Біль, смерть, любов, життя. Як минає день у прифронтовому стабпункті

Бійці потрапляють до стабпункту в різних станах, переважно це контузії або враження уламками. Рідше — загострення хронічних хвороб, самостріли, травми при ДТП тощо.

Медики ПДМШ, як і інші добровольці, підсилюють медичні сили ЗСУ, надаючи пораненим кваліфіковану медичну допомогу. Роблять це за покликом серця, без зарплат, гонорарів і соціальних гарантій.

Розповім, яким був наш звичайний день і що було пережити найважче.

Серце комбата

9:00

— Зупинка серця!

Крізь відкриті вікна стабпункту лунає крик, гупають двері старенького зеленого буса з білим намальованим хрестом і за секунди в "шокову" заносять бездиханне тіло кремезного військового.

— Скільки качали?

— 20 хвилин.

З десяток лікарів різних бригад ЗСУ і медиків-добровольців хитають головами, бо надій дуже мало, але беруться за роботу. Серцево-легенева реанімація. Непрямий масаж серця. Підключення до апарату ШВЛ. Інтубація трахеї. Запускають дефибрілятор.

— Адреналін! Розряд!

Усі, хто не бере участі у процесі порятунку, стежать, затамувавши подих, через прочинені двері з коридору, як військовому вже на той світ простягають руку…

Минає ще 20 хв і — о диво — серце запускають!

— Завівся! — лунає чийсь обнадійливий голос з "шокової".

— Готуємо "ремку" (реанімобіль ПДМШ, обладнаний усім необхідним для стабілізації стану пораненого в дорозі) на евакуацію до шпиталю.

— Завівся! — лунає чийсь обнадійливий голос з "шокової".

Та радіти, як виявилося, було надто рано. За кілька хвилин знову зупинка кровообігу… Лікарі й далі боряться…

— Пульсу немає? Качаємо далі!

Пікає ШВЛ. У шприци набираються препарати. Очі медиків спрямовані на монітор, де цифри життєвих показників незмінно залишаються критичними.

Анестезіолог виходить з операційної, знімаючи рукавички…

У цей час на стійці реєстрації медик, який привіз військового, заповнює "форму 100" ("сотку"). Реєстраторка дивиться на його збиті у кров тремтячі руки й пропонує накрапати заспокійливих крапель. Той відмовляється.

— Я коли ноші витягав, то поранився. Хотів якомога швидше… — ніби виправдовуючись, каже медик.

Витирає лоб. На "сотку" крапає піт.

— Заспокойся, присядь. Що взагалі сталося? — питає реєстраторка.

— Це наш підполковник, комбат. Зранку пожалівся на біль у крижах, каже, нога, як ватяна. Я зразу подумав, що нерв защемило, вколов диклофенак і кеторолак… Посадили в машину, щоб везти до невропатолога. Він сказав, що спина… І впав… Почали качати…

Півтори години реанімаційних заходів. І констатація біологічної смерті…

— Відбій по ремці, — лунає з "шокової".

Тіло забирають у морг.

Тіло забирають у морг

Кілька хвилин на "стабі" тиша… В операційній миють підлогу. Земляного кольору тіло комбата вивозять. Окремо складають і передають медикам його цінні речі, які знімали під час реанімаційних заходів: золото, годинник.

"Акубарики" й вишиванки на весілля

11:00

На ресепшені знову реєструють "сотки" — контужених бійців-іноземців. Вони з Латинської Америки. Розмовляють лише іспанською. З ними спілкуються через гугл-перекладач.

— Нудить, голова болить? — питає медсестричка, вводячи слова голосовим набором у перекладач.

Бійці кивають.

— Зараз буде легше.

Прямо в коридорі їм ставлять венозні катетери, вводять протиблювотні, знеболювальні. А ще розчин магнезії, який коригує високий тиск.

"Акубаротравма, цефалгічний синдром" — запишуть у "сотці". Це стандартний діагноз фактично для кожного другого пораненого, який тут опиняється…

11:20

Є кілька хвилин на перекур. Усі виходять на ганок, де розвалилася на спині доброзичлива дворняга, що бачила більше за багатьох із нас, які на ротації лише місяць. Вона ночує на "стабі", їй можна. І обов’язково підсовує всім відвідувачам пузико, щоб погладили.

Повз проїжджають БМП і танки.

— Хтось поїде на Нову пошту? — запитує колег новенька медикиня, яку делегували на "стаб" прямо з позицій. — Заберіть мою посилку, будь ласка.

— Добре. А що там, алкоголю нема? — сміються побратими з машини з написом "300". Треба розуміти, що на Донеччині сухий закон і навіть на пошті посилки з алкоголем не пропускають.

