«Нас катували голодом», — маріуполець розповів у Німеччині про російський полон
Навесні 2022-го 52-річного механіка В’ячеслава Завального затримали російські військові на блокпосту в Пологах, коли він їхав евакуювати сина й дружину з Маріуполя. Після цього було десять довгих місяців ув’язнення, де він виживав разом з іншими українцями — і цивільними, і військовими.
Всі українські полонені після повернення з неволі свідчать, що одна з найстрашніших тортур у російських катівнях — випробування голодом. В’ячеслав також розповідає про пережите й допомагає правоохоронцям ідентифікувати злочинців, які катують і страчують українців у полоні.
Щороку наприкінці листопада українці згадують про мільйони співвітчизників, загиблих від Голодоморів у 30-х роках минулого сторіччя. Але поряд з історіями наших бабусь про загиблих від голоду близьких сьогодні чуємо й сучасні історії про муки голоду від українців, які повертаються з російського полону. Уявіть систематичне моріння голодом. Тут і зараз, у 21-му сторіччі. Це методи Росії, які не змінюються з радянських часів.
«Розмови були тільки про їжу»
«Ми всі дуже схудли. Нас катували голодом, а коли ділили хліб, я ловив себе на думці, що дивлюся на нього, не відриваючи погляду, і вже подумки його їм», — розповідає В’ячеслав. Каже, що від голоду було важко заснути.
«Розмови в нас у камері були тільки про їжу: всі худі й виснажені, — згадує В’ячеслав. — Через їжу люди в камері сварилися, скандалили».
Йому, як і багатьом українцям, які потрапляють до кремлівських тюрем під час повномасштабного вторгнення, причини затримання не повідомили. Катуваннями змушували підписувати порожні документи.
«Коли викликали на допит, казали, що на мене немає жодних доказів. Перевіряли соціальні мережі моєї доньки, але й там нічого не знайшли», — згадує В’ячеслав. Його двічі з інтервалом кілька місяців змушували розповідати на камеру історію свого затримання. На його думку, це було зроблено, щоб порівняти свідчення.
Дві тисячі присідань
«Охоронці не давали нам сидіти, і ми мусили стояти по 18 годин. У камері було відеоспостереження, і якщо хтось намагався сісти, його били або змушували присідати: голова вниз, руки за спину. Одного разу ми так присіли дві тисячі разів. Потім знайшли “мертві зони”, які не було видно з камери, і по черзі відпочивали», — додає В’ячеслав.
Згадує, що коли їх виводили на прогулянку, то це був ще один різновид тортур:
«Ми мали бігати зігнувшись, головою вниз, руки за спиною, ноги напівзігнуті. Під час такої “прогулянки” нас били важкими пластиковими трубами, набитими піском. Від такого удару на тілі залишалися синці. Навколо стояв жахливий крик від болю».
Ув’язнених тримали в цілковитому інформаційному вакуумі. Постійно катували, щодня допитували, ігнорували прохання про медичну допомогу, позбавляли їжі.
Катування і страти
«Я був у пеклі. Лише за час мого ув’язнення в катівні у Донському Тульської області стратили мінімум чотирьох українців. У Курську загинуло двоє. Це ті страти, про які знаю я», — розповідає В’ячеслав, дивлячись на фотографії катів — працівників російських в’язниць.
Каже, що росіяни робили все, щоб ув’язнені, якщо повернуться в Україну, стали травмованими людьми, тягарем для суспільства:
«Нас вночі піднімали, різко вмикали яскраве світло — спеціально збивали нам сон, щоб не можна було відновитися і відпочити».
Нині українські правоохоронці встановлюють особи цих злочинців — начальників російських в’язниць і виконавців, готують їм повідомлення про підозри.
Юристка Правозахисної групи «СІЧ» Юлія Полєхіна, яка документує свідчення військових і цивільних українців після російської неволі з 2015 року, каже, що всі опитані, як і В’ячеслав, розповідають про катування голодом, а медики фіксують крайню стадію виснаження, спричинену тривалим голодуванням. Юристка закликає кожного свідка злочинів не мовчати:
«Ті, хто звільняється, мають свідчити про злочини в місцях утримання українців на тимчасово окупованих територіях і на території Росії. Завдяки цій інформації слідчі Національної поліції готують підозри і передають справи до суду».
