Зачинила окупанта в погребі. Як жінка з Чернігівщини врятувалася від зґвалтування
Наталію Яцюк з Іванівки, що під Черніговом, хотіли зґвалтувати двоє російських військових під час окупації села в березні 2022 року. Одного з них їй вдалося зачинити в погребі, іншого прогнав чоловік, відібравши в нього автомат.
Сім’ї після цього довелося місяць переховуватися в іншому кінці села. Розлючені окупанти помстилися їм, випустивши в голову їхньому собаці щонайменше дванадцять куль.
Два роки по тому справу про воєнні злочини російської армії в Іванівці розглядає Чернігівський районний суд.
Прокурори Козелецької прокуратури встановили двох підозрюваних і відкрили кримінальне провадження проти двох російських військовослужбовців: 28-річного Файзибека Тохир-Угли Нематова з Новосибірська (1-й мотострілецький батальйон 423-го гвардійського мотострілкового полку, військова частина № 91701) і 41-річного Миколу Будаєва з Бурятії (55-та окрема мотострілецька бригада тактичного сполучення сухопутних військ, військова частина № 55115).
Їх звинувачують у катуваннях і знущаннях над родиною місцевих мешканців, а також у погрозах убивства та сексуального насильства, що є порушенням вимог Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни. Справу веде Дар’я Павлова, прокурорка Козелецької окружної прокуратури.
39-річна Наталія виховує двох доньок: 16-річну Вікторію і 19-річну Галину. Чоловік, 47-річний Олександр, пішов воювати, із серпня минулого року вважається зниклим безвісти.
Вона сама потроху відновлює пошкоджений під час боїв будинок. У дворі стоїть розібраний сарай, розбита іржава машина. Під парканом лежить поіржавілий брухт.
Двоє п'яних у дворі
Двоє росіян прийшли у двір Яцюків 6 березня 2022 року з наміром її зґвалтувати.
— У село вони заїхали 5 березня, — згадує Наталія події дворічної давності (нижче її пряма мова). Каже, що їй досі важко згадувати про пережите.
До нас у двір припхалися наступного дня. З боку городів. Приблизно о пів на четверту вечора. Ми спочатку сиділи в хаті, у вікно спостерігали за ними. Обоє були п’яні. Кажуть: «Мы с проверкой». Саша вийшов до них: «У нас вже була зранку перевірка». Так вони робили щодня, а ще видивлялися, чи немає по хатах наших військових. «Можем хоть каждый час ходить». В одного в руці була пляшка горілки — напередодні саме обікрали магазини, все повиносили.
Показали їм документи, а вони: «А мы к вам надолго». Повсідалися біля сараю на лавці. Стали переконувати мого чоловіка, що треба йти воювати за росіян. Зчепилися із Сашею. Один був високий, другий низенький, мені по плече, бурят.
Розказували нам, що одного звати Абдула чи якось так, російською обоє погано говорили. Високий казав, що з Бурятії. А низький розповів, що він мусульманин і йому однаково, чи людину вбити, чи тварину. За нього помоляться.
Але, як уже потім почули на суді, імена інші. Брехали нам. Високий був трохи тверезіший, низькорослий зовсім п’яний. Почали стріляти. Абикуди, по машині, по хаті, по вікнах, у повітря. Хвилин сорок минуло, поки настрілялися. Високий зайшов у хату раніше, малий ще бігав по двору і стріляв.
«Или идешь, или стреляем детей»
Уже в хаті малий сказав високому: «Что ты тут разводишь балаган, нужно выводить и брать к себе». Дітей ми відправили в іншу кімнату, сиділи за диваном. Високий підійшов до них: «Будем знакомы, как вас зовут?». А вони налякані, мовчать.
«Мать, скажи, пусть отвечают, а то будет хуже». Я попросила сказати дяді, як їх звати. Вони скривилися: «Зачем так коверкать имя». Мою доньку звати Галина. Вимовляли-вимовляли, і Геліною називали, так і не вийшло правильно.
Потім Саші сказали: «Мы твою жену забираем с собой или постреляем тут твоих детей. Поставим на огороде, будем стрелять, а вы будете смотреть, как на них будем делать сафари».
Я заспокоїла чоловіка, кажу: «Вийду». Вийшла на ґанок. Навели на мене автомат, звеліли стати на коліна.
