Простіше купити за свої. Як ротні каси компенсують прогалини армійської логістики
Ротна каса — це кошти, які бійці щомісяця здають зі своєї зарплати на різні спільні потреби, повʼязані зі службою. Така практика існує майже в усіх українських військових підрозділах, із представниками яких ми спілкувалися.
Це явище — яскравий вияв притаманної українцям самоорганізації. Сьогодні на рівні рот у війську фактично функціонує неформальна система, яка допомагає підрозділам виконувати бойові завдання і підтримувати боєздатність, компенсуючи прогалини армійської логістики й складнощі застарілої системи документообігу.
Відповідальність за витрату спільних коштів зазвичай неформально покладається на бійця, якому довіряють. Найчастіше це не командир роти (у нього й так багато роботи), а водій чи автомеханік, оскільки левова частка коштів, як бачимо на прикладі одного з підрозділів, витрачається саме на підтримання автомобілів у робочому стані.
Зазвичай для цих потреб заводять окрему банківську картку, яку можуть назвати “Фонд роти”, “Ротна каса”, “Общак” чи якось інакше.
Про те, куди витрачаються гроші з такого фонду і чому бійці почали створювати ротні каси, нам розповів боєць, який вів таку звітність упродовж кількох місяців у роті однієї з бойових бригад ЗСУ. І поділився кількома торішніми звітами. Ми систематизували, анонімізували та візуалізували ці дані, а також розпитали детальніше про витрати.
Публікуємо інфографіку і розповідь бійця про те, що й чому доводиться купувати власним коштом (далі його пряма мова).
По 500 гривень із зарплати
Зазвичай щомісяця ми здавали по 500 гривень. Якісь побутові дрібниці (цвяхи, плівку, мішки, одноразовий посуд) купували без додаткового обговорення.
Великі покупки прийнято було узгоджувати, зібравшись із командирами взводів, які на свій розсуд могли прийти разом із командирами відділень.
Іноді для цього доводилося здавати більше коштів, наприклад по тисячі, особливо коли отримували “бойові” (винагорода для бійців, які виконують бойові завдання на передових позиціях. — Ред.).
Збір коштів добровільний. Здати пропонували кожному, але дехто відмовлявся. Ніхто їх не щемив.
Були, звісно, розмови на зразок “ти не здав гроші на ремонт авто, ми тебе на пошту не веземо наступного разу”, але по факту нічого такого не відбувалося. Принаймні в нас.
Авто: ремонт і витратники
У нас на балансі був один пікап, інші два “неофіційні”, але однією машиною ми не впоралися б з усіма завданнями.
Потрібно возити людей на позиції, возити хворих і поранених (бо в медиків теж авто часто зламане або пального немає), їздити на склад, на пошту, вирішувати різні справи в армійських службах). Якось завозили одного бійця з гострим зубним болем до стоматолога, іншого з виразкою в лікарню.
Усі три авто обслуговували значною мірою за свої, бо отримати на складі запчастини до пікапів, пригнаних із Європи, нереально, принаймні мені жодного разу не вдавалося. А вони часто ламаються, пошкоджуються під час експлуатації в жорстких умовах.
За колесо, пошкоджене під час навчань, наприклад, має заплатити матеріально відповідальна особа. Але це несправедливо, тому такі витрати покриваються з ротної каси.
Фарбу часто купували, підфарбовували авто, коли щось десь побите чи пошкоджене. Домкрати автомобільні від “Козаків” українського виробництва в нас часто ламалися, їх теж простіше купити нові, ніж пояснити, чому вони зламалися, і списати.
Полагодити машину, що стоїть на балансі, силами ремонтної роти чи взводу технічного забезпечення теоретично можливо, але це паперова тяганина і черга на ремонт, який може затягнутися на місяці. Хоча я чув про випадки в інших бригадах, що трофейні БМП їм привели до ладу за два-три тижні.
Наприклад, під час контрнаступу на Запорізькому напрямку в нас уночі пікап злетів у кювет. Водій намагався оминути вирву від КАБа, а назустріч йому вилетіла БМП. Там погнуло двері, ще щось побилося. Ремонт потрібен був негайно, бо це була єдина машина, яка могла доїхати до нульових позицій тією розбитою дорогою.
Я купив запчастини, поїхав на СТО, де ми раніше ремонтувалися, а там майстер був зайнятий. Довелося самому розбирати, вирівнювати, щось міняти — у мене професія довоєнна повʼязана з металообробкою.
Врешті цілий день провозився — і машина хоч не ідеально, але їде. Таку швидкість ремонту “офіційно” в армії забезпечити неможливо, бо це треба спочатку скласти акт технічного стану, рапорт із поясненням, чому цей стан погіршився, написати заявку на запчастини, потім занести всі ці документи у відповідний підрозділ. Коли буде вільний трал, вони її кудись там завезуть, поставлять у чергу на ремонт, замовлять запчастини.
