“Мамка пропала”. Як війна змінила життя сестер із Сумщини, по різні боки російсько-українського кордону

“Не виїдеш — заберемо дітей”, — сказали Вірі в старостаті у липні 2022 року. Вона погодилась. Але спершу треба було продати корову. Вела її на продаж і мало не плакала. Купила корівку за 15 тисяч, а продати мусить за п’ять. Бо війна, бо стріляють, бо прикордонне село, бо їхати сюди перекупники не хочуть. А ті, хто наважується, скуповують худобу за копійки. Компенсують собі ризик. Корова була годувальницею для її чотирьох дітей. У маленькому селі роботи немає, тож виживали з підсобного господарства.

Продала. Виїхали. Взяти з собою вдалося лише одяг на перший час. Згодом не стало ні їхньої хати, ні вулиці, ні села — усе знищено обстрілами російської армії.

Три сестри

Село на Сумщині на кордоні з Росією. До війни кордон був лише умовною червоною лінією на карті. 20 хвилин через поле, по зваленому дереву через потічок — ось уже й Росія.

Якщо їхати конем, то можна в об’їзд через сусіднє село. Трохи далі, дорога краща, але можуть зустрітися прикордонники.

Українці ходили в гості до росіян, росіяни також приходили пішки в українське село, щоб сісти на автобус і доїхати до Сум. Чи то скупитися, чи провідати рідних, чи навіть у лікарню звернутися.

Їхня молодь вступала до училищ і технікумів у Сумах, здобувала там професію. Хтось так і залишався жити в українському місті, хтось повертався назад. Укладалися російсько-українські шлюби.

У селі на росіян завжди казали “кацапи”. Хоча за їхньою мовою не завжди можна було ідентифікувати, що вони з Росії. Надто вже їхній суржик нагадував місцевий.

Валентина з Василем були звичайними селянами. Поки працювала ферма, була робота. Потім виживали з підсобного господарства. У 1990-х із різницею кілька років у них народилося троє доньок: Віра, Аліна і Ганна.

Віра вийшла заміж за хлопця із сусіднього села, оселилася неподалік батьківської хати. Аліна ще з підліткового віку бігала на побачення в Росію. Відпрошувалась у батька, перетинала кордон, щоб побачити коханого Вітька. Той мав шість класів освіти, їздив верхи на коні й тримав биків та овець, яких влітку випасав на кордоні з Україною. Поблизу кордону була й літня “резиденція”, де ночували пастухи і куди збігалася на гульки молодь.

Додому Аліна поверталася вже на світанку, не звертаючи уваги на мокрі від ранішньої роси ноги: треба було встигнути до того, як прокинеться батько, бо завтра вже не пустить.

Як тільки Аліна закінчила профучилище, зіграли весілля. Пішла жити до чоловіка в Росію. Мешкали в селі за десяток кілометрів від батьків і сестри, але бачилися все рідше. Поки живий був батько, Аліна навідувалася, а коли помер, забрала до себе матір.

Ганна ж, навпаки, привела додому “кацапа”. Звали його Сашком, але між собою називали Шмигою за те, що він постійно “шмиг туди, шмиг сюди”, між двома країнами. Головне прикордонникам не попадатися.

Через деякий час Ганна з Шмигою розійшлись, і той повернувся в Росію. Жив у тому самому селі, що й Аліна з сім’єю.

Мирне життя

У Віри в Україні народилося четверо дітей, у Аліни в Росії — троє. Віра тримала двох корів, свиноматку, трохи курей і кролів. Жили небагато, аби дітям вистачало. Аліна розбагатіла. Тримала 30 корів, багато биків, коней, баранів. Купила машину й возила на базар до Курська сир і сметану.

“Алінка дуже змінилася, як стала в кацапів жити. Вона по-іншому життя сприймає”, — каже Віра.

Мати допомагала їй по господарству, доїла корів і жаліла доньку, бо тій важко. До Віри в Україну навідувалася раз на рік, коли отримувала гроші за оренду паю.

“Дозволяла нам зерно взяти, коли давали на пай, чи там олію, макарони, борошно. Гроші за пай розподіляла. Казала: “На твоїх (дітей) можу потратити три тисячі, не більше”.

Брала двох Віриних дітей і везла в Суми взути на зиму. На чотирьох не могла купити, бо то дорого. Зате всім трьом Аліниним дітям купувала гостинці. Згодом в Аліни помер чоловік, тож мати стала ще більше її жаліти.

За кілька років до великої війни мати захворіла. Їй потрібна була операція, і вона приїхала робити її в Україну, бо в Росії дуже дорого. Відвідування в лікарні й післяопераційна турбота лягли на плечі Віри. Мати жила в неї деякий час. А як стало легше, знову повернулася в Росію, до Аліни.

