Тачанки батька Махна
Як селяни Півдня України винайшли і застосовували неймовірно ефективну військову тактику
У перший рік повномасштабного вторгнення українці здивували світ своїм умінням воювати в найскладніших умовах, використовуючи всі можливі засоби і впроваджуючи найсміливіші знахідки. Сто років тому талановитим полководцем, який воював у степах України, був Нестор Махно. Він запамʼятався особливою тактикою використання цілих підрозділів кулеметних тачанок у різних видах боїв. У складі його війська були тільки добровольці. У своїй статті ми розповідаємо про це в подробицях.
Головний консультант: доктор історичних наук, професор Дмитро Архірейський. У перевірці матеріалу допомагала ГО «Літопис Незламності. Історична агенція»
Від Texty.org.ua: Хоч як дивно, коли в українців немає начальників, як, наприклад, у перші місяці нинішньої війни, коли керівництво не знало, які накази віддавати, наші люди вміють чудово координуватися і воювати. Та історія Махна, у війську якого воювали лише добровольці, свідчить, що без ефективної української держави така самоорганізація теж приречена. Завдання сьогодення — зробити так, щоб державні інститути не пригнічували, а посилювали самоорганізацію і креативність народу.
Передісторія. Гуляйпільські анархісти
Українські анархісти під проводом Махна, які діяли на початку ХХ століття на Гуляйпільщині (нині Запорізька область), хотіли кращих умов життя, більших прав для найманих працівників та повалення влади царя. Під час революції в Росії 1905–1907 років озброєні революціонери «чорнознаменців» грабували поміщиків, вбивали поліцейських, до них і приєднався Махно. Революцію придушили, а Махна, як неповнолітнього, не стратили, відправили на каторгу.
Повернувшись у 1917 році, коли вибухнула нова революція, Нестор Махно створив Гуляйпільську селянську спілку. Він очолив владу у волості й мирним способом почав передавати поміщицьку землю і землю заможних селян сільським громадам для подальшого перерозподілу між малоземельними селянами. За зброю селяни взялися лише влітку 1918 року у відповідь на намагання поміщиків повернути землю назад, чому сприяла аграрна політика Скоропадського.
Тоді й зародилася махновщина як різновид селянського повстанського руху України. У 1919 році під орудою Махна воювало 50-тисячне військо, у складі якого були лише добровольці.
Махновці боролися за вільний «радянський лад», незалежний від держави, чиновників, політичних партій. Про автономію власного району вони заговорили фактично в 1920 році, коли вже було зрозуміло, що основними бенефіціаріями революції стають більшовики, тож саме з ними й треба домовлятися.
Більшість селян з армії Махна слабо орієнтувалися в ідеологічних конструкціях руху, але були віддані Батьку, а в його русі вбачали відновлення козацької вольниці.
Бойова тачанка та її конструкція
Задовго до Махна кулемети ставили на поїзди, машини і візки. Махновці придумали об’єднати до кількох сотень тачанок в один полк, який міг діяти із застосуванням певної тактики.
Бойова тачанка — легкий чотириколісний візок на ресорах.
Середня вага тачанки — близько 1 тонни: троє бійців — приблизно 240 кг, кулемет «Максим» — 66 кг, патронні коробки — 50 кг, особиста зброя та речі — 20–30 кг, фураж для коней на дві доби — 32 кг, їжа для бійців на дві доби — 18 кг, візок — від 500 до 650 кг. Типові двокінні упряжки не витягували таку вагу, тому в кулеметні тачанки разом із двома корінними кіньми запрягали ще двох пристяжних.
Кулемет — найпотужнішу вогневу зброю на той час — ставили позаду на сидіння.
Екіпаж тачанки: двоє кулеметників — висококваліфікованих бійців, адже стріляти з кулемета, та ще й на ходу набагато складніше, ніж із місця.
Третім був візник, який вправно керував трійкою-четвіркою коней у складних умовах.
Коней і візки в такій кількості могли собі дозволити і Біла армія, і Червона, а от таку кількість кваліфікованих (читай вмотивованих) бійців мав лише Махно, адже у складі його армії були тільки добровольці.
