Г

Гроші є, фантазії нема. Як в українських містах побудувати заводи з виробництва дронів

Українські міста, у яких зареєстровано військові частини, несподівано отримали великі доходи в бюджет. Ці кошти можна інвестувати в розвиток оборонної промисловості на місцях і так розвивати сферу, збільшуючи конкуренцію в ній.

Центральна влада намагається з наступного року спрямувати ці кошти (ПДФО військових) з місцевих до державного бюджету і використати їх на оборонні потреби, для покриття яких в Україні критично бракує грошей.
Тривають запеклі дискусії щодо того, як саме варто перерозподіляти податки, щоб було справедливо, логічно й без порушень Конституції, але ми зараз не про це.

Раптовий надлишок коштів, що виник у деяких місцевих бюджетах, продемонстрував іншу проблему: на місцях не вміють ефективно й раціонально їх витрачати.

Люди дратуються.

— Я віддаю на сітки, які плетемо, 1000 гривень із своєї пенсії в 6000, а по Києву стоять квіти дорожчі, ніж моя пенсія. А ми не встигаємо все плести, що просять військові, — каже мені київська пенсіонерка.

Квіти — це ще дрібниці. Хоча Київ і тилове місто, але порівняно з мирною Варшавою чи довоєнними часами, — цілком військове, тому щось та й має милувати око, щоб нас не затягнула воронка депресії.

Дорогий і неправильний ремонт

Але ось інший приклад. Столичний район Русанівка. Тут від літа турецька компанія Онур ремонтує тротуар уздовж Русанівського каналу. І цілком пристойну дорогу теж ремонтує. Цим тротуаром мало хто ходить, та й особливого ремонту він не потребує, тобто якщо й можна було б зробити кращим, то явно не зараз.

І ремонт має низку недоліків: використовують дорогі матеріали, не беруть до уваги зміну клімату й кладуть суцільну плитку на місці парковок, а не решітку для паркування, через яку вода може проходити в землю. Вулицю з не дуже інтенсивним рухом обгородили парканом, зокрема й там, де люди звикли її переходити.

Ремонт тротуару на Русанівці. Вересень, 2023. Фото з фб-сторінки “Київ Русанівський”
Ремонт тротуару на Русанівці. Вересень, 2023. Фото з фб-сторінки “Київ Русанівський”

Цей ремонт викликав бурю в місцевих групах. Місцевий депутат міськради, який зараз у ЗСУ, заспокоював, що Онуру гроші заплатили до війни авансом, тому вони або пропадуть, або зроблять “благоустрій”. Депутату більшість повірило, бо він доволі авторитетний, але осадочок залишився.

У цьому самому районі є й інша історія. Першого вересня адміністрація однієї зі шкіл повідомила батькам, що дітей треба приводити до школи на 11:30, бо місць в укритті на всіх учнів не вистачає. Шкільне “укриття” — це звичайний, трохи переобладнаний підвал.

А як працювати? Адміністрація розводить руками. Слава Богу, скандалами в райвідділі освіти й пошуком бомбосховищ в сусідніх будинках ситуацію виправили.

Але ж річ не лише в Русанівці. Наприклад, на Оболоні також газон раптом вирішили закласти плиткою.

Але чому міська влада робить дорогі й непотрібні ремонти, замість спорудити повноцінне бомбосховище хоча б для шкіл поблизу?

До речі, ті укриття, в які зараз мають ховатися діти під час тривог, — це звичайні підвали з трубами гарячої й холодної води над головами, яка в разі прильоту може залити окропом тих, хто ховається.

Спогад моєї бабусі про Другу світову, який вона багато разів переповідала, — про те, як вони ховалися в підвалі будинку з центральним водопостачанням і як їх почало заливати водою після влучання бомби. І як люди рятувалися, щоб не втонути. Таких випадків у сучасній Україні ще не було, але ж вони ймовірні.

Несподівані гроші

Не дивно, що волонтери, зокрема ті, які займаються дронами-камікадзе, почали кампанію: “Усі зайві гроші на дрони”, бо вони збирають зі світу по копійці, а тут мільйони витрачають на непотрібний ремонт.

