Намалювати своє горе. У Києві відкрилася виставка картин, створених вдовами військових
25 вересня в київській галереї "Барви" відкрилася виставка картин вдів українських захисників "Малюю серцем". У ній узяли участь 60 жінок. Раніше жодна з них не малювала професійно, а дехто вперше взяв у руки пензлик. Жінки працювали під опікою професійних художників. Арттерапія — те, що допомогло їм знову відчути смак життя.
Втрату своїх половинок проживають тисячі українських жінок і чоловіків під час цієї війни. Хтось сидить на антидепресантах, комусь допомагають психологи чи рідні, хтось намагається впоратися з утратою наодинці.
Картини, представлені на виставці, та їхні авторки
На стінах галереї висять написані олійними фарбами картини. На багатьох зображено жінок. Вони самотні, сумні, часто дивляться вдалечінь на лоні природи. Іноді на картинах зображено жінок з чоловіками, які тримають їх за руку чи обіймають.
“Уявила себе на Лисій горі, куди мене водив чоловік”
43-річна власниця приватної школи в Києві Юлія Мовчан — струнка, приваблива блондинка з розпущеним волоссям і в легкій сукні. Намалювала дві картини. На одній — дівчина в синьо-жовтому одязі дивиться на гори.
"Уявила, що це я на Лисій горі в Києві, куди мене водив чоловік. Моя дівчина підняла догори руки. Я сама, бо мій чоловік десь на небі. Уся галявина — у квітах сон-трави. Якось у школі вчитель розказував нам про сон-траву, зокрема про те, що вона дуже рідкісна. Потім я знайшла її кущик у нашому селі на галявині. Постійно весною бігала на нього дивитися. Розказала цю історію чоловікові. Якось він узяв мене за руку й відвіз на Лису гору. Завів на всіяну сон-травою галявину. Не можу передати емоції, які відчувала. І не можу передати емоції чоловіка, коли він побачив моє щастя. На другій картині — ми на острові Джарилгач. Там ми побували під час весільної подорожі".
Юлію дуже захопив процес малювання, особливо змішування фарб. Збирається намалювати вже третю роботу.
— Малювання — саме те, що було мені потрібно, — каже вона. — Сльози нікуди не зникли, але з'явилося щось нове: позитивні емоції, наприклад, тепла й розуміння інших людей. Я перестала ображатися на парочки, які ходять за руку. Бо в мене був період відчуття несправедливості — чому вони можуть це робити, а я — ні. З'явився смак до їжі, бо він зник, як під час коронавірусу.
З чоловіком Юлія познайомилася 15 років тому, у 2008-му. Тоді її сестра, власниця кіоску, попросила замінити її на кілька годин. Олексій з колегами прийшов за кавою. Коли повернувся, то сказав їм: "Ця жінка буде моєю". Вони лише посміялися.
— Якось він запропонував зустрітися, — згадує вона. — Але потім виникла якась проблема. Він прийшов до кіоску, залишив троянду й записку, просив зателефонувати. Ми розмовляли майже дві години. Я відчула рідну душу. Але тоді не склалося. Через три роки, у 2011-му, він знайшов мене у соцмережах.
Відтоді я почувалася найщасливішою людиною у світі. Він допоміг подолати страх. Я пірнула з аквалангом, почала стріляти з рушниці й відкрила власну школу. Олексій сам робив у ній ремонт.
Він вирішив піти на війну 24 лютого. Раніше воював у зоні АТО, займався боротьбою без правил. Мав воєнний досвід, був командиром взводу. Загинув 1 травня на Донеччині. Його група врятувала 11 осіб і котика з-під завалів на околиці села Велика Новосілка, але потрапила в засідку. Олексій загинув. Йому було 48 років.
На найближчу відпустку мав два обов'язкові пункти: збільшити обручку, яка стала надто малою, і здати біоматеріал для штучного запліднення. Пара хотіла мати дітей. Також планували всиновити дитину, яка втратила батьків через воєнні дії.
"Жінка змінюється після втрати. Вона не має очей”
45-річна Ольга Дзизюк працювала над своєю роботою у Львові під опікою місцевого художника.
— Це було так, що ти занурюєшся в себе й починаєш шукати такі струни, до яких не торкаєшся у звичайному побуті. Переходиш на ті вібрації, які поєднують тебе з минулим. І в цих спогадах відновлюєшся, — каже Ольга.
На її полотні — українка у вишитій сорочці, з головою ляльки-мотанки, яка замість очей має перехрещені нитки.
— Це жінка, яка попри все має берегти те, що нам дали наші чоловіки. Я намалювала безмежну вдячність чоловікові. Він нас дуже любив. Я намагалася показати, що жінка змінюється після втрати. Вона не має очей. Багато чого не має. Але треба якось жити, — каже Ольга.
Ольга, як і її чоловік Олексій, — родом із Запоріжжя.
— Ми разом навчалися на біологічному факультеті в Запоріжжі, — розповідає Ольга. — Познайомилися на гуртку юних орнітологів, яким керував Олексій. Після закінчення навчання одружилися й оселились у селі Верещиця на Львівщині, де він працював у мисливсько-рибальському господарстві. Згодом став директором. Разом були 24 роки, маємо двох доньок. Олексій Дзизюк був місцевим депутатом, активістом. У 2014-му брав участь у Революції гідності. Повернувшись з Києва, постійно рвався на війну.
— Він завжди говорив: "Треба тих москалів гнати", — згадує Ольга. — Я відповідала, що все одно наші народи мають якось жити поруч і шукати спільну мову. Він повторював: "Олю, ти не розумієш, москаль — це не та нація, яка може спокійно жити".
Врешті у 2017-му Олексій поставив сім’ю перед фактом: підписав контракт. Сказав: "Я інакше не можу. Якщо ми їх не зупинимо, вони будуть у Львові".
Служив у 24-й бригаді ім. Короля Данила. Його мали комісувати, перевести в резерв, бо зірвав спину. Востаннє родина бачила його 16 березня 2022 року. Загинув через шість днів, 22 березня біля Попасної. Перед тим зателефонував дружині та сказав, що має йти на позицію. Я відповіла: "Тільки бережи себе". — "Не хвилюйся, ти ж знаєш, що зі мною завжди все буде добре", — відповів. Але з наступного дня вже не вийшов на зв’язок.
Ольга дізналася про смерть чоловіка через три дні з соцмереж. Відкрила фейсбук — а там вся стрічка у співчуттях.
Ольга дізналася про смерть чоловіка через три дні з соцмереж.
Картина як сімейна реліквія
Виставку в Києві організував благодійний проект "Жива. Справжні історії кохання", щоб допомогти вдовам українських захисників разом пережити втрату. Учасниці проєкту не лише малюють, а й займаються екібаною чи роблять колажі.
— Я не психолог, але маю власний досвід переживання втрати чоловіка 15 років тому, — розповідає засновниця проєкту Олена Сокальська. — Він загинув в автокатастрофі. І я знаю, які результати дає арттерапія. Тому й узялась за цей проєкт. Адже дехто з учасниць уже рік на антидепресантах — і це не допомагає. А наш проєкт працює через спілкування з людьми, які розуміють і підтримують. Через пошук у собі сил на творчість і, власне, через результат цієї творчості. Також дівчат надихає створення картини-історії як сімейної реліквії. Тут вони виносять на полотно почуття, думки, мрії з минулого, щоб поставити крапку й розпочати нове життя. Також за час реалізації проєкту вони постійно спілкуються, розповідаючи про своїх близьких: з журналістами, з друзями, з колегами. Від цього справді стає легше.
