Занурення в читання товстої паперової книжки ризикує стати втраченим досвідом. Чому це погано?

Песимісти й оптимісти 1990-х

Коли англійський письменник-фантаст Террі Пратчетт брав інтерв’ю в Білла Ґейтса для журналу GQ у 1995 році, лише 39% американців мало доступ до домашнього комп’ютера, а частка підключених до інтернету становила 14%. На зорі епохи інтернету політика та культура рясніли райдужними планами щодо інформаційної супермагістралі у XXI століття, тоді як Террі Пратчетт був менш оптимістичним щодо цього.

Пратчетт запитав у Ґейтса, що станеться, якщо користувач поширить в інтернеті щось наклепницьке, наприклад псевдоакадемічну працю про заперечення Голокосту.

«У мережі існує певний паритет оцінки інформації, — сказав Пратчетт, — неможливо з’ясувати, чи має ця річ якесь підґрунтя, чи це просто вигадка». Як і слід було очікувати, Ґейтс заперечив загрозу будь-якого епістемологічного (базового. — Ред.) колапсу, коли зникають традиційні способи пізнання, а інформаційне поле заповнюється дезінформацією та фейками.

Не пропонуючи жодного механізму запобігання цьому, мільярдер сказав, що «в мережі будуть авторитети думок (дослідження про лідерів думок серед українців у ютубі читайте тут), а спосіб, яким ви зможете перевірити чиюсь репутацію, буде набагато витонченішим». Google з’явився через три роки, Facebook — через дев’ять, Twitter — через одинадцять років.

Застереження Пратчетта було непопулярним у далеку епоху нестримного технічного прогресу, але він був не єдиним, хто застерігав про можливу нову реальність.

Астрофізик Карл Саган передбачив це у своїй книжці «Світ, охоплений демонами» 1995 року:

«Коли приголомшливі технічні можливості опиняться в руках небагатьох і більшість втратить здатність визначати власний порядок денний або ставити під сумнів тих, хто має владу, нація майже непомітно для себе скотиться назад у темряву».

Для багатьох читачів 1990-х, після падіння радянського комунізму й піднесення американського духу, морально світ повернув у бік визвольної сили технологій. Однак те, що пророкували Пратчетт і Саган, — це не кінець історії, а радше занепад істини. Не так комп’ютерна революція, як комп’ютерний апокаліпсис.

Нові технології принижують паперову книжку

До Пратчетта і Сагана, розквіту соціальних мереж та ШІ вийшла книжка «Елегії Гутенберга» Свена Біркертса. Він кинув виклик майбутній цифровій трансформації, коли вона ще тільки проблискувала в очах таких людей, як Білл Ґейтс. Книжка була опозицією до панівного утопізму 1990-х і вбачала непоправну шкоду в приниженні друкованої книжки новими технологіями.

У сучасному суспільстві все відштовхує від внутрішньої замкненості

На думку автора, перехід від друкованої книжки до інтернету становить загрозу нашій здатності утримувати свою увагу й занурюватися в щось складне. «У сучасному суспільстві все відштовхує від внутрішньої замкненості, — пише Біркертс. — Дедалі більше людських контактів відбувається через мережі, і за своєю природою ці взаємодії тримають нас у віртуальному часі, далекому від нас самих».

Якщо це було правдою в 1994 році, то наскільки актуальне сьогодні?

Як спасіння від віртуального знищення себе Біркертс звертається до літератури, стверджуючи, що в «повільному й медитативному володінні книжкою», яке він називає «глибоким читанням», ми здатні «зберегти ідею того, що життя — це не послідовність прожитих моментів, а доля».

На адресу Біркертса лунало багато критики. Анонімний рецензент періодичного видання Kirkus назвав його «затятим книжковим хробаком». Інший, із літературного журналу Chicago Review, стверджував, що носій, тобто інтернет, не є самим повідомленням. Як приклад він описував, що не відчув жодної різниці між книжкою письменника Шеймуса Гіні на папері та екрані.

Дін Блобаум із видавництва Чиказького університету розкритикував книжку «Елегії Гутенберг», зазначивши, що електронні медіа постають у ній «хлопчиком для биття для проблемного західного світу». Він стверджував, що аргументи Біркертса занадто всеохопні, коли він звинувачує комп’ютери в занепаді освіти, грамотності та культури. Однак через тридцять років виявиться, що Біркертс мав рацію.