Донька
Для звільнення В’ячеслава багато зробила його донька Карина Дячук. Вона не лише стала активісткою, організувала потужний рух на підтримку цивільних у російській неволі, а й разом з іншими родичами незаконно затриманих українців створила Громадську організацію «Цивільні в полоні». Карина стукала в усі можливі двері, писала безліч листів і звернень в українські держструктури, намагалася знайти російських адвокатів, які, ймовірно, могли б допомогти у встановленні місця утримання батька. І, головне, вірила в його повернення.
Врешті 8 січня 2023 року відбувся обмін 50 українців, серед них був і В’ячеслав. На момент звільнення чоловік важив лише 55 кілограмів. Пізніше він переніс дві операції, довгий час відновлювався і не міг набрати достатню вагу, незважаючи на здорове харчування.
Морять голодом із 2014-го
Ірина Баданова, експертка координаційної групи з пошуку і визволення полонених відділу забезпечення Генштабу і Міноборони з листопада 2015-го по червень 2024-го, каже, що першу інформацію про катування голодом і відсутністю води отримала ще у 2014 році — після визволення з полону військовослужбовців 30-ї окремої механізованої бригади:
«Хлопці розповідали про перебування в “ямі”, де разом утримували 37 полонених. На добу їм усім давали лише трилітрову пляшку води і буханку хліба. То був спекотний серпень, тому від нестачі води вони страждали навіть більше, ніж від голоду».
Вже в той час українських полонених допитували не лише місцеві сепаратисти, а й військові Федеральної служби розвідки Росії. Це підтверджує, що катування голодом полонених українців застосовується вже понад десять років.
«Кожен, хто повертається з полону, має всі ознаки виснаження: блідий колір шкіри, значна втрата ваги (інколи більш ніж одна четверта частина ваги до полону), випадіння волосся і зубів, тяжкі захворювання шлунка, стравоходу, печінки, підшлункової залози, які потребують тривалого лікування, — каже експертка й додає, що катування голодом і спрагою впливає на психіку колишніх полонених: — Після визволення вони або не можуть вгамувати відчуття голоду, навіть отримуючи достатню кількість їжі, насиченої протеїнами, жирами та вітамінами, або, навпаки, відмовляються їсти ті продукти, які здаються їм настільки забутими, що лише їх вигляд може викликати нудоту та навіть запаморочення».
Саме цей розлад можна оцінювати як найбільш травматичний, бо він потребує не тільки тривалого гастрологічного лікування, а й ретельної роботи психолога і психіатра.
Історії про голод 90 років по тому
Нещодавно В’ячеслав взяв участь у заході до дня пам’яті жертв Голодоморів у кінотеатрі німецького міста Бург. Цього дня Громадське об’єднання «Українці в Бурзі» організувало показ українського короткометражного фільму «Червоне намисто» про історію життя дівчинки в 1933 році, який напередодні був озвучений німецькою мовою. Після показу він розповів глядачам свою історію.
«Історія В’ячеслава у 2022-му та моєї бабусі в 1933-му мають спільні риси, — розповідає правозахисниця, режисерка й авторка фільму Тетяна Висоцька. — Російська Федерація сьогодні цілеспрямовано морить полонених українців голодом, як і в часи Голодомору, коли в родин забирали всю їжу, не залишаючи шансів на виживання. Це злочини проти людяності, які покликані знищити саму природу людини. І вони повторюються».
Тисячі цивільних українців утримуються в російських в’язницях на окупованих територіях, у Криму та Росії. Їм не дають спілкуватися з близькими, адже Росія приховує свій злочин: не підтверджує інформації про затриманих і не допускає міжнародні організації до місць утримання. І нині, на жаль, не існує механізмів повернення цивільних із російської неволі.
Українців уже важко шокувати історіями про тортури в російському полоні, які розповідають ті, хто повернувся додому. Але їх важливо розповідати. Іноземці не завжди знають, що росіяни беруть у полон цивільних українців, утримують роками без жодних підстав, навіть формальних. Хоча під час міжнародного збройного конфлікту категорично заборонене затримання цивільних осіб згідно з Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни.
Враження німецьких глядачів передають коментарі, якими поділилися відвідувачі заходу.
«Ці історії такі страшні й сумні. У наш час щось подібне неможливо уявити... Я не можу зрозуміти, чому є люди, які виправдовують цю війну. Мені справді дуже прикро за те, що відбувається з вашою країною. Я сподіваюся, що Україна переможе», — написала німкеня Даніелла.
«Це було дуже сумно, але це дуже важливо почути. Світ має знати про численні нелюдські злочини росіян і про вашу тривалу боротьбу за незалежність і свободу України», — поділився своїми враженнями Юрґен у соцмережах.
