Війна і кози. Як фермерам із Херсонщини вдалося побудувати нове життя на Київщині

Зараз подружжя будує нове життя з нуля в селі Гвоздів біля Василькова. За рік вони подвоїли поголів’я кіз і відкрили туристичну локацію. Як їм це вдалося? Як переживати страшні часи й не зламатися? Де знаходити сили, коли опускаються руки? Олена Бєлозоренко поділилася своїм досвідом.

Білка й Стрілка

Життя на волі — саме це бажання спонукало подружжя Бєлозоренків, які жили в Херсоні, 11 років тому купити ділянку та будинок у селі Станіслав, біля знаменитих Станіславських скель. А потім захотілося, щоб були свої натуральні продукти. Так з’явилися город і дві кізки, яких символічно назвали Білкою й Стрілкою. Вони також, як і собачки, які полетіли в космос, були першими — з них почалася історія екоферми «Лиманська коза».

Чому лиманська? Тому що село Станіслав міститься на правому березі Дніпровського лиману, за 40 кілометрів від Херсона. Саме в цьому місті Олена, корінна херсонка, 20 років працювала в Херсонському обласному муздрамтеатрі, 10 із них була адміністраторкою з гастрольної діяльності — возила трупу по Україні й за кордон. Протягом п’яти років їй вдавалося поєднувати свою театральну діяльність із життям у селі: їздила туди-сюди. Але потім далися в знаки проблеми зі здоров’ям, тому довелося обирати щось одне. Подружжя обрало село.

Звільнившись із театру, Олена Бєлозоренко пройшла курси для підприємців від центру зайнятості. Після закінчення отримала допомогу на відкриття бізнесу. Сьогодні також є схожа урядова програма, вона називається «Власна справа». Сума виплати залежить від попередньої офіційної зарплати, від того, скільки робочих місць буде створено, тому вона у всіх різна: у 2024 році від 75 000 до 250 000 грн. Взяти участь у цій програмі можуть як чинні ФОП або юрособи, так і люди, які тільки планують створити свій бізнес.

Фермерське життя

Почавши підприємницький шлях із двох кіз, Бєлозоренки пізніше купили кілька породистих, які давали значно більше молока: отримували по шість літрів на день від однієї кози замість стандартних трьох. Із цих надоїв Олена робила йогурти, сири. Всього вчилася по інтернету, самотужки: і як сироварінням займатися, і як козеня годувати, коли від нього відмовилася мама. Потім придбали породистого козла Честера, завдяки якому з’явилося потомство, і «молочних» кіз стало ще більше. А далі з подачі дітей і друзів стали приймати туристів. Вони приїздили на ферму, куштували 16 видів козиного сиру і насолоджувалися козотерапією.

«Особливо цікаво було спостерігати за дорослими, які з козами ставали, як діти: обнімалися з ними, гралися, сміялися. Ми були просто в захваті від усього цього і розуміли, що фермерство стає нашою улюбленою справою. Ми справді жили дуже добре, поки сусіди не зруйнували наше життя», — каже Олена.

«Ми рятували кіз, а вони рятували нас»

Коли почалася велика війна, на фермі була 21 коза. У березні тварин побільшало — народилися козенята.

«Вони з’являлися на світ під страшними обстрілами, вибухами. Ми, ризикуючи життям, допомагали їм народжуватися, але іншого виходу не бачили. Ми рятували кіз, а вони рятували нас», — згадує Олена один із найстрашніших періодів свого життя.

У турботах про тварин Олені з чоловіком не було коли думати про жахіття, які відбувалися навколо. Тим часом Станіславів окупували росіяни. На їхній вулиці залишилося тільки чотири родини, магазини не працювали, а в окупантів подружжя Бєлозоренків не хотіло нічого брати.

«Одна сусідка пекла булочки — такі смачні, як у дитинстві. У другої були яйця, у нас сир. Отак обмінювалися продуктами і допомагали одне одному», — розповідає Олена.

Вона дуже переживала, щоб окупанти не забрали кіз на м’ясо. Але їм постачали бичків із ферми неподалік, тож бєлозоренківських тварин вони не чіпали.

В окупації родина прожила вісім із половиною місяців.

«Ми були наче відрізані від усього світу, не знали, що відбувається в Україні. Іноді вдавалося виїхати на скелі, спіймати зв’язок, щоб повідомити доньці в Києві, що ми живі. Це було ризиковано, бо на скелях часто чатували росіяни, обшукували й затримували людей.

Рік на звільненій Херсонщині

Після деокупації правобережної Херсонщини (11 листопада 2022 року) родина Бєлозоренків ще майже рік залишалися вдома. Олена і Валентин довгий час навіть не думали кудись переїжджати, бо куди дінешся з таким «причепом» — купою тварин. Крім кіз у них були ще й коти та собаки, яких подружжю приносили ті, хто їхав із рідної домівки.

