Як завойовувала і втрачала території Росія. Від Московії до СРСР

Далі піде довгочит. Але на початку зауважимо: по-перше, історичні дані не завжди повні й часто суперечливі, оскільки кордони держав змінювалися стрімко, а події інколи недостатньо документувалися. По-друге, цей матеріал охоплює величезний часовий і географічний простір, що ускладнює відображення зазначених процесів на карті.

По-третє, ми зосередилися на ранніх етапах історичного розвитку Московії та Російської імперії, оскільки події XX і XXI століть більш відомі сучасним читачам і краще досліджені, тоді як ранні періоди потребують детальнішого висвітлення.

Зверніть увагу! Наприкінці цього довгого тексту є карти, на які приємно дивитися, вони про те, як зменшувалися території Росії.

Піднесення Москви

Монгольська навала в середині XIII століття кардинально змінила політичний ландшафт Європи й Азії. Це стосується і земель Київської Русі.

Київ, колишній центр Русі, як і більшість південних територій, був спустошений.

Натомість почали формуватися нові політичні центри, що приваблювали руські князівства й сприяли їх перерозподілу. Такими центрами стають Велике князівство Литовське й князівства Північно-Східної Русі, які зазнали меншого спустошення від вторгнення монголів.

На півночі суперництво було переважно між Москвою і Твер’ю. Твер мала вигідніші позиції, вона утвердилася як князівство раніше за Москву, у 1247 році, тоді як Москва в 1276-му.

Боротьба між цими князівствами велася переважно за ярлик на Велике князівство Володимирське, який надавав ординський хан. Ярлик був ключем до влади, оскільки його володар діставав право керувати Великим князівством Володимирським, політичним і релігійним центром регіону, після осідання там митрополита Київського в 1299 році.

На початку XIV століття це суперництво сягнуло свого піка. Твер помітно укріпилася, тому хан вирішив її послабити, підтримавши її поступливішого й слабшого конкурента — Москву.

Монгольський хан вирішив послабити Твер, підтримавши поступливішого й слабшого конкурента — Москву

Однак переломним у протистоянні став 1327 рік, коли на Русь прибули баскаки, представники Орди, для збору податків. Їхня нахабна поведінка спричинилася до повстання у Твері, яке очолив князь Олександр Михайлович.

Це рішення виявилося недалекоглядним для Тверського князівства. Московський князь Іван Калита скористався ситуацією. Разом із ординцями він жорстоко придушив повстання і вторгся на землі суперника.

Калита отримав ярлик на княжіння у Володимирі й Новгороді та право на збір данини, що значно посилило Москву. Велика частина коштів залишається в Москві. Звідси й прізвисько Калита, що означає «гаманець». Москва стрімко багатіє, а Калита скуповує землі. Він купив в Орди право на приєднання до Московського князівства Галича, Углича та Білоозера.

Після цього Твер ніколи не зможе на рівних протистояти Москві.

Москва поступово зміцнює свої позиції. Однак усі кроки робить з оглядкою на ординських ханів. І якщо Орда наказує передати якусь землю іншим князівствам, Москва виконує це без питань.

Паралельно московські правителі переймали від ординців деспотичні звичаї, традиції, тактику і стратегію, стиль управління.

Ординські хани підтримували Москву як інструмент контролю над іншими князівствами, що сприяло її економічному та політичному зростанню. Москва також активно допомагала Орді карати повсталих князів. Проте після ослаблення Золотої Орди наприкінці XIV століття скористалася нагодою, щоб звільнитися від ординської залежності й установити свою гегемонію в регіоні.

Москва активно допомагала Орді карати повсталих князів

Не було б ординського ярма, не було б становлення сильного Московського князівства. Історик Тімоті Снайдер називає згадані князівства Ординською Руссю.

Розквіт князівства

Велике князівство Литовське (історики використовують скорочення ВКЛ) раніше за Москву почало збирати землі колишньої Київської Русі після ординської навали. Москва довгий час воює з ВКЛ і його ситуативними союзниками, зокрема тверськими й смоленськими князями.

Іван III, великий князь московський у 1462–1505 роках, заклав основи централізованої самодержавної Московської держави. За його правління Москві вдалося позбутися ординського сюзеренітету.

Він збільшив територію Московії вдвічі: приєднав Ярославське, Ростовське, Тверське князівства, більшу частину Рязанщини.

Завоював і ліквідував Новгородську боярську республіку (1478) і депортував (далі цей прийом стане звичним для Росії) значну частину її населення в глиб Московії.

Одним із символів зовнішніх амбіцій став шлюб Івана III із Софією Палеолог, племінницею останнього візантійського імператора, що супроводжувався затвердженням двоголового орла як герба Московії. Це дійство символізувало претензії Москви на спадщину Візантії і визначило її зазіхання на роль центру православного світу.