Конструкція тачанки
Конструкція кулемета «Максим»
Тактика в різних боях
Махновці розробили кілька тактичних прийомів.
Наступ
Піхота йшла в наступ групами і займала позиції.
Знайшовши зручну позицію, махновці ховали тачанки за пагорбами та іншим рельєфом на місцевості для захисту коней від ворожих куль. Кулемети знімали й ставили на землю. А далі поливали супротивника вогнем. Стріляли в проміжки між групами дружньої піхоти, яка рухалася вперед.
Після успішних атак кулемети повертали на тачанки, їхали слідом за піхотою і шукали нові позиції.
Оборона
В оборонних боях проти ворожої піхоти, яка наступала, кулемети також знімали й ставили на землю. А самі тачанки ховали неподалік.
Під час відходу з позицій тачанки їздили кидками між оборонними рубежами. На місці кулеметники прикривали вогнем піхоту, яка відступала.
Зустрічний бій
У зустрічному бою менша частина підрозділу тачанок стояла на місці й зупиняла рух ворога щільним обстрілом, а більша частина робила стрімкий маневр і заходила противнику у фланги, завдаючи поразки нищівним вогнем із близької відстані.
Тачанки проти кінноти
Махновці на тачанках були найдієвішими в боях проти ворожої кінноти. Вони застосовували прийом імітації зустрічної кавалерійської атаки.
Позаду вишикуваної в лінію кінноти ставили тачанки. Коли до кавалерії ворога лишалося 400–500 метрів, махновська кінна лінія розходилась у фланги. Тачанки швидко розвертались, і кулеметники зблизька вкривали вогнем атакуючу кінноту противника. Стріляли з високою щільністю — до 60 куль на погонний метр фронту за хвилину. У цей час махновська кіннота на флангах рубала шаблями кавалеристів ворога.
Фінал. Червоні, перемога і зрада
За угодою з радянською владою в обмін на знищення армії Врангеля у кримській кампанії в 1920 році більшовики обіцяли надати махновцям автономію і право господарювати на власній землі.
Це було прописано у військовій угоді з командуванням Червоної армії:
«Махновському руху надається право в районі базування його армії робітничо-селянським населенням створити вільні органи економічного і політичного самоврядування, а також надаються автономія та федеративний зв’язок із державними органами Радянських Республік».
Восени того самого року командувач фронтів Михайло Фрунзе видав розпорядження:
«У зв’язку з ліквідацією Врангеля потрібно в найкоротший термін очистити територію України від бандитських зграй».
Ввечері 25 листопада 1920 року Махно дістав наказ розформувати армію, а на світанку 26-го червоні атакували одночасно всі частини війська махновців, яке вже й так було ослаблене. Допомагаючи більшовикам у боях проти військ Врангеля в Криму, махновці втратили близько 30% особового складу (до 6 тисяч убитими й пораненими).
Головний удар спрямували проти загонів у Гуляйполі. Місто нагадувало Запорозьку Січ в облозі, на яку з усіх боків насувалися колони червоних. Повстанці загороджували вулиці рядами возів і відстрілювалися.
Зрештою після важких боїв один із кавалерійських загонів прорвав ворожі ряди й відкрив шлях на північ від міста.
Згодом штабні командири вмовили Махна розділити військо на самостійні частини. У розрізнених загонах було до 13 тисяч бійців.
Після спроб відновити свою армію залишки загонів саморозпустилися: 30 махновських командирів і 2443 повстанці скористалися амністією, оголошеною радянською владою. Вірним Нестору залишилося лише ядро соратників, із якими в серпні 1921 року він перетнув кордон із Румунією і попрямував до Парижа. Дорогою Махно встиг побувати на Галичині, у Варшаві, Торуні, Гданську, Німеччині. І ця поїздка розтяглася до квітня 1925-го. У столиці Франції він дожив до 1934 року.
Чи воював Махно за Україну?
На жаль, ні. І це ще одна причина, чому ми не здобули своєї держави в ті роки.
«Махно не був Українцем, до останнього часу навіть зовсім не вмів і не хотів говорити по-українськи і не цікавився українською проблемою», — писав генерал-хорунжий Армії УНР Микола Капустянський (докладніше тут).
