Світ на порозі війни. Як Європа обирала ганьбу в 1938 році, але воювати все одно довелося
Польський дослідник Пйотр Маєвський у своїй книжці «Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи» описує події передвоєнного 1938 року. Оповідь схожа на історичний трилер із динамічним сюжетом, у якому є мало не щоденна реконструкція подій, аналіз психотипів дійових осіб і наростання напруження.
Публікуємо уривок цієї книжки, щойно перекладеної українською, з дозволу видавництва «Локальна історія».
Демократичний Захід намагається умиротворити диктатора і погоджується пожертвувати суверенітетом молодої незалежної держави на догоду ілюзорному миру, який обіцяє агресор. Але це не допомагає світові уникнути великої війни.
Тоді, у 1938 році, західні демократії, обравши ганьбу замість війни, врешті отримали і те, і те.
Йдеться про Мюнхенську угоду, що стала кульмінацією політики умиротворення, яку провадив демократичний Захід, наляканий фашистською Німеччиною. «Це зрада, яка сама себе покарає», — скрушно сказав тоді Едвард Бенеш, президент Чехословацької Республіки, суверенітетом якої пожертвували.
«Це ж було вже!» — пригадується вислів одного українського президента, коли читаєш про цю історію сьогодні, у 2024-му.
Зволікання і вагання Заходу щодо допомоги Україні в російсько-українській війні, обмежене постачання зброї і заборона на її повноцінне використання, щоб притлумити агресію Росії, вже коштували десятків тисяч життів українців і можуть коштувати Україні незалежності.
Віче
24 квітня, неділя. Карлові Вари
Санаторій III, Концертна зала ім. Антоніна Дворжака
Віче в Карлових Варах, одному з бастіонів судетсько-німецької партії, тривало вже другий день. Захід був закритим, і на нього не впустили навіть іноземних журналістів, яких зазвичай охоче запрошували, щоб переконати їх у несправедливому ставленні до німців і підступності чехів. Однак цього разу партії йшлося не про те, щоб здобути симпатії світу, а про те, щоб згуртували лави перед вирішальним зіткненням із Республікою. Промова Конрада Генляйна, яка стала кульмінацією з’їзду, з кожним реченням ставала дедалі конфронтаційнішою. Він тільки-но висміяв статут для національностей, що його підготував уряд Годжі, а чехословацьку державність назвав основаною на брехні. Наближався час висунення вимог, які місяць тому було узгоджено з фюрером.
«Коли цього року відзначатимуть двадцяту річницю заснування цієї держави, варто розуміти, що після двадцяти років гноблення німці не зможуть взяти участь у таких урочистостях. Упродовж цих двадцяти років чехи нічого не зробили, щоб здобути нас для держави, до якої ми були долучені проти нашої волі».
Було показово, що Чехословаччину він назвав «цією державою»
Генляйн на мить замовк. Було показово, що Чехословаччину він назвав «цією державою», наче гидуючи вимовляти її назву.
Лідер судетських німців не мав ораторського таланту, тому, як завжди, читав свою промову з картки, інтонуючи речення та роблячи паузи згідно з вказівками, які олівцем позначив його радник. І в цьому сенсі він також був просто ерзацом, замінником Гітлера, але його слухачам це не заважало.
Запозичена в Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП) ідеальна режисура масових заходів судетсько-німецької партії — шпалери функціонерів у формі, прапори, фанфари та потужне озвучення — однаково доводила натовп до екстазу. Можливо, вони інстинктивно відчули, що перед ними лише пророк нової релігії, а обожнювання та відданість, які вони до нього виявляли, насправді були спрямовані до Бога, досі забороненого в Чехословаччині.
Зрештою, у Карлових Варах Генляйн не мусив докладати надмірних зусиль як промовець, оскільки його слухачами були дисципліновані партійні функціонери.
Вісім пунктів
Коли він почав перераховувати умови, які має виконати чехословацька влада, ритм його промови нагадував монотонні команди тренера в гімнастичній залі: eins! zwei! drei!
«Якщо чеські політики справді серйозно зацікавлені налагодити дружні відносини з німецькою нацією, то необхідно:
- Переглянути хибний чеський історичний міт.