Іван III також активно використовував свій титул «цар та государ всія Русі», щоб декларувати претензії на всі землі Київської Русі, конкуруючи з Великим князівством Литовським.

Москва воює з Литвою переважно за Псков, Новгород, Смоленськ, Сіверщину, Чернігівщину.

Після війни, що завершилася в 1522-му, вплив Російської держави посилився завдяки входженню до її складу південно-західних князівств. Ще за мирним договором 1503 року всі сіверські міста відійшли до Московської держави.

Питання Сіверщини залишалось одним із найгостріших моментів московсько-литовських відносин. Лише в 1618 році, після укладення Деулінського перемир’я, Чернігово-Сіверські землі було повернуто Речі Посполитій, а Чернігів став центром Чернігівського воєводства.

Через 50 років за умовами Андрусівського миру воєводство було ліквідоване й перейшло під контроль Російської імперії, номінально залишаючись під управлінням Війська Запорозького.

Перший цар і поразка на західному фронті

1533 року великим князем стає Іван IV на прізвисько Грозний.

У цей час домінувала ідея, що Іван IV може вважатися нащадком римських імператорів, оскільки його бабуся була племінницею останнього візантійського імператора.

Концепція Третього Риму проголошувала Московію спадкоємицею Візантії як останньої істинної християнської імперії після падіння Риму та Константинополя. Це ідеологічне обґрунтування мало значний вплив на внутрішню і зовнішню політику Москви, зміцнювало ідею про богообраність московського правителя і його верховенство над іншими православними народами.

Іван IV у 1547 році приймає титул царя, який порівнювався з титулом імператора. Це дало змогу Іванові Грозному позиціонувати себе нарівні з імператором Священної Римської імперії, який також вважав себе спадкоємцем Римської імперії. Це стало важливим дипломатичним інструментом у відносинах із Західною Європою. Однак Польща і Велике князівство Литовське, які змагалися з Москвою за спадщину Київської Русі, цей титул не визнали.

Іван IV відомий і своїми східними походами. У 1552 році він завоював Казань, потім Астраханське ханство (1556). У залежність від московського царя потрапили сибірський хан та бей Ногайської орди.

Це значні територіальні надбання, які дали можливість Московському царству претендувати й на землі Великої Орди.

Після остаточного приєднання Астрахані московський цар закріпив за собою право іменуватися астраханським царем. Після цих перемог у Москви з’явився вихід у Каспійське море, а також великі землі басейну Волги, які відкрили шлях на Кавказ.

За царювання Івана Грозного Москва зазнала великої поразки на західному фронті

Але за царювання Івана IV Москві зазнала великої поразки на західному фронті. Цар намагався окупувати землі Балтії (територія сучасних Латвії та Естонії), але марно. Там існувала Лівонія, котра виконувала роль своєрідного мосту між Москвою та Європою.

На перших етапах війна йшла успішно для Москви, вона перемогла Лівонський орден, Лівонська конфедерація розпалася. Але претензії на Прибалтику мали також Велике князівство Литовське, Польща і Швеція. Лівонська війна тривала 25 років (1558–1583).

Результатом Лівонської війни стали колосальні територіальні втрати Москви. Московське царство втратило не тільки всі фортеці та міста в Прибалтиці, а й Полоцьк та південну частину Карелії. Але під його контролем залишалося гирло Неви, що важливо в контексті виходу до моря, а такожі порти в Білому морі. Крім того, наслідком цієї геополітичної катастрофи були глибока економічна криза та спустошення північно-західних земель. Мирне населення бігло звідти на Схід, подалі від війни. Пішли всі, хто міг піти.

Іван Грозний мав можливість закінчити війну на більш сприятливих умовах, ніж ті, що були закріплені в результаті. І Швеція, і Польща не раз пропонували Москві мир на досить вигідних позиціях.

Мотиви відмов Івана Грозного досі незрозумілі. У результаті в травні 1583-го замість країни він отримав руїни. Польські й шведські загони систематично здійснювали руйнівні набіги в глиб Московського царства. Страждали навіть досить віддалені від фронту райони. Іван Грозний помер менш як за рік після закінчення війни.

Шукати вихід із кризи довелося його синові Федору I та Борису Годунову. Зупинити втечу селян і повернути їх на покинуті території можна було лише одним способом: прикріпити їх до землі й обмежити можливість переселятися, що й було зроблено. Кріпацтво, яке до Лівонської війни практикувалося в м’якій формі, миттєво стало жорстким.

А Москва на довгий час втратила бажання воювати за землі Балтики.

