Немає де жити. Чому пенсіонери сидять під обстрілами, а молодь прямує за кордон. На прикладі евакуації з Покровська

Поховати чоловіка не встигла

“Останній тиждень перед від’їздом ми жили без світла, без води, без вікон”, — розповідає 73-річна Валентина, яка на початку вересня виїхала до Львова з Українська, невеликого шахтарського міста в Покровському районі на Донеччині. Через два тижні після нашої розмови росіяни його захопили.

Валентина сидить переді мною в чорній мереживній пов’язці й розповідає про своє життя з усмішкою і сльозами одночасно. У 2021 році розбомбили її будинок у селі Первомайське неподалік Донецька. Вони з чоловіком перебралися до Українська, де мали квартиру.

І от Валентині знову довелося залишати свій дім. Цього разу лише з кішкою Умкою. Чоловік помер від раку за два тижні до евакуації. “Згорів за місяць”, — каже жінка.

Вона залишила свою багатоповерхівку останньою із сусідів, коли в більшості вікон уже повилітали шибки. З речей узяла лише невеличку сумку. В останній день роботи лікарні встигла забрати довідку про смерть чоловіка. Оформити свідоцтво про смерть вже не було кому: адміністративні установи не працювали.

Оформити свідоцтво про смерть чоловіка вже не було кому: адміністративні установи не працювали

А поховати по-людськи не встигла. Військові попередили, що машиною краще зайвий раз не їздити, адже росіяни наводять на них FPV-дрони. А як на кладовище з небіжчиком дістатися пішки? Валентина заплатила 15 тисяч гривень ритуальній службі, яка взялася поховати її чоловіка навіть у таких умовах. “Біля під’їзду попрощалися і все”, — згадує жінка, опустивши очі в підлогу. І додає, що якби чоловік не помер, то вона, можливо, так і залишилася б в Українську, адже насправді їй нікуди евакуюватися.

Чотирьох тисяч гривень пенсії недостатньо навіть для життя у власній оселі, а про оренду годі й думати.

“Взагалі стажу роботи в мене 35 років, — наче виправдовується вона високим тремтячим голосом. — У молодості працювала в МВС, а потім захотіла вийти раніше на пенсію, тому влаштувалася на завод, де випускали снаряди, і там заробляла собі ранню пенсію. Ось бачите. Заробила”.

Тепер Валентина прямує в Чехію до своєї доньки, останнього промінчика її надії.

Її історія драматична, однак не унікальна: чимало переселенців на Заході України почуваються розгубленими. Після того як у травні Донецька ОДА оголосила про обов’язкову евакуацію сімей із дітьми з Покровська, звідти виїхало більше ніж 20 тисяч людей. Щодня фронт наближається до міста, тож мешканцям Покровська, навколишніх сіл і містечок доводиться збирати все своє життя в клунки і їхати. Можливо, назавжди.

Багато хто з них приїздить у тилові міста самостійно, без супроводу. Іноді люди не знають навіть, де сьогодні ночуватимуть. Місцеві адміністрації не дотримуються рекомендацій Мінреінтеграції щодо прийому внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Також незрозуміло, які практичні функції виконує це міністерство в процесі евакуації, оскільки основна робота покладена на місцеві адміністрації, соцслужби та волонтерів.

Texty.org.ua відвідали Львів, кінцеву станцію поїзда, на якому евакуюються люди з небезпечного Покровського району, і Рівне — центр однієї з областей, що донедавна приймала переселенців із Донеччини. Там ми поспілкувалися з волонтерами, працівниками соцслужб та евакуйованими жителями Донеччини.

Тимчасове житло

Щодня зі Сходу України до Львова приїжджають два евакуаційних поїзди, а насправді вагони, які причеплені до регулярних поїздів. І попри те що Львівська область на сьогодні не є приймаючою громадою (тобто офіційно область зараз не приймає переселенців), із кожного такого поїзда на перон сходять десятки людей.

“Ми не хотіли залишатися в Кіровоградській чи Дніпропетровській області, хотіли виїхати якнайдалі від фронту”, — розповідає Едуард, який на початку вересня разом із матір’ю евакуювався з міста Гірник. Я познайомилася з ним у тимчасовому прихистку благодійного фонду “Твоя опора”, організованому у Львові. Там само, де зустріла й Валентину з Українська.

“У нас вже війна йде повним ходом: танки їздять вулицями, постійно щось прилітає, КАБами поцілили в трансформатор, тож ми жили без світла, — каже Едуард. — У місті все позакривалося, у нас закінчилися гроші, бо немає роботи, ми не могли через це виїхати”.

