О

Обговорення статті про інтегральний націоналізм: Це заклик ставати раком чи Справжня тема?

Інколи обговорення є не менш важливим та цікавим, ніж початковий текст. Пропонуємо вашій увазі підсумок спілкування в коментарях під дискусійною статтею "Ідеологія інтегрального націоналізму шкодить. Краще творити культуру, ніж героїчно вмирати", одна з головних думок якої - краще вести мирну політичну боротьбу, ніж героїчно умирати і змушувати до цього співвітчизників.

Колективні автори: Омелян Тарнавський, Роман Кульчинський, Aleks, Онисько, Андрій Вайда, Констянтин Воздвиженський, Leschinsky Oleg, Павло Солодько, Антон Зікора

Всього було написано 74 коментаря, і майже ніхто з учасників дискусії не постраждав. Я розділив діючих осіб на два умовних персонажі - *перший*, і *другий*. Перший - прихильник висловленої автором головної думки, другий - противник.

Почитайте діалог цих двох персонажів, вибудований мною у довільному порядку.

Головний ефект обговорення влучно зловив один з співрозмовників:

"Автору - мій респект щирого націоналіста. Це ж треба - ліваки і націоналісти сперечаються не про те, хто більша сволота, а про те, як би краще було розбудовувати Україну і зберегти український нарід. Оце - те що треба сучасній Україні і треба було Виговським-Сіркам, Петлюрам-Махнам і іншим."

Діалоги

Другий Стаття - це заклики зливати воду і ставати раком.

Перший- В українській традиції ти терпиш, терпиш, не воююєш - а потім раз! два! і героїчно вмираєш ). Мені один серб (при дуже специфічних обставинах) казав, мов, йому чеський посол говорив: "Якби ви, серби, капітулювали перед німцями, як ми, вас було би на мільон більш".

Перший Мені стаття сподобалася. Я її зрозумів так: питання не в тому, чи варто було змагатися ОУН, чи зняти штани у 39-му чи 44-му. Питання у сьогоденні. ... одні сучасники називають інших нащадками "нацистських посібників", їхні опоненти - нащадками "червоних катів". Історія не знає умовного способу. Що було, то було. Але інтегральний націоналізм отруює сьогодення. Якщо керуватися ним, то пів країни, є ворогами держави, яких треба, примушувати, асимілювати чи гнати геть і з країни. Так само як не можна сьогодні керуватися принципами марксизму-ленінзму і класової боротьби - це так само винищити мільйони співвітизників.

Тому на героїчному минулому миру у суспільстві не збудуєш...

До речі, саме зараз той рідкісний історичний момент, коли українці миролюбні і мають власну державу. Унікальна нагода зайнятися творчістю в усіх її виявах, розвитком, культури, науки, освіти, енергозбереження і примиритися саме на цьому грунті. Є ж у нас зрештою цілий космодром у Бразилії - чи всі про це знають?! Чому ми так мало знаємо про нього.

А мастурбувати на Донцова і уявляти, як вішатимеш москалів чи як гідно переноситимеш їхні катування - ну це ж підліткова ховроба. Нею можна раз перехворіти, але ж не послуговуватися як повноцінною ідеологією у 21 ст.

Другий Якщо нас щось і отруює, то це комуністична ідеологія і світогляд. Люди до сих під живуть в полоні радянських міфів і здається, чудово себе почувають. А от як себе почуває українська держава весь новітній час ...? Досить порівняти з Польщею і все стає очевидним. Там не носяться з комуністичною ідеологією і її носіями. А скоро за це й заджатимуть. І Польша порівняно з нами - царина стрімкого прогресу.

Націоналізм на роль отруйника підходить мало. По-перше, його сповідує значно менший процент населення. Інтегрований націоналізм - незначний прошарок. По-друге, носії цієї ідеології значно толерантніші до своїх опонентів (досить згадати відношення ветеранів УПА до радянських ветеранів і зворотні приклади). По-третє, націоналізм це прогресивна за наших умов ідея. Адже це найперше любов до своєї держави. Ідея що держава та нація передусе. А перед нами зараз і стоїть задача розбудови держави та національної ідеї.