Великі географічні відкриття по-російськи

Зазнавши поразки на заході, Москва активно просувається на південно-східні та східні території. Після розгрому Казанського ханства московитам відкрився шлях за Урал із Поволжя. На відміну від західного напрямку в них тут не було сильних суперників. Просуванню заважали лише технологічно відсталі уламки Золотої Орди.

Воєнний похід 1581 року Єрмака Тимофійовича започаткував справжнє освоєння Сибіру. Козаки зайняли столицю Сибірського ханства Іскер (він же Кашлик, містився неподалік сучасного міста Тобольськ). Усе населення Сибіру становило близько 200 тис. осіб.

Це татари (ймовірно, татари, оскільки точних відомостей про походження тюркського населення Сибірського ханства немає), ханти-мансійські народи, ненці, киргизи, буряти, якути, евенки, тунгуси, коряки, чукчі, ескімоси та інші племена. Населення не надто зраділо прибульцям, адже колонізатори стали обкладати підкорених ясаком — податком. Спалахували повстання, і під час одного з них Єрмака та його воїнів вбили.

Москва зберегла владу над завойованими землями. У 1586 році російські колоністи заснували Тюмень, а в 1587-му Тобольськ, який на півтора століття став центром царської влади в Сибіру та головною російською військовою базою.

1598 року Сибірське ханство припинило своє існування. Західний Сибір — від Уралу до Обі — став частиною Росії.

Захоплення територій тривало кілька століть. Поступово Центральна й Східна Сибір стала частиною Москви, а потім Російської імперії. 1697–1699 роки — приєднання Камчатки.

Московське царство приєднало до себе і почало освоювати колосальні терени за Уралом — понад 13 млн кв. км (сьогодні це близько 77% території РФ). Сибір і Далекий Схід стали джерелом багатства Московії: хутро, сіль, мідь, селітра, золото й срібло, коштовне каміння, деревина, вугілля, нафта, газ, уран, рідкісні метали, такі як нікель, платина, свинець, кобальт.

За словами Тімоті Снайдера, завоювати Сибір Росії допомогла британська вогнепальна зброя, яку росіяни купували в обмін на здобуті багатства. Цікаво, що Росія досі орієнтована на видобуток сировини і купівлю західних технологій.

Вторгнення в Україну у 2022 році й західні санкції змінили цей вектор у бік Китаю. Але з огляду на тривалий історичний патерн рано чи пізно Росія, імовірно, повернеться до звичного вектора «сировина в обмін на західні технології».

Час імперії: хижаки на троні

XVIII століття стало безпрецедентним для Росії в розширенні її територій. Це стосувалося не лише західних кордонів, де за рахунок України, Польщі, Туреччини, Швеції вже імперія змогла отримати вихід до двох важливих морів: Балтійського та Чорного, а й Далекого Сходу, де тривала експансія.

Однією з рольових моделей, історичним ідеалом для сучасного керівництва Росії є Петро I. Перший імператор Російської імперії, яка була проголошена 1721 року.

Петро I вів низку війн і здійснював воєнні походи на різних напрямках. Але прославився перемогою в Північній війні (1700–1721) зі Швецією.

Він здійснив анексію Інгерманландії (нині Ленінградська область Росії, частина Карелії, частина територій сучасних країн Балтії). Готувався до війни зі Швецією за ці землі. Перед самою війною Петро перезатвердив зі Швецією умови Столбовського миру, а вже через кілька місяців напав на неї, змовившись із Данією та Саксонією, щоб розділити здобич.

Офіційною претензією Петра до Швеції було те, що його погано годували в Ризі, це стало приводом для війни. А про територіальні претензії московський правитель мовчав. Схоже, оголошення маячні як приводу для вторгнення теж давня російська традиція.

Перемога в Північній війні перетворила Росію на сильну країну з мілітаристським ухилом. За правління першого імператора було створено величезну армію. Петро I навіть здійснив перські походи, та приєднав землі західного та південного узбережжя Каспійського моря (Персія повернула території в 30-ті роки того самого століття).

Вся бюрократія та економіка працювали на підтримку мілітарного механізму

Бюрократія, економіка працювали на підтримку цього механізму. Кріпосне право перетворили на основу державної політики. Запровадили нову систему рекрутингу до армії, податкову реформу, яка мала утримувати цю армію. Система працювала до 60-х років XIX століття. Уся Росія стала кріпосною, а деспотія абсолютизованою.

Цю політику продовжила Катерина II, яка правила Російською імперією в 1762–1796 роках. Це був час великих територіальних здобутків. Катерина II зуміла завоювати території з населенням 7 млн осіб.

За правління Катерини II Російська імперія набула статусу великої держави. Вона завоювала Кримський півострів і всю територію Північного Причорномор'я, Північний Кавказ. У 1772–1795 роках взяла участь у трьох розділах Речі Посполитої, внаслідок яких приєднала до себе території нинішніх Білорусі та Західної України, Литви та Курляндії.

