«Я не вдова, а дружина загиблого»: як пережити найстрашніше і залишитися хорошою мамою
Влітку минулого року Ольга втратила чоловіка й батька своїх дітей. Володимир воював добровольцем із 2014 року й захищав Донецький аеропорт, а у вільний час озвучував аніме і серіали українською мовою.
У них залишилося дві доньки: шестирічна Уляна й восьмирічна Злата, які мають довге волосся, заплетене в коси, і постійно обіймають маму.
Ольга не одразу змогла розповісти дітям про загибель тата — не була готова відповідати на їхні запитання. Та зрештою наважилася, бо не хотіла обманювати найдорожчих.
«Якось Улянка взяла мене за плечі й каже: “Я розумію, що його немає. Але ти розумієш, що я хочу його обійняти? Я не хочу розказувати все фотографії — хочу бачити його, хочу до нього доторкнутися”, — згадує Ольга. — Тоді я зрозуміла, що якщо на моєму великому серці така рана, то на їхніх маленьких серцях рана не менша. І те, що вони граються, веселяться, сміються, не означає, що їм не болить так само, як мені. Їм, можливо, болить навіть більше, тільки вони не можуть про це сказати».
Місце зцілення
«Робимо повільний вдих-видих. Якщо є бажання, очі можна заплющити… Тіло від кінчиків пальців ніг і до голови повністю розслаблене», — кризова психологиня Марина Дробишева проводить тілесні практики в Трускавецькому лісі.
Навколо неї на карематах лежать жінки, які часом відмахуються від комарів. Крім медитативного голосу фахівчині лунають тибетські співочі чаші, звуковий резонанс яких відбивається в тілі.
З дерева повільно злетів пожовклий листок. Спокій, здається, фізично огортає кожну з учасниць.
Такі практики — частина програми психологічної реабілітації для сімей із важким досвідом війни «Кемп+» від благодійного фонду «Голоси дітей». Тут Ольга разом із 18 іншими дружинами чинних військовослужбовців, поранених, полеглих, полонених, зниклих безвісти або після окупації чи депортації намагається полегшити біль і зрозуміти, як жити далі.
«Не говорю, що я вдова, тому що себе такою на цей момент не відчуваю. Я — дружина загиблого», — каже вона.
Упродовж 21 дня команда психологів працює одночасно з мамами й дітьми, навчаючи їх проживати емоції, відчувати своє тіло та наповнюватися ресурсом. Для цього використовують не лише тілесні та дихальні практики, а й заняття з основної реабілітаційної програми, кінотренінги, батьківські лекторії, розмаїті майстер-класи.
«Краще в мене був би живий тато, а не тато-герой»
На карематі лежить і повільно дихає разом з іншими учасницями Інна. Вона також втратила чоловіка на війні. Він пішов добровольцем 25 лютого 2022 року — не хотів осоромитися перед дітьми, коли запитають, що робив під час війни. А тепер шестирічний Мишко й восьмирічний Максим не відлипають від одного з психологів, бо його звуть Роман, як і полеглого тата.
«Пояснюю, що тато — герой, загинув за вас та інших дітей. На це Максим мені з дитячою безпосередністю каже: “Так, може, краще в мене був би живий тато, а не тато-герой”. І все, аргументи в тебе на цьому закінчуються», — розповідає Інна.
Якщо Мишко ще ділиться своїми почуттями, то на два роки старший за нього Максим переживає втрату тата в собі. Серед улюблених занять він називає «посидіти в тиші». Восьмирічний хлопчик часто усамітнюється на диванчиках на шостому поверсі готелю, де цьогоріч відбувається «Кемп+».
Мама Мишка переживає через це, але вже знає, як спілкуватися з дітьми на важкі теми: треба самій бути в стабільному стані, залишатися чесною і говорити зрозумілою мовою.
Крім того, на кемпі Інна навчилася деколи виходити з образу строгої мами й дуркувати із синами на одній хвилі — раніше це була прерогатива тата. Каже: «Ти просто робиш удвічі більше, щоб твої діти були щасливі, бо залишилася за маму й тата».