Жили під постійними обстрілами. Було кілька прильотів на обійсті. Внаслідок одного з них загинув козел Честер — той самий, що став родоначальником козиного стада на фермі. Внаслідок іншого згоріли всі корми, чоловік був травмований, контужений. Насилу врятували робітника, який допомагав на фермі.

«Коли згоріли наші корми, донька оголосила збір грошей у соцмережах і за доволі короткий час назбирала потрібну суму. Гроші були, а де придбати корми, ми не знали, бо не було зв’язку. А коли раптом з’явився, чоловік зайшов в інтернет і побачив оголошення, що недалеко від нас продавали зерно, ще й оплату брали безготівкою. Донька переслала гроші, нам привезли зерно, і того самого дня зв’язок надовго зник. Це було просто як диво, Божа поміч. І таких ситуацій було безліч», — пригадує Олена.

Власне, і те, що вони вижили, вважає дивом, бо кілька разів подружжя було на волосинці від смерті.

«Якось чоловік сидів курив на кухні, я його покликала, — розповідає Олена. — А за секунду на те місце, де він був, прилетів осколок. Іншого разу я затрималася на хвилинку, перш ніж іти в літній душ, і туди теж прилетіло».

Але вони все одно залишалися вдома, бо не мали куди їхати з усіма підопічними.

Проблеми з пошуком житла, з якими стикаються в Україні переселенці, що залишають гарячі точки, Texty.org.ua докладно описували тут.

«У сусідки кішка народила дев’ятьох кошенят. Я їй сказала, щоб вона нічого поганого з ними не робила, що всіх роздам. І ось їду я з цією котячою компанією до Києва, а в цей час мені телефонує давня знайома і каже: “Кидаю тобі номер телефона, дзвони просто зараз. Це чоловік, у якого недалеко під Києвом є ферма, і він може вам її віддати”. Я в шоці набираю йому, він відповідає, що так, приїжджайте хоч сьогодні, ми заберемо вас усіх до себе», — розповідає Олена.

Вона роздала кошенят у Києві й наступного дня поїхала в село Гвоздів. Там її зустріло подружжя Олександр та Олена — також переселенці з Донеччини. Вони показали, де можна буде жити і Олені з чоловіком, і їхнім тваринам, причому і будівлі, і землю надали в користування абсолютно безплатно. І вже через тиждень, 26 жовтня 2023 року, «Лиманська ферма» в повному складі переїхала з Херсонщини на Київщину.

Спочатку друзі вивезли їх зі Станіслава мікроавтобусами на Миколаївщину. А звідти британські волонтери допомогли доставити їх у клітках на Київщину.

Що дає сили

У жовтні виповниться рік відтоді, як «Лиманська ферма» облаштувалася на Київщині. За цей час поголів’я кіз зросло майже вдвічі. Нині на фермі багато породистих козлів, які Бєлозоренки хотіли б віддати в хороші руки.

«Ми їх готові подарувати, тільки щоб їх не різали. Це козли, від яких буде гарне потомство — кози, які щодня дають по шість літрів молока», — запевняє Олена Бєлозоренко.

Також подружжю вдалося відкрити туристичну локацію — на гостей чекають альтанка зі столом для дегустації сирів, екскурсія фермою та мальовничі краєвиди Київщини. Гроші на облаштування — три тисячі доларів — отримали завдяки гранту від благодійного фонду «Право на захист».

Працюють Олена і Валентин зранку до ночі, поки що без помічників. Козами переважно займається чоловік, на дружині сироваріння. Олена до нього ставиться як до медитації, дуже любить цей процес.

На перший погляд, усе добре. Але Олена Бєлозоренко зізнається, що часом і руки опускаються, і депресія накриває.

«Іноді буває, що нічого не хочеться. Як згадаю, що скільки років, а нічого власного не маю. Дуже хочеться додому, у свій будинок», — каже жінка.

Але надовго не розкиснеш: як і на початку війни, рятують кози. Вони потребують постійної уваги та турботи. Триматися на плаву також допомагає віра в Бога і в те, що хороших людей значно більше, ніж поганих. Олена впевнилася, що в темні часи особливо видно світлих людей. Розповідає, як одного разу їм зателефонував професор кафедри Національного аграрного університету в Білій Церкві. Він дізнався про ферму зі ЗМІ й запропонував безплатну допомогу — відправив двох аспірантів, які оглянули тварин, зробили їм аналізи, вакцинацію. І таких історій про людську доброту й безкорисливість в Олени безліч.

А ще подружжю Бєлозоренків надають сили мрії. Вони хочуть відкрити на базі ферми реабілітаційний центр для військових, щоб ті мали можливість побути на природі, їсти корисні продукти і відновлюватися. Але, звісно, найбільша мрія — перемога України.

«Ми вже дочекалися однієї перемоги, коли звільнили Херсонщину. Я завжди згадую цей момент щастя, він дає сили жити далі», — каже Олена Бєлозоренко.

житло війна фермери херсонщина переселенці