- Переглянути невдалу концепцію про те, що буцімто завданням чеської нації було створити слов’янський оборонний вал проти так званого німецького Drang nach Osten.
- Переглянути міжнародну політику, яка досі зіштовхувала державу до лав ворогів німецької нації. Чеська нація також повинна чітко усвідомити, що поліпшення її відносин із Великонімецьким Райхом буде неможливим без одночасного поліпшення її відносин із нашою національною групою».
Спітнілий і почервонілий від такої довгої промови Генляйн глибоко вдихнув, перш ніж продовжити перелік вимог:
«Ми почуватимемося пригнобленими, доки нам, німцям, не дозволять робити те саме, що чехам. Все, що дозволено чехам, має бути дозволено й нам. Одне слово, ми хочемо жити вільними серед вільних. Для мирного розвитку цієї країни необхідно створити такий правовий лад:
- Відновити цілковиту рівноправність німецької людности та чеської нації.
- Надати судетським німцям юридичний статус.
- Закріпити та формально визнати територію німецького осадництва.
- Створити на цій території німецьке самоврядування в усіх сферах публічного життя, що стосуються справ німецької людности.
- Забезпечити правовий захист тим громадянам, які живуть за межами замкнутої території проживання своєї нації.
- Скасувати беззаконня, скоєні проти судетських німців від 1918 року, і виплатити їм компенсацію за завдані збитки.
- Ухвалити та запровадити такий принцип: на території німецького осадництва лише німці можуть бути службовцями.
- Забезпечити повну свободу визнання своєї німецькости та німецького світогляду».
Вимоги, які тільки-но проскандував Генляйн, невдовзі облетіли увесь світ, і за німецькою назвою курорту, де відбувалося віче, стали відомі як Карлсбадська програма, або «Вісім пунктів». Відтоді судетсько-німецька партія мала представляти їх як єдину можливу платформу для порозуміння з чехами. Її вождь, зрештою, не збирався приховувати, що вважає ці умови дуже поміркованими:
«Зважаючи на нещодавні внутрішні й міжнародні події та пов’язане з ними зростання значення й сили судетських німців, я мав би право ще більше розширити наші вимоги. Якщо я цього не роблю, то лише для того, щоб довести всьому світові, що судетські німці, попри весь свій гіркий досвід, готові щиро й серйозно обмежити свої сподівання задля збереження та зміцнення миру. Тепер державні органи повинні надати такі самі докази.
Менше говорити про мир і більше робити для нього. Не можна знову за допомогою нещирих слів вдавати, особливо перед необізнаними іноземцями, що в державі панує лад, і поверховими діями уникати вирішення проблеми. Також було б неслушно, якби чеські політики покладалися виключно на свій союз із Францією та Росією, не беручи на себе вирішальної відповідальності за збереження європейського миру».
«Німецький світогляд»
Генляйн почувався таким сильним, що він уже не мусив більше приховувати, чим насправді є для нього та його земляків «німецький світогляд»:
«Попри державні кордони, ми, судетські німці, як частина німецької нації, з якою завжди були й будемо нерозривно пов’язані, не можемо і не бажаємо зректися цього світогляду, який сьогодні радісно сповідують усі німці світу. […] Для нас нестерпно, щоб нас і далі переслідували за це під виглядом мудрованих юридичних хитрощів. […] Отже, від прихильності та волі уряду залежатиме, чи в день двадцятої річниці цієї держави там все ще пануватимуть нестерпні для нас умови і чи зроблять чехи свій внесок у справу миру в Європі».
Вбрані в мундири функціонери судетсько-німецької партії зірвалися зі своїх місць і підняли рамена в нацистському вітанні. Оглушливе ревіння: «Зіґ гайль! Зіґ гайль! Зіґ гайль!», що пролунало в концертному залі санаторію, прикрашеному червоними завісами та символікою угруповання, не залишало сумнівів у тому, що партійний апарат чудово зрозумів дані йому директиви.
Однак останні слова Генляйна були адресовані не партійним активістам, а радше владі Республіки та її західним союзникам: без задоволення вимог судетських німців Чехословаччина надовго залишиться джерелом конфлікту, який може будь-коли перерости в європейську війну. Лідер судетсько-німецької партії міг бути певен, що цей аргумент буде почутий у Парижі та Лондоні.