«Я така сама, як ти»
Зцілення жінок передбачає не лише роботу з психологами, а й перебування між тими, хто проживає такий самий біль. «Навіть найближчі люди все одно не розуміють так, як дівчина, яка пережила таку саму втрату», — розповідає Ольга. Інна підійшла до неї після кола знайомства мам, обійняла й сказала: «Я така сама, як ти».
Тут жінки роззнайомилися, почали щовечора збиратися на посиденьки в альтанці. Тут діляться своїми історіями. Тут часто сміються. Тут стараються підтримувати одна одну. Наприклад, якщо котрійсь допомагають обійми, інші приходять до неї вранці обіймати.
«Ситуації бувають різні, емоції нахлинуть, стиснуть — і не можеш дихати. Ми тепер знаємо, як зробити так, щоб знову вдихнути на повні груди», — розповідає Ольга.
Її нова подруга Інна додає, що навчилася паралельно з болем шукати маленькі радощі в житті, дозволяти собі бути щасливою тут, у моменті. Можливо, це просто з’їдене морозиво або випита кава в тиші, але це тут і зараз, і це твоя емоція.
Ольга також вирішила, що не хоче поринати в безпросвітну скорботу. Передусім заради дітей.
Говорити з дітьми
«Головне, що потрібно батькам розуміти, — ми можемо разом із дітьми переживати біль, це допомагає його долати. Говорити про свої відчуття, переживання максимально, наскільки це можливо, відповідно до віку дитини, щоб не налякати її і водночас допомогти прожити біль втрати», — розповідає кризова психологиня Марина Дробишева, яка працює з жінками та дітьми на кемпі.
Програма психологічної реабілітації для сімей із важким досвідом війни «Кемп+». Фото: Вікторія Набок, Ксенія Чикунова
Вона радить людям у горі не ховатися від близьких, зокрема від своїх дітей. Бо все сховане і табуйоване вони все одно бачать, відчувають, але не можуть зрозуміти, що відбувається. Тому починають дофантазовувати. Це набагато гірше, ніж проживати втрату разом із близькими.
Коли від болю хочеться кричати, ви не витримуєте і дитина стала свідком цього, поговоріть із нею про це. Поясніть, що в горі люди переживають різні емоції.
Якщо мама відчуває, що емоції дуже сильні, потрібно звертатися по допомогу до фахівців, стабілізувати стан. Так вона зможе пережити біль, не лякаючи дитину.
Після травматичної події людина може піти двома шляхами: або в посттравматичне зростання, або в посттравматичний розлад. Це залежить як від стійкості самої людини, так і від її середовища. Наприклад, жінки на кемпі знайшли підтримку та хоча б деякі відповіді на свої запитання, тому вони з більшою ймовірністю можуть досягнути посттравматичного зростання.
«Ти зупиняєшся і думаєш: напевно, я роблю все не так, усе неправильно. А потім зустрічаєшся з потрібними людьми, які кажуть, що все було добре, і скеровують у ще правильніше річище», — розповідає Ольга. Вона поступово повертається до звичного життя після програми й налагоджує режим нового навчального року. Помічає зміни після психологічної підтримки й у доньках — вони стали активнішими й балакучішими, ніж раніше.
Ольга з Інною досі підтримують стосунки — на відстані 400 кілометрів між Кам’янцем-Подільським і Новосілками на Київщині. «Інна мені сказала: “Ти знаєш, що я завжди з тобою, я тебе обіймаю”. Ці слова такі наснажливі», — каже Ольга.
Інна нещодавно наважилася запустити збір для будівництва Алеї Слави на Вінниччині. До нього долучилися учасниці й команда програми: «Мені просити про допомогу важко — не вчили нас. Але на кемпі я зрозуміла, що можна бути слабкою, просити про допомогу, є багато людей, готових відгукнутися і допомогти».
