.
Головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський назвав ці випадки насильства проти військовослужбовців ганебними і неприпустимими. І додав:
«У ЗС України роблять все, щоб у ході мобілізаційних заходів не допускати випадків порушення прав людини. Сухопутні війська намагаються долати наявні проблеми в роботі ТЦК, виправляти помилки, працюють над покращенням якості роботи ТЦК».