Прийом ВПО в різних регіонах відбувається по-різному. У Рівненській області, яка донедавна була приймаючою громадою і куди раз на вісім днів приїздив евакуаційний вагон, зустріч переселенців проводиться дуже організовано. На вокзалі в Рівному їх зустрічають працівники соціальних служб, вручають пакети з допомогою і довідники з корисними телефонними номерами. Звідти людей розвозять у тимчасове житло — студентські гуртожитки.

“Міська рада передає нам списки людей, які прибувають на евакуаційному поїзді: ми знаємо точно, скільки людей приїжджає і яка їм потрібна допомога”, — розповідає Тетяна Горбатюк, начальниця управління державних соціальних програм департаменту соцполітики міськради Рівного.

Переселенці можуть навідатися до місцевого Центру життєстійкості. Там розповідають, на яку допомогу люди можуть розраховувати в цій громаді, надають психологічну підтримку й проводять безплатні заходи.

У Львові ситуація інакша: на вокзалі переселенців з евакуаційних вагонів зустрічають волонтери, які не знають, скільки людей до них приїде і в якому вони стані. Під час зустрічі я бачила, як волонтери бігли за колісним кріслом, коли виявилося, що одній із прибулих важко ходити.

“До нас справді час від часу приїжджають люди, які не знають, що їм робити, — розповідає волонтер Дмитро, який чергував на львівському вокзалі 4 вересня, у день обстрілу Львова. — Бували люди з психічними порушеннями або з деменцією, які не розуміли, де вони, куди їм їхати далі, чи є в них тут якісь знайомі або родичі. Доводилося шукати в речах якісь контакти чи телефон, щоб зв’язатися з кимось, хто знає цю людину”.

Навіть молоді люди почуваються на вокзалі дезорієнтованими: метушаться по залу і ставлять безліч запитань волонтерам. Куди вони поїдуть? Чи дадуть їм прихисток, щоб заночувати? Що їм робити далі?

Деякі переселенці прибувають до Львова з наміром їхати далі, наприклад до родичів чи туди, де їм пообіцяли роботу, але не мають за що купити квитки на поїзд.

“Житло немає за що винаймати”

“Якби було за що їхати, я виїхала б раніше і туди, куди хотіла, — на Полтавщину, на свою малу батьківщину”, — пояснює Валентина Василівна, літня пані з Мирнограда, яку я зустріла на львівському вокзалі. Вона теж останньою залишила свою багатоповерхівку, коли вже не було ні газу, ні електрики, над будинком літали снаряди, а від вибухів тряслися стіни.

Магазини в місті вже не працювали, вони із сусідами по району виживали лише завдяки гуманітарці. Їжу готували на газовій горілці.

“У мене тільки пенсія, навіть хату немає за що винаймати, — розповідає пані Валентина. — Мені запропонували в соцслужбі поїхати у Львів, я зібралася за ніч і поїхала”.

Заробити грошей і повернутися

Молоді люди, які можуть працювати і винаймати житло, все одно часто виїжджають за кордон, попри те що в деяких країнах скасували соціальну допомогу українським біженцям. Це переважно жінки, які переживають про безпеку своїх дітей.

За словами адміністраторки прихистку “Твоя опора” Олександри, деякі біженці, які їдуть за кордон зі східних областей, планують повертатися: вони хочуть заробити в Європі достатньо грошей, щоб купити собі житло в Україні на новому місці.

Гуртожитки

Як зазначено вище, Львівська область не приймає переселенців — житла в місті не вистачає. Більшість переселенців тут не мають змоги орендувати житло і живуть у студентських гуртожитках, куди заселилися ще на початку повномасштабного вторгнення.

Проте очне навчання поступово відновлюється, гуртожитки дедалі частіше використовують за призначенням — туди селять студентів університетів.

Тимчасові волонтерські прихистки на сьогодні єдина опція для переселенців, які приїжджають у Львів

Тож такі тимчасові приватні й волонтерські прихистки, як “Твоя опора”, на сьогодні єдина опція для переселенців, які приїжджають у Львів. Однак тут можна зупинитися не більше ніж на два тижні (за деякими винятками, коли переселення на постійне місце проживання затягується).