Головною причиною критики Біркертса було нерозуміння того, наскільки інформація, яка передається через інтернет, відрізняється від друкованої, тобто від книжок. Рецензент Kirkus, наприклад, уявляє собі Біркетса в різні моменти минулого, коли той виступає проти кулькової ручки, друкарської машинки чи верстата. У цій критиці випускалося з уваги, що то були технології виробництва, а інтернет — це також технологія отримання. Шалений, взаємопов’язаний, пронизаний гіпертекстом всесвіт цифрового читання — це категорично інший досвід.

«Якщо щось і змінилося в моєму читанні з роками, то це те, що я ціную стан, у який мене занурює книжка, більше, ніж її конкретний зміст», — казав Біркертс.

Зрештою, саме по собі читання залишається буквально центральним елементом нашого існування, можливо, більше, ніж будь-коли в історії. Наше цифрове життя опосередковане словами — постійний скролінг Reddit, Facebook чи Twitter. І все ж таки це значно відрізняється від занурення в «Грозовий перевал» чи «Мобі Діка».

У жертву принесено не саме читання, а особливий досвід, що перебуває під загрозою зникнення через відволікання людей на нові технології.

Читацький «потік» уможливлює занурення в інший спосіб буття, розширення можливостей і свідомості. Було б нерозумно наводити заїжджений аргумент, що велика література породжує хороших людей, зрештою, багато нацистів читало Ґете й Шиллера, але відмовитися від глибокого читання означає відкинути щось внутрішньо притаманне, дорогоцінне й неповторне.

«Я читаю романи, щоб віддатися концентрованій і цілеспрямованій внутрішній діяльності, яка налаштовує і підкреслює моє внутрішнє життя», — пише Біркертс. «Мене так само тягне до цифрової порожнечі, як і будь-кого з нині живих, та я мушу зосереджувати свою увагу на читанні, щоб підготувати себе до життя серед цих дивних місць, які називаються романами».

Без цієї відданості я не блукав би багатовіковим будинком із привидами у «Північному лісі» Деніела Мейсона, не мандрував би безмежними просторами Євразії після Першої світової війни у «Світі і всьому, що в ньому є» Александара Гемона, не познайомився б із десятками цікавих персонажів у «Каледонській дорозі» Ендрю О’Гаґена — від професорів історії мистецтва до польських іммігрантів, які стали жертвами торгівлі людьми, від британських лордів до хіп-хоп-виконавців зі Східного Лондона — всесвіт у всій його повноті, вміщений між двома обкладинками з цупкого картону й увічнений на 624 сторінках. Книжки здатні змінювати хвалену Біркертсом внутрішність, викривляти просторово-часовий континуум.

Друкована книжка — це жива істота з плоттю з паперу і кров’ю з чорнила, тож порівняно з гортанням сторінок простий скролінг інтернету — це анемія.

Технічний прогрес не означає свободу

Серед найбільш пронизливих сцен у сучасній літературі, актуальних і сьогодні, коли головний герой антиутопії «1984» тримає свій паперовий щоденник подалі від паноптикуму телевізійного екрана й приватно записує свої думки.

От тільки телевізор не всевидячий, він відверто примітивний порівняно із сучасним наглядом, де Великий Брат не підслуховує, а підслуховує розумна помічниця Алекса. На противагу цьому друковані книжки є зоною опору. У книжках існує безпека. Там головний герой може увійти в приватну сферу літератури, просто сидячи поза камерою. Це свобода, яка, боюся, ставатиме дедалі рідкіснішою.

Якщо ми хочемо вижити, ми повинні знову стати грамотними

Коли ми говоримо про тоталітаризм XX століття, ми часто робимо це з певною наївністю, наче найгірше з минулого надійно влаштувалося десь там, плутаючи технічний прогрес зі свободою. А тепер згадайте, що величезні обсяги даних про всіх нас зберігаються на серверах, які належать тим самим людям, які сьогодні уможливлюють авторитаризм. «Якщо література хоче вижити, — писав Біркертс, — вона повинна стати небезпечною». І вона дедалі частіше стає такою. Що ще важливіше, якщо ми хочемо вижити, ми повинні знову стати грамотними.

Переклад: Володимир Литвинов

книжки читання паперові книжки авторитаризм соцмережі література