Почалася російська колонізація Алеутських островів та Аляски. За правління Павла I, наступника Катерини II, було створено Російсько-американську компанію, а землі в Північній Америці увійшли до складу держави на правах колоній.

Катерина II не лише завойовувала. Вона запровадила політику стандартизації та «обрусения»: «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия… Сии провинции, также Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть, как волк к лесу». Цікаво, що Смоленщину також, за задумом імператриці, варто було «обрусенивать».

Вона авторка «Грецького проєкту» про розділення Туреччини (між Росією, Венецією та Священною Римською імперією), який не був втілений у життя, проте став ідеєю російських імператорів до падіння імперії. Захоплення Криму та Південної України також було навіяне «Грецьким проєктом».

Цей месіанський ідеологічний наратив, що Росія мусить звільнити греків, Балкани та Константинополь від турків, призвів до низки воєн із Туреччиною та врешті-решт до поразки Росії в Кримській війні в середині XIX століття.

Зламані договори

«Захищаючи союзників, римляни підкорили світ» — фраза, яку приписують Цицерону і яка характеризує також підступну політику Московії, а надалі Російської імперії.

Яскравим прикладом того, як Москва, прикриваючись союзницькими зобов’язаннями, примножувала свої території та поглинала землі своїх союзників, є Україна.

У 1648 році спалахнуло повстання під проводом Богдана Хмельницького. У ході козацько-польської війни Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на базі яких постала українська козацька держава на чолі з гетьманом.

Богдан Хмельницький постійно шукав підтримки інших країн, які допомогли б протистояти війську Речі Посполитої. Він вів переговори з Оттоманською Портою та Кримським ханством, але ті мали свою стратегію. Ханство не раз змінювало союзників, щоб не дати утвердитися жодній стороні.

Коли Хмельницький перемагав, кримський хан приставав на бік Речі Посполитої, а коли поляки брали гору, переходив на бік Хмельницького. Тому Кримське ханство не було стабільним союзником. Як і Порта, яка вела свою гру і яку не любила більшість тогочасних українців через постійні набіги з метою набрати людей на продаж у рабство на османських невільницьких ринках.

Майже від початку повстання Хмельницький мав дипломатичні зв’язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович не хотів підтримувати повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою.

Проте поразки Речі Посполитої в Україні й загроза того, що Хмельницький визнає зверхність Османської імперії, заохотили Москву до нових переговорів із гетьманом (1653), які закінчилися укладенням Переяславської угоди (січень — березень 1654 року). Тоді підписали Березневі статті. За цими статтями, Україна визнавала протекторат московського царя, зберігаючи свою цілковиту автономію, й отримувала військово-політичну допомогу Московського царства у війні з Річчю Посполитою.

У 1654 році Хмельницький змушений іти на союз із Московією, щоб утримати здобутки козаків та утвердити незалежність Війська Запорозького.

Важливо зазначити, що це ситуативний союз, а не об’єднання Росії та України, про що говорить російська пропаганда, не возз’єднання двох частин російського народу. Україна зберігала внутрішню політику у своїх руках, а також право вести перемовини з іншими країнами (окрім Речі Посполитої та Криму).

Під час процедури «ратифікації домовленостей» козаки вимагали, щоб московські представники теж дали присягу. Ті відмовилися, але обіцяли зберегти вірність договору. Нібито цар за традицією не присягає підданим, але умови збереже.

Це були принципово різні уявлення про характер державності: московське уявлення про те, що піддані присягають властителю, й українське уявлення про те, що відносини між населенням і владою повинні мати договірний характер, яке сформувалося за час перебування у складі Речі Посполитої, де діяли право й обраний Сейм.

Москва використовувала козаків, щоб здійснити власну експансію і повернути землі, втрачені під час так званої Смути, коли частина земель відійшла до Речі Посполитої. У 1654–1656 роках українсько-московські сили перейшли в наступ на Річ Посполиту й досягли чималих успіхів. Головні бої тоді точилися на території Правобережжя, Білорусі й Західної України.

Влітку 1654-го московські війська разом із козаками здійснили наступ на Білорусь, зайняли Смоленськ, який уже довгий час перебував у складі Речі Посполитої. Під час білоруських походів виникло певне напруження щодо того, кому мають належати завойовані землі: Війську Запорозькому чи Москві («війна двох Русей за Русь третю»).

Через підступну спробу Росії домовитися з Річчю Посполитою Хмельницький починає шукати інших союзників у списку: Швеція, Семигород, Бранденбург, Молдова і Волощина, Оттоманська Порта. Але в 1657 році помирає.

Після смерті гетьмана Москва вирішила, що вона тепер не пов’язана договором із Хмельницьким і Військом Запорозьким (Україною).