Але куди переселятися? Це найбільша проблема для переселенців. Виплати для ВПО зараз дуже скромні: три тисячі гривень для людей з інвалідністю та дітей і дві тисячі для всіх інших. Літні люди, такі як Валентина з Українська, не можуть влаштуватися на роботу, а пенсії навіть із виплатами недостатньо, щоб самостійно винаймати квартиру. Через це літні люди покидають зони бойових дій чи не останніми, а іноді й повертаються туди, незважаючи на обстріли.

У Рівному переселенцям теж пропонують тільки тимчасове житло — студентські гуртожитки, де є вільні місця.

Департамент соціального захисту Донецької ОДА у відповідь на наш запит підтвердив, що нині переселенців заселяють тільки в місця тимчасового проживання.

Однак співжиття студентів і дорослих людей із маленькими дітьми в одному просторі може бути доволі дискомфортним.

“Пішов на**й, наркоша!” — чую з вікон студентського гуртожитку в Рівному. Виявилося, що там живе пара переселенців, яка постійно свариться. Громада не може виселити їх із тимчасового житла і не має жодних способів вплинути на проблемних мешканців.

Іра, переселенка з Курахівки, яка проживає в цьому самому гуртожитку з донькою, пояснює, що й студенти часто шумлять увечері, коли вона з дитиною лягає спати. Її подруга, також Ірина, яка виїхала з Курахівки з двома дітьми, каже, що мешканці гуртожитку роблять її старшій доньці зауваження, коли та бігає коридорами, мовляв, занадто шумно. До того родина жила в приватному будинку, тому діти звикли до активних розваг і змусити їх тихо сидіти на місці неможливо.

Хатинки

Деякі громади пропонують ВПО заселитись у покинуті приватні будинки без зручностей у селах. Але родини з маленькими дітьми та міських мешканців такі варіанти відлякують, особливо якщо йдеться про віддалені села.

“Моя подруга Наташа теж виїхала, але її соцслужби направили в село, у хатинку, — розповідає Іра з Курахівки. — А там немає водопроводу, магазинів, навіть школи немає поруч, і вона одна там залишилася з маленькою дитиною”.

Альтернативи

Іноді громади пропонують якісь альтернативні рішення. Наприклад, у Чернівцях під гуртожиток для переселенців переобладнали адміністративну будівлю.

Переселенка зі Скадовська Надія Твердохліб, член Ради ВПО при Золочівській міській раді, розповіла, що їй лише завдяки активній комунікації вдалося знайти житло для великої родини зі Скадовська, яка не могла дозволити собі оренду.

Надія розповідає, що постійно допомагає переселенцям із пошуком житла у своїй громаді, комунікує з мешканцями, моніторить OLX і телеграм-канали, де є оголошення з пропозиціями житла. Вона домовилася з власником приватного будинку, щоб родина, яка тільки прибула до Золочева, могла кілька тижнів пожити там без грошей.

А тим часом взялася шукати їм безплатне житло. І з’ясувала, що в одному із сіл у громаді в новозбудованій лабораторії були кімнати для лікарів. Місцева влада і донори допомогли з меблями та побутовою технікою, щоб туди могла заселитися велика родина.

“Це було таке щастя, — згадує Надія. — Ми запросили журналістів, щоб вони висвітлили цю подію, а бабуся навіть не змогла вийти до них, бо вона плакала від радощів”.

Але Надія активістка, і те, що вона робить, — це не державна політика, а її велике серце.

Ця історія доводить, що для пошуку житла держава могла б наймати на спеціальні посади активних мешканців, які займатимуться цим цілеспрямовано, комунікуватимуть із переселенцями й власниками житла і допомагатимуть шукати оселю тим, хто не може дозволити собі оренду.

Зрештою, саме завдяки таким людям, як Надія, відбувалося поселення українських біженців у Центральній Європі на початку війни. Вони часто працювали на волонтерських засадах. Але в нас війна триває вже два з половиною роки, кінця їй не видно, тож держава не може постійно розраховувати на волонтерів.

За кордон

Переселенці — це не загартовані подорожами студенти-хіпстери, серед них є люди, які жодного разу за все життя не виїздили за межі області.

Вони бояться невідомості, бояться залишати свої домівки і до останнього тримаються за них. У прихистку “Твоя опора” я зустріла людей, які розповідали, що не хотіли їхати до Львова, адже боялися, що їх засуджуватимуть за російську мову спілкування, не дадуть роботу через те, що вони ВПО, і ніколи не приймуть на новому місці.