Війна

Про початок великої війни в лютому 2022-го Віра та її родина дізналися не по радіо чи телевізору. Почули, як за городами стріляють, із сусіднього села.

Почули, як за городами стріляють, із сусіднього села

“Дана, старша донька Віри, прокинулася й каже: «Стріляють». А потім уже зі школи написали, що почалася війна, тому сидимо вдома”, — згадує Віра.

Від місця, де жила сестра, йшла смерть. Перший час родина лишалася в селі. Спочатку там було чути лиш далекі вибухи. Вперше прилетіло навесні по тракторній бригаді, де стояло кілька тракторів і люди зберігали зібране зерно. Влітку прильоти стали частішими.

Віра з родиною посадили город, встигли навіть обробити його.

“Послухаємо — наче тихо. Йдемо на город. Як чуємо, що вертоліт піднімається, біжимо назад. Бувало, що бачили, як над головою летіли снаряди”.

Часто, лягаючи спати, Віра думала про те, що хтось зі знайомих росіян може прийти в село.

“Бувало почнуть стріляти чи з кулемета, чи з автоматів — аж у кленків верхівки летять. Думала: може, то Шмига (колишній чоловік Ганни. — Авт.) стоїть там і стріляє. Він же знає, куди цілити, де хто живе. Він знав усі ходи-виходи, всі закутки, де краще перейти кордон. Лягала спати і боялася, чи не приведе Шмига своїх”.

Виїжджати не хотілося. Тут все ж таки господарство і своя хата. Але спочатку довелося продати одну корову, коли перестав їздити молоковоз забирати молоко. А коли змусили виїжджати, похапцем продали й другу.

Після вторгнення ні мама, ні сестра, які жили в російському селі, особливо не цікавилися, як у неї справи. Чи живі вони, чи ні. Потім у селі зникли світло і зв’язок. То вже й поготів ніхто не міг додзвонитися.

Після вторгнення ні мама, ні сестра, які жили в російському селі, не цікавилися, як у неї справи

“Мамка подзвонила колись раз, вони там щось святкували, чи 1 травня (2022 року. — Авт.), чи ще щось. Каже: «Я все розумію. Але чим я тобі допомогти можу? Виїжджай кудись подалі»”, — згадує Віра.

Приблизно наприкінці травня того року електрики й зв’язку в селі не стало зовсім, ремонтувати вже навіть не бралися. Почалася примусова евакуація. Спершу виселили родини з дітьми, а потім й інші виїхали.

“Страшно було вже. Дрони почали літати. Уже на город падали уламки”, — пригадує Віра.

До сусіднього села родину вивіз машиною чоловік старости, а далі вони вже автобусом поїхали на Суми. Поселили переселенців у гуртожитку. Спочатку жили безплатно, а коли стали отримувати переселенські гроші, платили по 600 гривень за ліжко-місце.

...Казала, що це ми самі у всьому винні, самі по собі стріляємо

Тим часом у соцмережах хтось виставив відео, що села більше немає — суцільні руїни. Подати на компенсацію втраченого майна Віра не може, бо не має документів. А поїхати зафіксувати руйнування немає можливості, бо небезпечно.

І ці події вони із сестрою не обговорювали. Часто глушили зв’язок, коли пробували зідзвонитися. Переписувалися лише за потреби.

“Я не знаю, що вона про це думає. Боялася з нею про це говорити. Мені розповідали, що донька Алінчина дзвонила племінникові Вітька (її батька-росіянина, який помер. — Авт.) і казала, що це ми самі у всьому винні, самі по собі стріляємо. А той племінник, син Вітькової сестри, мешкає в Сумах разом із матір’ю, чоловік її пішов у ЗСУ. То російські родичі образилися, що він проти них пішов. Тепер не спілкуються”.

Російські родичі образилися, що проти них воювати пішов

Що більше часу минало, то далі ставали сестри одна від одної. Зв’язувалися, лише коли траплялося горе.

Торік трагічно померла їхня третя сестра Ганна, що, як і Віра, жила в Україні. Хоронити довелося Вірі. Каже, що як переселенці їй зробили знижку за місце на кладовищі. Замість 8 тисяч дозволили заплатити 500 гривень. Віра писала сестрі в Росію, просила допомогти грішми на похорон. Та спершу відмовила, а потім через десяті руки якось перевела таки гроші.

Наступ

Наступ ЗСУ на Курську область у серпні 2024 року починався неподалік села, у якому народилися сестри. Після перших обстрілів Аліна вивезла своїх дітей у Москву, до родички. Сама повернулася, але згодом довелося тікати.