Після смерті Хмельницького Москва вирішила, що вона тепер не пов’язана договором із Військом Запорозьким (Україною)

Україна стає ареною воєн між Річчю Посполитою, Московією, Туреччиною, Кримським ханством. Козацтво також розділилося на різні табори, а гетьмани могли легко переходити з одного боку на інший. Ця доба відома в Україні як Руїна.

У 1667 році за Андрусівським перемир’ям Україна розділиться на дві частини. Лівобережжя потрапляє під цілковитий контроль Москви, Правобережжя — під контроль Речі Посполитої.

Андрусівський договір зупинив польську експансію на Схід і розпочав московську експансію на Захід.

Проте козаки пам’ятали, що Москва порушила Переяславську угоду. Від Хмельницького до Івана Мазепи майже немає гетьмана, який не переходив би на бік ворогів Москви і не воював проти царства. І це не тому, що гетьманська булава підштовхувала до зради, про що пишеться в російській історіографії. А тому, що політика Москви в Україні зовсім не влаштовувала козаків і суперечила домовленостям 1654 року.

Інший приклад порушення договорів — приєднання Криму та Причорномор’я.

Послаблення Османської Порти та Криму дало змогу Росії вийти до Чорного моря. Протягом 1768–1774 років тривала війна між Туреччиною та Росією. За її результатами підписали Кючук-Кайнарджийський мирний договір.

Росія отримала великі території від гирла Дніпра і Бугу до Азова з прикубанськими і приазовськими землями. Кабарда (частина Північного Кавказу) увійшла до її складу. Туреччина змушена була визнати незалежність Криму.

Росія обіцяла не приєднувати Кримське ханство й не втручатися в його справи. Однак обіцянка-цяцянка. У 1776 році кримським ханом стає російський ставленик Шахін-Гірей. Він затіяв адміністративні реформи, покликані реорганізувати ханство за прикладом Росії.

Формула проста: російський ставленик, повстання проти нього, втручання російських військ, окупація

Така політика викликала невдоволення заможного прошарку та мусульманського духівництва. Невдоволення переросло в повстання, яке зародилося в лавах армії і потім охопило весь півострів. З бунтівниками розправилися російські частини. У 1778 році Олександр Суворов сприяє переходу християн, які проживають у Криму, у російське підданство і переселенню їх на узбережжя Азовського моря.

І тут бачимо ще один стандартний прийом російського завоювання: провокування внутрішньої смути, ослаблення держави і зрештою втручання російського війська, в ідеалі на боці однієї зі сторін, які воюють.

Під тиском росіян Шахін-Гірей відмовився від престолу, проте до останнього сподівався на збереження незалежності Криму. Тоді Росія ввела додаткові війська і розгорнула масштабну агітацію: татарській еліті пропонували перейти в російське підданство й обіцяли поважати її традиції.

У квітні 1783 року Катерина II підписала «Маніфест про прийняття Кримського півострова, острова Тамань і всієї Кубанської сторони під державу Російську», таким чином порушивши договори з Туреччиною та Кримом. Але в російській історіографії це назвуть «обвела турок вокруг пальца».

У російській історіографії це назвуть «обвела турок вокруг пальца»

У 1783 році в обмін на захист від Туреччини під протекторат Росії перейшла Грузія. У 1791-му в результаті війни Туреччина відмовилася від претензій на Грузію. Також до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром. У 1803-му Олександр I нівелює умови договору й приєднує Східну Грузію до Росії. Так було порушено Георгіївський трактат. Через кілька років до складу імперії входять усі території сучасної Грузії, а також території Азербайджану та Дагестану.

Від перемоги над Наполеоном до поразки в Кримській війні

На початку XIX століття Російська імперія воює на заході з Францією, на Дунаї з Османською імперією, на Кавказі з Персією.

У 1807 році через поразки на французькому фронті Олександр I іде на сепаратний мир із Наполеоном. Російська імперія визнала завоювання Франції, створюється герцогство Варшавське.

У 1809 році Росія відбирає Фінляндію у Швеції. У 1812-му отримує східну частину Молдавського князівства від Туреччини (Бессарабія). Цього самого року Наполеон зазнає поразки в Росії.

Перемога над французами підносить авторитет російського імператора Олександра I до небес. Росіяни входять до Парижа. А Олександр створює «Священний союз», який має зберігати баланс сил у Європі та консервативний порядок.

Російська імперія виступає гарантом нового міжнародного укладу, який має боротися з революціями та змінами кордонів. Хоча перед цим забирає собі землі Варшавського герцогства (1815) й оформляє здобутки на Кавказі, вигравши війну з Персією (1803–1813).