Розгубленість і страхи спонукають людей їхати за кордон, де вони матимуть шанс на мінімальну соціальну допомогу і житло

Розгубленість і страхи спонукають людей їхати за кордон, де принаймні їх зустрінуть родичі, які виїхали туди раніше. Або вони матимуть шанс на мінімальну соціальну допомогу і житло. Дехто, не прижившись на новому місці, повертається в зону бойових дій. За словами нардепа Максима Ткаченка, таких переселенців уже майже 130 тисяч.

І тепер я їх розумію.

У цьому контексті видаються дивними заяви президента про те, що європейські країни мають зменшити виплати українським біженцям.

Що робити?

Знизити рівень тривоги і паніки серед переселенців можна навіть малими ресурсами. Почати можна принаймні з того, щоб організовано зустрічати їх на вокзалах, навіть в областях, які не мають статусу приймаючої громади.

Колишній міністр соціальної політики України Павло Розенко в коментарі Texty.org.ua запропонував кілька кроків для покращення ситуації.

Соціальні служби і волонтерські організації можуть працювати з переселенцями ще в дорозі. Так ще на етапі евакуації служби підтримки зможуть краще зрозуміти потреби людей і допомогти тим, кому це необхідно. Все одно дорога зі Сходу на Захід займає майже добу.

Таку саму роботу можна проводити і в хабах для переселенців на місцях.

“Ці хаби вже є в різних містах, — пояснює Розенко. — Там людей розподіляють за групами відповідно до їхніх потреб: ті, хто їде за кордон, ті, хто планує їхати в іншу область до родичів чи знайомих, і ті, хто не знає, куди прямувати далі. І саме таких людей беруть під свою опіку соцслужби. Вони можуть підказати, у яких областях є варіанти житла і роботи”.

Проте вирішити проблему житла через реорганізацію роботи не вийде. Щоб надати житло тим, хто цього найбільше потребує, — людям пенсійного віку, багатодітним родинам, людям з інвалідністю, — потрібно багато грошей, яких зараз у держави бракує. Їх можна залучити лише за допомогою міжнародних донорів. Із таким запитом та конкретними цифрами влада мала б звертатися до міжнародних донорів.

Також влада могла б запустити механізм субсидіювання оренди житла для ВПО. За даними Мінсоцполітики, вони вже розробили такий механізм, який має враховувати кількість членів сім’ї, ціни на оренду в регіоні та спроможність родини оплачувати цю оренду. Чи допоможе згаданий механізм вирішити поточні проблеми, буде зрозуміло лише після його запуску, це має статися в найближчі кілька місяців. Це допоможе людям, які можуть і хочуть працювати в Україні, але зарплата не дає змоги винаймати житло.

До речі, виплати переселенцям, які нещодавно істотно зменшили через брак грошей у бюджеті, частково вирішували проблему оренди.

Павло Розенко додає, що держава також мала б виділяти кошти на закупівлю житла на первинному ринку або ж на програми здешевлення кредитів на придбання житла для ВПО. “Хоча такі кредитні програми декларуються, фактично вони не працюють”, — каже він.

Ці кроки додадуть людям, які тікають від війни, хоч трохи впевненості в завтрашньому дні й мотивують залишатися в Україні. І, можливо, тоді вже не треба буде створювати Міністерство повернення українців.

На нашу думку, державі також варто провести аналіз наявного житлового фонду. Наприклад, біля кожного обласного центру є чималі дачні масиви з пристойними будинками. Часто вони стоять порожні, навіть влітку. Можливо, власникам варто запропонувати вигідні умови оренди від держави чи місцевої громади за те, що там поселяться переселенці. Частина квартир у багатоповерхівках теж порожні.

Щоб стимулювати здавати в оренду житло, яке стоїть пусткою, можна збільшити податок на нього.

Так це, до речі, працює в заможних країнах Європи. Соцслужби орендують квартири чи будинки, у яких поселяють прохачів притулку.

Зрештою, саме держава могла б пояснити кожному міському голові, що приплив переселенців стимулює місцеву економіку, адже з’являться нові покупці й нові робочі руки. І могла б придумати податкові чи фінансові стимули для громад, щоб вони залучали й конкурували за нових людей, навіть якщо це пенсіонери чи матері з дітьми.

Але щоб зрозуміти, чи ці ідеї життєздатні, чи потрібно шукати інші рішення, проблемою потрібно займатися. Зараз складається враження, що все лягло на плечі небайдужих громадян з-поміж волонтерів і місцевої влади, а центральна влада вважає, що проблема вирішиться сама собою, і мріє про Міністерство повернення українців.

переселенці покровськ війна впо