Ми якось здали два “Козаки” на початку лютого в ремонт, отримали у вересні чи жовтні. Відремонтували дуже добре, але ж як довго! Тому броньовані авто віддавали в ремонт лише в крайньому разі, коли їх вже неможливо було використовувати чи відремонтувати самотужки.
Спільним коштом часто доводиться купувати й витратні матеріали: омивач скла, оливи, антифриз. Їх іноді можна отримати на складі, а іноді кажуть, що немає і треба почекати.
Часті поїздки на “Нову пошту”, як і витрати на доставку, теж здебільшого повʼязані з обслуговуванням автомобілів.
Пальне
З пальним така історія: його видають на складі відповідно до заявок і звітів, але з різних причин його завжди бракує (траплялося, що й зовсім не було протягом двох тижнів).
Але бракує зовсім не тому, що ми їздимо в якихось особистих справах чи продаємо наліво. Принаймні в нашому підрозділі такого точно не було.
За зібрані кошти ми купували бензин для генератора. Тому що генератор нам видали, він був на балансі як майно роти, але не як “споживач” пально-мастильних матеріалів з окремою відомістю про витрати. Тому знову ж таки простіше купити за свої.
Якщо на балансі в роті є автомобілі бензинові, пальне іноді беруть з “автомобільного”, а потім трохи скручують спідометри, щоб підганяти показники під звіти. Але в нас були тільки дизельні.
До речі, спідометри доводиться підкручувати ще й тому, що реальні витрати пального не завжди відповідають документації. Броньований автомобіль “Козак” за документацією витрачає близько 26 літрів пального на 100 кілометрів по шосе і 33 літри по ґрунтовій дорозі, а в нормах закладено до 28 літрів.
Але ми майже не їздимо ним по шосе. Натомість їздимо пісками і болотами з десятьма людьми на борту (замість передбачених восьми) та купою зброї. Я навіть бачив на приладах 56 літрів на 100 кілометрів у якийсь момент. Обґрунтувати перевитрати пального за всіма правилами неможливо, а різниця буває значна. Тому доводилося підганяти кілометраж у звітах і на спідометрах під реальні витрати пального.
Зброя і навчання
Власним коштом ми покривали абонплату за старлінки і купували різні штуки, які важко або неможливо було отримати на складі. Наприклад, магазини для стрілецької зброї взамін втрачених, щоб не марудитися з оформленням списання.
Найгірше — це коли гублять (а в бою таке буває часто) магазини, які йшли в комплекті зі зброєю. Тоді треба оформляти розкомплектування, заповнювати багато паперів, щоб їх списати. Списання втраченої зброї — окрема історія, вона за межами фондів роти.
У нас система чомусь вважає, що людина не може загубити в бою магазин чи, не дай Боже, цілий автомат, навіть будучи пораненою. Вартість магазина зазвичай стартує від 350 гривень, хороші коштують 800–900.
Наприклад, прийшов командир відділення чи взводу і сказав: у нас бракує магазинів, може, ще комусь треба. Інші погодилися, що не завадить, писали, скільки кому бракує, і ми купували. У нас демократія в цьому плані була.
Іншого разу купували кілька десятків навчальних гранат, щоб потренувати новачків. Це була наша ініціатива. Їх нам не видавали, як і холості набої, до речі. А тренуватися новачкам на чомусь треба.
У квітні, коли були на Дніпропетровщині й готувалися до обіцяного командуванням контрнаступу, придбали два надувних човни. Бо наказ організувати навчання для подолання водних перешкод видали, а човнів не видали.
Якісь дорогі речі на зразок приладів нічного бачення ми з цієї каси не потягнули б — щось нам видавали на складі, з чимось допомагали волонтери.
Побут, оргтехніка та інше
З побутових товарів постійно купували різні дрібниці для облаштування бліндажів і окопів (цвяхи, кріплення, інструменти тощо), дощовики, багато пакувальної та захисної плівки, яка завжди потрібна, щоб захистити бліндажі, окопи і спальні місця від вологи, але чомусь не постачається централізовано. Як і кольоровий скотч на повʼязки для розпізнавання своїх.
Та навіть тенти для вантажівок, щоб не намокав боєкомплект, ми самі виготовляли, купували матеріали й інструменти для цього.
Витрати в розділі “оргтехніка” — це “король звітності” принтер, який просто необхідний у кожній роті, щоб роздруковувати численні звіти, акти і рапорти. На складі його також не видають, треба скинутися, а заодно й на папір і ручки.
Найсмішніше, що купувати власним коштом бійцям довелося навіть книгу обліку армійського майна (а саме додаток 13) — її не виявилося на складі в потрібний момент. Але це не привід запізнюватися зі звітами, бо звітність в армії, як і виконання бойових завдань, понад усе.