У 1828-му Персія ще раз програє війну Росії та передає їй території Східної Вірменії. А наступного року Москва розпочинає чергову війну з Туреччиною. Отримує Анапу та Поті й примушує Туреччину надати автономію Князівству Сербії, Молдавському та Валахському князівствам.

Авторитет Росії на Балканах значно зростає, й імператори згадують «Грецький проєкт» Катерини II. Ось тільки думають про зміну концепції і тепер хочуть захопити протоки і Стамбул, адже Греція здобула незалежність.

«Турецькі» амбіції Росії призвели до Кримської (Східної) війни (1853–1856).

Російська імперія воювала проти союзницьких військ Османської імперії, Великої Британії, Французької імперії та Сардинського королівства за панування на Близькому Сході й Балканах.

Закінчилося все її поразкою та підписанням Паризького мирного договору. Договір позбавив Росію права мати військовий флот на Чорному морі, а також фортеці й прибережні арсенали. Москва публічно відмовилася від претензій на Молдовське князівство, Валахію та Південну Бессарабію.

Російського імператора позбавили протекторату над християнами Османської імперії (риторика про їх захист стала формальною причиною війни), замінивши колективним патронатом усіх великих держав. План розширення впливу Російської імперії на південь провалився.

Після воєнної поразки шокована власною слабкістю Росія починає модернізуватися

У результаті шокована власною слабкістю Росія починає модернізуватися, проводить реформи, скасовує кріпосне право, щоб хоч якось наздогнати країни Заходу, які виграли війну саме завдяки своєму більш прогресивному устрою.

На якийсь час Москва відмовляється від завоювань у Європі й фокусується на східному фронті.

У 1860 році було підписано Пекінський трактат між Росією та імперією Цін. У китайській історіографії Пекінський договір, як і Айгунський договір 1858 року, розглядається як нерівний, оскільки імперія Цін, ослаблена Опіумними війнами і повстанням тайпінів, змушена піти на поступки під загрозою, що Росія відкриє другий фронт. Кордон проліг через китайський берег Амура, Уссурі та навіть протоку Казакевича. Таким чином, згадані річки повністю відійшли Російській імперії. Незабаром там виникло місто Владивосток.

У 1864 році закінчиться війна на Кавказі, яка розпочалася ще в 1817-му, коли кавказькі невеликі держави пробували відбитися від Росії. Однак різниця в ресурсах зробила свою справу.

У 1867 році Росія продала Аляску США. Через відсутність доходів і для отримання необхідних коштів на модернізацію країни.

У 1878-му між Російською та Османською імперіями був укладений Сан-Стефанський мирний договір, який завершив російсько-турецьку війну 1877–1878 років. Договір визнавав незалежність Сербії, Чорногорії, Валахії та Молдови, а їх території збільшувалися. Боснія та Герцеговина мали утворити автономну область. Створювалося нове автономне слов’янське князівство на Балканах — Болгарія, яку деякий час цілковито контролювала Російська імперія.

Але Росія вже не мала такої сили, щоб відстояти свої здобутки. Була свіжою пам’ять про Кримську війну. Європейці скликали Берлінський конгрес, який мав переглянути умови Сан-Стефанського мирного договору. Його підсумком стало підписання Берлінського трактату, за яким Болгарію було поділено на три частини; Фракія та Албанія залишалися за Османською імперією; визнано незалежність Князівства Чорногорія, Князівства Сербія та Румунії.

Завдяки принизливій поразці в Кримській війні російська влада усвідомила, що імперія відстає від європейських сусідів і їй терміново потрібні гроші для модернізації економіки. Фінансувати модернізацію Росії погодилися спочатку німецькі, а згодом французькі банкіри.

Імператор Олександр III, зустрічаючи французьку ескадру в Кронштадті 1891 року, з непокритою головою слухав революційний гімн «Марсельєза», за виконання якої в Росії саджали взагалі. Така ціна необхідних інвестицій через відсталість, коли гроші вкладати у війни, а не в розвиток.

Імператор «жовтої Русі»

У 1894 році новим імператором стає Микола II. У 1897-му він змушує Китай передати Росії в оренду порти Люйшунь (Порт-Артур) і Далянь (Дальній), Ляодунський півострів. Наприкінці XIX століття в Китаї починається боксерське повстання проти іноземного панування. І Росія в союзі з іншими європейськими країнами долучається до його придушення. Російська армія у складі союзницьких військ заходить у Пекін.

Тим часом посилюються антиросійські заворушення в Маньчжурії, дедалі частіше відбуваються напади на будівельників залізниці, яку прокладають у бік Порт-Артура. Маньчжурію окуповано. Офіційно оголошено, що окупація триватиме лише доти, доки не закінчиться боксерське повстання. Але військові зовсім не збираються залишати Маньчжурію, незважаючи на те що їхня місія виконана.