Співіснування цих двох ідеологій неможливе. Отже, боротьба між ними неминуча. Питання лише в методах цієї боротьби. Ідеологія це не лише бачення минулого. Це ще й бачення свого майбутнього. А отже і саме це майбутнє.

Перший От чому в Польщі так, а в нас інакше? Тому що у Польщі прибічники комунізму - це щось химерне. В нас - це мільйони громадян. Що з ними робити? Вони мають доступ до інформації про Голодомор і репресії, але від того не полишають своїх переконань. Демократичними засобами їх не переконати. А насильство - це зло і нова кров. Тому польський шлях не для нас. Кого можуть посадити у Польщі за серп і молот - поодинокого зухвалого підлітка, якщо цю норму запровадити в Україні, доведеться запроторити за грати багатотисячну демонстрацію.

Другий В нас прибічники комунізму - це зграя старих пердунів і жменька молодих недоумків. Посадять десяток - інші заб'ються в нірки і носа звідти не висовуватимуть :)). Це ж "совєцькі люди" вони ж чудово відчувають коли можна кричати, а коли не можна.

Заборонивши комуністів, ми викинемо цю ідеологію на узбіччя політичного життя. І це буде лише на краще. Добре, Чому б нам не підійти до питання з іншого боку.

В статті ви висунули ідею щодо розвитку української культури як основного методу боротьби в сьогоденні. Конструктивна думка. Давайте розглянемо саме цю ідею. І поки що полишимо націоналізм. Як конкретно ви пропонуєте "творити культуру"?

Перший Українська сучасна культура, розвивається, дяка Богові, поза втручанням з боку держави, хоч - чимало культуртреггерів хотіло б мати певну підтримку. Натомість головне - не заважати, і не підпалювати, як в випадку "Я-галереї", і не обпльовувати у зародку, як робилося з кількома фестивалями - Махно-фестом, Антонич-фестом, Гоголь-фестом та ін. Також попри кризу треба поширювати традицію меценацтва, опікунства сильних світу цього над історичними, аріхітектурними пам'ятками.

Чи можна застосувати ідеологію ненасильницького спротиву Ганді до наших реалій?

Другий Подібне "не втручання" і "не заважання" не є позитивом. Вона є проявом звичайного державного неробства. Українська культура має розвиватись за активної допомоги держави.

Наприклад:

1. Встановити чіткі обмеження використання російської мови на

телебаченні. А головне пильно контролювати та оперативно карати за їх

порушення. Адже телебачення це основний шлях пропаганди.

2. Пильно контролювати та оперативно карати за використання російської

мови в освіті. При чому не лише в школах, а й в вищих та інших

навчальних закладах. Викладач в робочий час має бути виключно

україномовним. Спілкування на зайняттях - аналогічно. Не контролюючи це, ми втрачаємо надію на зміну ситуації із зміною поколінь.

3. Ввести законодавчі вимоги на друк українською не менше 50 %

періодичних видань + податкові пільги для україномовних ЗМІ.

4. В книгодруці - адміністративні вимоги щодо друку українською,

наприклад, не меньше 50 відсотків книг + податкові пільги для друку

україномовних творів.

5. Пильно контролювати та оперативно карати за використання російської

чиновниками. Український чиновник в робочий час має користуватись

виключно українською. Інакше йому слід шукати собі іншу роботу.

6. Регулярно на державному, обласному та районному рівні мають

проводиться фестивалі митців та колективів в різних жанрах, від етно

до року. 5-10 переможчів яких отримують грошові призи та гранти від

держави протягом, наприклад, двох років.

7. В образотворчому мистецтві - аналогічно.

8. В письменництві - аналогічно.

9. Виділяти державну підтримку широкому спектру етнофестивалів. Не

підходить фестиваль за рівнем або спрямованістю - позбавляти

фінансування.

10. Встановити нульове оподаткування та надавати нефінансову

держпідтримку розвитку народних ремесел.

І це лише основні напрямки того як слід "творити українську культуру". Бо діючи (чи точніше сказати не діючи?) лише природним чином ми ризикуємо програти.