Питають: «Знаешь, что у меня в руках?» «Автомат», — кажу. «Знаешь, как снимать с предохранителя?» «Знаю». Чоловік колись працював у міліції, що таке зброя, знаю. Переговорили про щось між собою невідомою мені мовою, а тоді:
— Пойдешь с нами в погреб.
— Не піду.
— Выбирай, или идешь, или выводим детей и стреляем их.
Мусила погодитися, дітьми ризикувати не могла. Високий лишився чергувати на вулиці, біля сараю. Щоб чоловік із хати не вийшов. А малий пішов першим. Мені сказав іти попереду. У погребі з піддонів і старих покришок ми з чоловіком зробили ліжка, ночували там, ховалися під час обстрілів. Від акумулятора, знятого з машини, провели туди світло.
Втеча і порятунок
Як спускалися, я попросила бурята лишити автомат біля вхідних дверей. Мовляв, нащо він йому в погребі. Послухав, поставив біля дверей і спускається за мною. Каже, не думай, що коли лишив автомат, то в мене більше із собою нічого немає. Дістав із кишені гранату: «Неверный шаг… Мне все равно, умирать тут или в бою».
У голові промайнула думка: наче смертники якісь. Як спустилися, він почав перекидати речі, постіль. Поки він розкидав речі, щось там шукав, ми з ним помінялися місцями. І вже не я попереду, а він. Він зайшов у глиб погреба, а я опинилася біля входу.
Розумію, що це шанс. Думаю, будь що буде: розвертаюся і тікаю. Перед сходами чіпляю ті покришки, акумулятор, від якого світло в погребі. Воно вимикається, темно стає. Він мене не бачить. А я що є сили біжу вгору сходами, кричу. Тоді вони мені здавалися такими високими, і так довго ними бігла, наче вічність.
Чоловік вискочив надвір, відібрав у високого автомат. Коли я вже роздивилася, що відбувається, побачила, що високий тікав від чоловіка городами, звідки вони прийшли. Його підганяв наш пес, а Саша стріляв услід, але навмисно не цілив у нього. Подумав, якщо вб’є, то русня прийде і вже точно нас постріляє. Тоді до мене дійшло, що треба зачинити малого на замок у тому погребі.
Помстилися, вбивши собаку
Ми зрозуміли, що з дому потрібно тікати, постукали до сусідів. Було близько шостої вечора. Поки сиділи в сусідів, той високий, схоже, повернувся за підмогою. Випустив малого з погреба, підпалили нам сарай, щоб помститися. Вогонь перекинувся на машину.
О пів на четверту ранку ми вирішили перебратися на інший бік села, до друзів, бо були впевнені, що нас шукатимуть. Бігли городами, саме бачили тоді, як наш клуб горів. На тому кінці села також стояли росіяни, але не буряти.
Про нашу історію там теж чули. Того дня, коли ми прийшли до знайомих, росіяни питали в людей, чи не ховається десь тут «робінгуд», який у їхніх забрав автомат і стріляв. Самі ж називали їх «узгоглазые». І видно було, що ставилися з презирством.
Родина повернулася додому лише 1 квітня, коли росіяни вийшли із села. За хатою знайшли розстріляного пса. Чоловік нарахував у його голові 12 дірок від куль.
Наприкінці травня вони з дружиною розповіли цю історію слідчим.
Нематова і Будаєва судять за ч. 2 ст. 28 (вчинення кримінального правопорушення групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією) та ч. 1 ст. 438 (порушення законів та звичаїв війни) Кримінального кодексу України. Кожному світить від 12 років тюрми.
Чоловік зник безвісти
Олександр Яцюк отримав повістку 15 лютого 2023-го, пішов до війська. Перші місяці був на Чернігівщині, потім місяць у Дніпрі, тоді на Харківщині, під Куп’янськом. Зник 2 серпня біля села Новоселівське на Луганщині, на окупованій території, де наші військові проводили спецоперації.
Наталія розповідає, що чоловік був командиром взводу, не повернувся із завдання разом із трьома побратимами.
З Олександром вони прожили десять років. Чоловік працював на будівництві в Києві. З часом купили будинок в Іванівці. Від першого шлюбу Олександр має повнолітнього сина. Віка і Галя — доньки Наталії від її першого шлюбу.
Наталія разом із батьками й сином зниклого чоловіка вирішили чекати два роки, перш ніж визнати його загиблим. Потім зможуть отримати виплати.