Майже одночасно з китайською угодою Росія підписує ще й договір із Японією про спільні дії в Кореї. Фактично Корея, яка донедавна вважалася протекторатом Китаю, тепер перебуває в зоні інтересів Росії та Японії.

За словами міністра Вітте, молодий імператор не мав жодної програми дій. Він просто хотів якомога швидше розширити вплив Росії на Далекий Схід. Хоча самі ж чиновники підігрують Миколі й переконують, що Далекий Схід може стати для Росії тим, чим Індія для Великої Британії: «Николай уже воображает, как добавит к своему титулу императора российского титул китайского императора или князя корейского, а может быть еще и императора японского».

У липні 1903 року Микола втілює в життя ще одну ідею — колишні китайські території перетворюються на Далекосхідне намісництво. До того моменту схожий статус має лише Кавказ — особливий регіон Російської імперії, де саме повним ходом проводиться політика русифікації. Росія офіційно починає освоювати Китай.

Москва тепер навіть не збирається говорити з Японією й ігнорує японську делегацію. У 1904 році Японія оголошує війну Росії, а японський флот нападає на російські кораблі в Порт-Артурі. Росія чекала на початок воєнних дій, але програла війну, що закінчилася Портсмутським миром 1905 року, за умовами якого вона визнала Корею сферою впливу Японії, поступилася Японії Південним Сахаліном і правом на Ляодунський півострів із містами Люйшунь (Порт-Артур) і Далянь (Дальній).

Тріщить по всіх швах

У 1914 році розпочалася Перша світова війна. Мета Росії — завоювання територій до Середземного моря, а також територіальні завоювання на Балканах.

Однак ситуація на фронті мала перемінний характер. Військові невдачі спричинили невдоволення народних мас царським режимом, який і до того втрачав свою прихильність серед більшості населення.

На завершальному етапі Першої світової війни в Росії спалахнула політична криза, наслідком якої стала Лютнева революція. Тимчасовий уряд докладав максимум зусиль, щоб Росія продовжила участь у війні, оскільки скороспішний вихід міг негативно позначитися на театрі воєнних дій. Проте народ виснажився і не хотів далі воювати.

Масштабні поразки влітку 1917 року не дали змоги російським військам вести повноцінні воєнні дії, а в державному казначействі не залишилося коштів для армії. У Росії панували антивоєнні настрої і нікого не цікавило, яких територіальних втрат зазнає країна. Остаточний вихід Росії з Першої світової війни відбувся після встановлення влади більшовиків.

У березні 1918 року більшовики й німецький уряд підписали Брестський мирний договір. За його умовами Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (РРФСР) зобов’язувалася:

не претендувати на Прибалтику (Балтійське герцогство та Королівство Литва) і частину сучасної Білорусі;

вивести війська з Фінляндії та України, визнати Українську Народну Республіку незалежною державою;

вивести війська з території Османської імперії, а також передати їй округи Ардаган, Батум і Карс.

Царська родина, як і Російська імперія, не пережила Першу світову. Росія втратила велику кількість територій. У самій метрополії почалася громадянська війна. Територіальні втрати Росії та політичний хаос на тлі розпаду імперії стали ключовими чинниками, що сформували нову карту Європи й поставили під сумнів майбутнє країни.

* Розпад Російської імперії після Лютневої революції та більшовицького перевороту в 1917 році перекроїв карту Європи й Азії. Виникали не лише нові держави, а й різні державні утворення, які шукали свій шлях. Наприклад, Українська Держава на чолі з Павлом Скоропадським включала не тільки території сучасної України, а й частину сучасних Берестейської та Гомельської областей Білорусі, територію Придністров’я та окремі райони на півночі Молдови, більшу частину Брянської (Стародубщина), Бєлгородської та Воронезької й південну частину Курської областей Росії, а також Холмщину й частину Підляшшя в межах сучасної Польщі. Територію Криму контролював Кримський крайовий уряд. На території Кубані виникло власне утворення, яке навіть хотіло об’єднатися з Україною. Кубанська народна республіка не могла знайти свій шлях, там змагалися різні державобудівні течії та ідеології. А деякі території сучасних Донецької та Луганської областей контролювало Військо Донське. Крім національних держав на території колишньої імперії виникли різні центри, які виступали за її об’єднання або були під контролем соціалістичних ідеологем і закликали до знищення кордонів та розпалювання світової соціалістичної революції. У 1918 році на одній території нерідко співіснували органи влади, підпорядковані різним урядам.

Докладніше з приблизними кордонами та переліком різних утворень і держав після розпаду імперії ви можете ознайомитися за цим посиланням.

Радянська влада

Після Жовтневого перевороту більшовики створили Російську Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку, розпочавши громадянську війну між більшовицькою Червоною армією та багатьма антибільшовицькими силами по всій колишній імперії.