Перший от ми з вами співгромадяни, особисто ймовірно не знайомі, але цілком ймовріно ходимо одними й тими ж вулицями, читаємо один і той же сайт, ну парадигму можна продовжувати, ви розумієте. Ви, я так розумію, є прибічником інтегрального націоналізму, я людина лівих поглядів, мені імпонує СРСР, я вважаю його своєю Батьківщиною, але шанобливо ставлюся до сучасної України як державу і пов'язую своє і майбутнє дітей з нею. Років 50 тому ми певне були б по різні боки

фронту...

А як нам жити тепер: в ненависті один до одного, таврувати одне одного на форумах - відсилати до Росії чи Штатів чи будувати сильну і могутню Україну тут і зараз, не переймаючись тим, хто з нас яких героїв шанує. От скажіть щиро, можливо зараз без насильства і примусу, без численних жертв побудувати державу на засадах інтегрального націоналізму?

Другий Помиляєтесь. Я прихильник поміркованого націоналізму. Ви також, нехай і лівий, але людина не радикальних поглядів. Ви спілкуєтесь українською, поважаєте Україну та українську культуру, з повагою ставитесь до опонента та поважаєте його погляди. В нас з вами є проблеми в спілкуванні? Ні. Думаю, ми з вами і 50 років тому порозумілись би.

Люди подібні нам зможуть нормально жити в одній державі? Так. То в чому проблема?

Перший- націоналізм в сучасній Україні має подвійну негативну конотацію, і її переламати є дуже складно. Як відомо, комуністи постаралися, щоб навіть мала дитина прокидалася в жасі від "фашиствуючих націоналістів"; по-друге, первісний український націоналізм сам в собі не був аж такою сонячною ідеогологією. Тож, я гадаю, що для нормального патріотизму, який ви вочевидь маєте на думці, варто вимислити новий термін

Другий Мені здається, ... автор помилився у своєму щирому прагненні добра українцям, співставивши для порівняння взаємовиключні поняття інтегрального націоналізму і світогляду ненасильства Махатми Ганді, одягнувши їх на українство, причому вимагаючи одинакового підходу в будь-який його "вік".

Махатма Ганді - Великий Дух. І справи його великі. Проте, різні часи і різні обставини. І, часами, несила було терпіти, коли розпинали народ... Але й українці на Майдані могли діяти без насилля... Не забуваймо... Дякую авторові, бо підняв СПРАВЖНЮ тему

Перший Стаття не про історію, а про сьогодення. У Польщі давно ведеться дискусія чи варто було піднімати Варшавське повстання чи краще було зберегти життя декільком тисячам не найгірших людей. Це серйозна і довга дискусія.

У нас такої розмови не відбулося і ніхто про це говорити не збирається. Якесь неофіційне табу.

А варто. Бо українці чимало воювали і воювали у безвихідних становищах. Ставити питання про доцільність смерті чомусь у нас не прийнято. Якщо вмер за Україну значить туди і дорога. Я поважаю усіх наших героїв, і за те щоб перепоховати Бандеру в Україні і нарешті демонтувати Леніних й інших комуністичних окупантів.

Але в тих хто умер за Україну могли би бути діти і внуки, які б зараз цілком можливо знімали фільми, робили проривні відкриття і замість комсюків керували країною. Хіба не варто про це замислитися?

До того ж політична боротьба, про яку згадано у статті вимагає не меншої мужності ніж збройна, а то і більшої, але живих людей залишається більше. Свідомо йти проти режиму, не погоджуватися на компроміси із совістю, постійно вимагати свого попри репресії і переслідування це не "знімати штани і ставати раком". І І досвід чехів показує, що отримана таким чином перемога програмує увесь подальший шлях розвитку країни.

Останнім часом намітилася тенденція до поширення саме інтегрального націоналізму. Хоча його носії цього часто і не усвідомлюють. І замість того щоб творити культуру, яка в один прекрасний момент зробить усі пам'ятники комрежиму комічними і не потрібними, активна молодь живе в стані обложеної фортеці.

націоналізм дискусія суспільство

Знак гривні
Знак гривні