Бюджети деяких міст (насамперед Києва) почали отримувати значно більше коштів під час війни. Ідеться про міста і громади, де розташовані військові частини. Бійців стало більше, їм підвищили зарплати, відповідно, зросла і сума податків, яка, згідно з чинним законодавством, розподіляється на користь бюджету громади, де розташована установа, що виплачує зарплати (це 64% від податку на доходи фізичних осіб — ПДФО).

І тут виникає дисонанс: у держави дійсно бракує грошей на зарплати армії (пам'ятаєте історію з намаганням урізати виплати військовим?). Та водночас у деяких мерів (а вони у глобальному розумінні теж є частиною влади), є надлишок грошей і немає фантазії, як їх витратити.

Якщо ці надходження все-таки залишаться в місцевих бюджетах (принаймні у другому читанні голосів за законопроєкт №10037 у Верховній Раді не вистачило) — це добре, бо сильне місцеве самоврядування сприятиме демократії та запобігатиме спробам президента й керівної партії якомога більше контролювати.

Але нікуди не зникає питання: як місцеві громади можуть ефективно, на користь громади і держави, витрачати гроші, що залишаються після покриття нагальних потреб?

По-багатому

І тут ми бачимо, що фантазія й бачення міських начальників не простягається далі реконструкції парку чи нового стадіону. Це все потрібно, але й до війни його часто виконували в надто розкішному стилі з надміру претензійних матеріалів, а зараз і під час наступної відбудови можна робити й скромніше.

Наприклад, у парках Відня пішохідні доріжки — це дрібний гравій, а в реконструйованому сквері на Русанівскій набережній тротуари містять три види дорогої плитки.

Кожна станція київського метро — це витвір мистецтва, так повелося з радянських часів. Не надто багата незалежна Україна цю традицію продовжувала. А в Стокгольмі, до слова, багато станцій метро — просто видовбаний у скелі простір, підсвічений різними кольорами.

Куди витрачати гроші?

Розумні громади, як-от Тростянець, намагалися вкладати в інфраструктуру, щоб привабити інвесторів, які побудують підприємства і платитимуть податки. Це правильна стратегія для мирного часу, але хоч би яка була інфраструктура, під час війни нових інвесторів не залучити.

Такі міста, як Київ, інші мільйонники та й більшість обласних центрів могли б вкладати в інфраструктуру для покращення життя мешканців. Про бомбосховища ми вже згадували. Але якщо порівнювати Київ з Варшавою, не кажучи вже про Відень, то впадає в око, що багато звичного для європейських міст у нашій столиці начебто формально і є, але насправді немає.

Наприклад, міські автобуси і тролейбуси є, але їздять рідко й не за графіком. Виділені смуги начебто для них є, але не всюди, й там, де немає, через затори ламається весь графік руху. І автобусами через це можуть користуватися лише пенсіонери, які нікуди не поспішають.

Або гляньмо на дорожню розмітку. У нас складні правила, де можна паркувати машину. Треба на око вимірювати метри, від повороту в двори, щоб зрозуміти, чи є ризик потрапити на евакуатор, чи немає. А в більшості міст Європи місця, де можна паркуватися, чітко позначені розміткою. Немає розмітки, яка дозволяє парковку, — отже, немає дозволу, тому відразу прилетить штраф. Вкласти гроші можна було б і в цю систему, разом з паркоматами біля кожного розміченого місця паркування, яких має бути по місту тисячі.

Про перевантажені школи в житлових масивах писали мільйон разів, але попри зростання бюджету, новин про нові школи не чути.

Проте це знову витрати розвитку, тобто мирного часу. Їх можна відкласти.

Як з допомогою фронту?

Донейтити з міських бюджетів на волонтерські ініціативи чи закупити обладання безпосередньо військовим частинам — теж можливе рішення. Це має сенс, беручи до уваги швидкість змін на війні і природне відставання від життя і гарячих потреб великих бюрократичних механізмів, таких як Міноборони.

Але можуть бути й інші методи, які дадуть довгостроковий результат. Наприклад, німецькі федеральні землі видають дешеві кредити на розвиток місцевого бізнесу.

Інвестиції в оборонну промисловість

Міські ради з надлишком коштів могли б створювати установи, що займалися б фінансуванням локального бізнесу за зразком державних програм підтримки підприємництва. Запущені бізнеси сплачують податки у центральний бюджет і в місцевий, зʼявляються нові робочі місця. Вигода очевидна.