“Їхні ж оці дебіли гатили по хатах своїх же, щоб наші далі не пройшли, — розповідає Віра, — то люди в підвалах ховалися. Бо кацапи ж дебіли. Вони все поперебивали: світло, воду, нічого не було. Алінка виїжджала велосипедом. Машиною побоялася. Каже, що три доби крутила педалі”.

Аліна з дітьми оселилися в Курську. Вона вже почала інколи переписуватися із сестрою, яка жила в Україні. Скаржилася, що часом не знає, чи буде в неї завтра на хліб. Віра, перебуваючи й сама в такій самій ситуації, сестру жаліла.

Їхня мати Валентина залишилась у прикордонному російському селі глядіти Алінине господарство. Поки був зв’язок, Аліна просила матір виїхати, але та відмовлялася. Коли згоріла хата, вже казала матері проситися до українських військових, щоб вони вивезли її в Україну.

Як розвивалися події далі, достеменно невідомо: є лише уривки інформації. Виникає багато питань, на які складно знайти відповіді.

Віра розповідає, що одного дня їй подзвонила Аліна й сказала: “Мамка пропала”. Просила сестру обдзвонити лікарні та організації, які займаються евакуацією, сподівалася, що її вивезли таки в Україну. Але обдзвони нічого не прояснили.

Смерть

Тіло матері знайшли через місяць. Волонтери евакуювали мешканців села, де раніше жила Аліна, прочісували околиці й повідомили Аліні про смерть матері. За яких обставин це сталося, невідомо. Однак з уривків розмов і свідчень Віра знає, що на початку вересня мати разом із чоловіком, який допомагав по господарству, їхала підводою на літню ферму доїти корів. На них упав дрон, вони обоє були поранені. Їм надали першу домедичну допомогу. Хто саме це робив, Віра не знає. Чий був дрон, теж невідомо. Віра припускає, що російський.

“Ну не наш, я щось думаю. Росіяни ж, мабуть, шукали наших, запустили дрон, а ті, може, підбили його, і він упав. Алінка казала, що люди бачили, як її матері поранило ноги, а тому чоловікові відірвало ногу. Вони поїхали в лікарню, 10 кілометрів проїхали, і там їх наздогнав другий дрон, який скинув вибухівку. Я не знаю, що вони хотіли.

Коли російські волонтери знайшли тіла загиблих, при них не було ні телефонів, ні документів, хоча очевидці кажуть, що Валентина завжди носила їх із собою. Зник і кінь. Пізніше з’ясувалося, що один із мешканців села бачив загиблих. Він ішов до села, випряг коня, доїхав на ньому, куди йому треба було, і відпустив. Про тіла нікому нічого не сказав.

Односелець забрав коня, про тіла загиблих нічого нікому не сказав

Аліна похоронила матір у Курську. Віра каже, що досі не вірить, що мами немає, адже вона не змогла навіть попрощатися.

“Кричати хочеться від болю”, — каже вона.

Навіть могилу матері не може провідати.

Як жити далі?

Зараз Віра з родиною винаймає будинок у Сумах. Переселенські гроші йдуть на оплату житла й комуналки. Діти навчаються онлайн. Але в області тривоги не вщухають. Вірі спочатку допомогли з благодійного фонду влаштуватися на роботу в пекарню.

“Кричати хочеться від болю”

Два місяці власник платив стільки, як домовлялися. А потім раптом заплатив їй удвічі менше, ніж напарниці, за однакову кількість днів, нічого не пояснивши. Віра вважає це несправедливістю, але не змогла нічого довести, тому пішла з роботи.

Нині працює в піцерії, де платять щодня по 550 гривень. Хоч і мало, зате щодня має гроші на хліб. Іти на офіційну роботу не хоче, бо тоді їй скасують виплати ВПО. Чоловік теж підробляє на “шабашках”. Працюють по черзі, щоб хтось лишався вдома з дітьми.

Нещодавно чоловікові вручили повістку, коли йшов по хліб. Він багатодітний (дітям 14, 13, 11 і 8 років), але дані в ТЦК не оновив, відстрочку не оформив. Тому йому виписали штраф 1700 гривень і направили на комісію, щоб спершу зробити військовий квиток, а потім оформити відстрочку.

Тим часом Аліні хтось скинув відео, що і її хати в російському селі більше немає. За переселенські гроші вона вже купила машину. Але все сподівається, що зможе повернутися, позбирати корів, яких випустили військові, й продати їх.

Віра ж своїх корів уже ніколи не побачить. Вона сумує за домом, за господарством, каже, може, не треба було виїжджати, там принаймні був свій дім.

Але згадує про знищене село і розуміє, що вибору в неї не було. Вона розгублена і їхати кудись у безпечніше місце не хоче. Бо це знову треба починати все спочатку. Тут страшно, але принаймні знайомо.

сумщина російське вторгнення сім'я обстріли