У 1922 році комуністи перемогли, утворивши Радянський Союз з об’єднанням Російської, Закавказької, Української та Білоруської республік. Таким чином більшовики проігнорували умови Брестського миру та договори із сусідами і розпочали власну агресивну політику щодо інших країн для проштовхування світової пролетарської революції, яка згодом перетворилася на черговий інструмент російського імперіалізму і нових завоювань.

СРСР сформувався на декларативних заявах про автономію союзних республік. А насправді це була жорстка вертикаль із центром у Москві. Згідно з Конституцією кожна з республік мала право на вихід із союзної держави. Проте на практиці ця норма не могла бути втілена в життя. Територія Радянського Союзу швидко зростала, як зростав і формальний статус автономних утворень. Так, на території Туркестанської АСРР 27 жовтня 1924 року були сформовані Туркменська й Узбецька СРР. 5 грудня 1929 року утворилася Таджицька СРР. 5 грудня була ліквідована Закавказька СФРР і на її базі утворилися Грузинська, Азербайджанська та Вірменська РСР.

Країна Рад почала зазіхати на інші території, і її апетити сягнули свого апогею в роки Другої світової війни (1939–1945).

У 1939 році були укладені радянсько-німецькі договори (зокрема, так званий пакт Молотова — Ріббентропа), які поділили сфери впливу в Європі й відповідно до яких низка територій Східної Європи визначалася як сфера інтересів СРСР.

Друга світова війна розпочалася нападом на Польщу, яку одномоментно атакували Третій Рейх із заходу й СРСР зі сходу.

У 1939–1940 роках СРСР, перебуваючи в союзі з нацистською Німеччиною, поширює свій вплив на Західну Україну, Західну Білорусь, країни Балтії, Бессарабію та Північну Буковину. Західна Україна відразу була приєднана до складу УРСР.

У листопаді 1939 року СРСР напав на Фінляндію. За це він був виключений із Ліги Націй як агресор. Надалі, з 1941-го до перемир’я 1944-го, Фінляндія брала участь у Другій світовій війні на боці Німеччини.

Після Другої світової війни СРСР поширює свій вплив на країни Східної Європи, деякі країни Америки, Азії й Африки. При цьому його керівництво відмовляється від планів утворення світового союзу радянських республік. З’являється міжнародна соціалістична система на противагу капіталістичній. У цей час провідну роль у капіталістичній системі світу отримують США.

Розпочинається епоха холодної війни.

Чи не найкраще політику СРСР щодо своїх сусідів і конкурентів пояснив американський дипломат Джордж Кеннан. У своїй «Довгій телеграмі» він стверджував, що Совєти відкидають ідею дотримання і непорушності міжнародних договорів. Йосип Сталін і його дипломати неодмінно намагатимуться обернути всі переговори й угоди собі на користь і навряд чи поважатимуть раніше укладені договори, якщо вважатимуть їх невигідними для себе. Такий зовнішньополітичний підхід, на його думку, був зумовлений не так комуністичною ідеологією, як історичними традиціями російської політики щодо Європи.

Автор «Довгої телеграми» попереджав про експансіоністські амбіції сталінського Кремля і зазначав: «Радянська влада глуха до аргументів розуму, але дуже сприйнятлива до логіки сили». Не менш важливим був й інший висновок про те, що Кремль, найімовірніше, піде назад, «якщо на якомусь етапі зіткнеться з потужним опором».

Ключовим положенням телеграми був висновок про органічний експансіонізм, притаманний радянським керівникам, який спонукає і за будь-яких обставин спонукатиме їх до зовнішньої експансії, поширення сфери свого впливу на всі нові регіони світу. Відповідно єдиною адекватною відповіддю на такі прагнення СРСР Джордж Кеннан вважав стримування Москви, тобто утримання Радянського Союзу чітко в межах тих зон впливу, які він уже зумів набути, і безкомпромісну протидію будь-яким його спробам вийти за ці межі через протиставлення радянським зазіханням «незламної сили в будь-якій точці земної кулі».

Радянський Союз був найбільшою країною світу. Але мав хронічні проблеми з економікою. Вони його й поховали.

У 1985 році Михайло Горбачов очолив країну й оголосив курс на реформи, бо в тому стані СРСР не міг далі існувати і за своєю неефективністю та відставанням від Заходу міг нагадувати Росію Олександра ІІІ.

Але це не допомогло. Союз розпався.

8 грудня 1991 року глави трьох із чотирьох республік — засновниць Радянського Союзу (Білорусі, Росії та України), зібравшись у Біловезькій Пущі, констатували, що СРСР припиняє своє існування.

московія історія окупація росія імперіалізм карти російська імперія