Колись у Києві міська рада була співзасновником банку Хрещатик. Зараз влада міста могла б створювати банк задля кредитування локального бізнесу. А саме — для створення військових виробничих підприємств, зокрема впровадження інновацій.

Нещодавно британський тижневик Економіст писав про досвід китайського міста Хефея, де міська влада створює спільні підприємства з приватними інвесторами в галузі високих технологій. Результат вражає, бо завдяки таки інвестиціям вдалося створити високотехнологічний кластер, у який, навіть пори політичне протистояння з Китаєм, західні інвестори вкладають і зараз мільярди доларів, що йдуть саме на дослідження і розробки.

Київ володіє 5% акціонерної компанії “Київміськбуд” — то чому б київській чи іншій мерії не інвестувати зайві гроші у створення оборонного підприємства, яке потім виходитиме на тендери Міноборни?

Важливе застереження. Я не пропоную створити комунальне підприємство з умовною назвою "Київпіксель". Я пропоную, щоб міська влада ставала співзасновником компаній воєнпрому разом з приватними інвесторами і у цих підприємств мали би бути незалежні наглядові ради тапідзвітний лише їм менеджемент. А міська влада була б лише інвестором, що вкладає в те, що потрібно зараз державі найбільше.

Гнучкість і конкуренція

Так міські бюджети могли б запустити цілий клас виробництв, що потім конкурували б за замовлення Міноборони чи за донати від волонтерів. Підтримка від міста у формі кредитів чи інвестицій дала б змогу маштабувати виробництва, перейти з гаражів і кустарщини до заводів і конвеєрів. Бо зараз, якщо говорити про ті самі дрони, мало хто з виробників може їх виробляти серійно й багато. Можливо, такі програми створили б конкурентів і великим виробникам військової амуніції та всього іншого, що виробляють в Україні.

І вони точно посилять конкуренцію та створять нових гравців у галузі — а це завжди корисно для країни.

У неформальній розмові я запитав у ексзаступниці мера одного небідного містечка, чи юридично міста можуть так інвестувати або підтримувати місцевий бізнес. Вона відповіла, що не вивчала це питання, але загальний принцип такий: якщо в мера буде бажання — правову форму знайти можна, бо юридичне середовище — дуже розмите і чимало з того, що роблять мери, — напівзаконне, а інакше керувати містом украй важко. Зрештою, можна ухвалити законодавство, яке чітко дозволятиме такі міські видатки.

Без фантазії і знань

Причин, чому гроші вкладають у плитку, а не в підприємства, — чимало. Від відсутності знань і фантазії у міських чиновників про те, як правильно інвестувати, до бюрократичних перепон і нездорової уваги правоохоронних органів до всього, що не вписується в рамки їхньої логіки радянського ОБХСС і планової економіки.

На війні наші бійці виявляють чудеса креативності і фантазії. Її треба переносити на всі сфери життя

У книжці «Червона аристократія» (захоплива біографія китайського мільйонера) детально описано корупцію верхівки комуністів у Китаї.

На початку 1990-х китайські чиновники прагнули різними методами створити підприємства, зоокрема й за участі держави, та вивести їх на Гонконгську біржу. Ти залучаєш інвесторів, отримуєш місце в правлінні чи в топменеджменті і маєш великий та легальний дохід на роки вперед.

У ті самі роки мрія українського корупціонера була скромнішою: відхопити завод і порізати його на металолом. Китайські корупціонери бачили приклад у сусідньому Гонконзі, як можна поводитися з грошима. Українці того часу такого прикладу не мали, максимально, що бачили — це ринок у Варшаві.

Минуло 30 років — достатньо часу, щоб навчитися й побачити нові горизонти.

На війні наші бійці виявляють чудеса креативності і фантазії. Її треба переносити на всі сфери життя, бо виклики перед нами — такого масштабу, що без творчого підходу навіть після перемоги ми залишимося світовим захолустям. Та й перемогу новою тротуарною плиткою не наблизити.

влада обороноздатність бізнес дискусія дрон бюджет

Знак гривні
Знак гривні