— Там дві вишиванки — моя й мого коханого, — каже вона. — Обручку він мені теж вислав поштою. Як вийде з позицій і буде хоч один вихідний — розпишемося. Але поки — щось не на зв’язку… Він сапер, їх не відпускають 2 через 2, як інших. Вони там безвилазно майже сидять у тому проклятому лісі…

Дівчина опускає голову й зітхає. Але потім жартома додає, що, мабуть, не просто так зробив пропозицію — і він, і вона щодня тут ризикують життям, тож якщо з нею чи з ним щось станеться, інший отримає великі виплати… Усі сміються, хоча трохи не смішно.

11:45

Виття сирени швидкої допомоги. Усі гасять цигарки. "Важкий", — подумав кожен про себе і всі без команди пішли готуватися.

Поділитися кров’ю

На ношах з машини з білим хрестом виносять пораненого з травматичною ампутацією кінцівки. Молодий хлопець 2000-го року, при свідомості. Стогне. На ногах два турнікети. Але він утратив багато крові.

— Важкий? У четверту операційну! — командує хірург.

Одяг, просякнутий кров’ю, весь розрізають. Пацієнт лежить зовсім голий. Видно, що ноги — як решето, всі в дірках. Стопа на одній кінцівці відсутня, до коліна нога "розкурочена" — наступив на "пелюстку" (різновид протипіхотної міни).

— Друже, потерпи трошки, зараз буде легше, — лікарі заспокоюють, усміхаються, швидко включаються в роботу.

На стійці реєстрації не можуть зясувати прізвище бійця. Медик, який його привіз, уже поїхав. Заглядаємо в операційну, щоб спитати в самого пораненого, але він уже заінтубований (на сленгу медиків — "на трубі"), під наркозом…

Хоча кінцівку врятувати вже не вдасться, лікарі борються за життя, яке, як і нога, також висить на волоску, бо надто багато втрачено крові. Вставляють сечовий катетер. Тампонують дірки в нозі, зшивають рану, в яку може увійти долоня, іммобілізують, вкладаючи на шину й обмотуючи бинтами. Заливають три гемокони крові та стільки само плазми.

— Потрібна ще цільна кров, друга мінус. У кого така? — запитує анестезіолог.

З лікаря зціджують до пів літра крові. Тут це звичне явище.

З лікаря зціджують до півлітра крові. Тут це звичне явище.

— Відпускайте лікаря, його вже “акубарики” чекають, — лунає голос з коридора.

Поки важкопораненого докапують, пакують його особисті речі: ліхтарик, запальничку й берці — цілі, але повністю у крові, додають чисті шорти й футболку… Весь крам кладуть в чорний пакетик і пишуть прізвище бійця на пластирі.

У коридорі стоять контужені бійці з вогнепально-уламковими пораненнями. Їх п’ятеро.

— І це ще не всі, — зітхає ротний медик, який їх привіз. — Важких одразу на шпиталь повезли.

— Та що ж там у вас таке робиться?

— Пішла наша розвідка щось мінувати і їх почали накривати…

На "койці" один боєць здригається, коли бачить шприц, не дає поставити катетер…

— Я вибухів так не боюсь, як уколів.

Медсестра заспокоює і робить неочікувану пропозицію:

— Хочеш — тримай мене за ногу! Отак, прям за ляжку. Коли в тебе ще така пропозиція буде?

Медсестра заспокоює: "Хочеш — тримай мене за ногу! Отак, прям за ляжку".

Боєць впивається руками в стегно, заплющує очі. Терпить. Спрацьовує.

Від прибуття пораненого на стабпункт до евакуації може минути від кількох хвилин до кількох годин. Усе залежить від стану пораненого та наявності кількох "неважких" для евакуації. Щоб не гнати заради одного машину за 30 км. Буває, поранені втікають… Ось просто збираються й ідуть, перевдягнені в квітчасті шорти та рожеві футболки з гуманітарки (свій одяг у багатьох брудний чи розрізаний, тож їм видають чистий), вимикаючи телефони й лишаючи "сотки"… Цього дня такий був один.

Обід за розкладом

13:00

Хоч би що там було, кухар кличе їсти. У нього перемотана нога, палець на руці та добра беззуба посмішка.

— На обід сьогодні борщ.

Лікарі бадьоро тягнуться на другий поверх, в їдальню. Величезна каструля смачнющого борщу на м’ясному бульйоні — маленька радість за день. Кожен наливає собі сам. Хто хоче — нарізає ковбасу на бутерброди.

— Фруктів сьогодні не завезли, — інформує завскладом. — Але будуть завтра, обіцяли...

15:00

У холі — троє з акубаротравмами, сидять на лавці. Усі офіцери: двоє капітанів і старлей. Кажуть: "Нас на шпиталь не треба, ми повертаємося в підрозділ". Лікарі відмовляють, бо контузія — річ серйозна, потрібно хоч трошки прокапатись. Але ті невблаганні.

— Ми — офіцери, бійці без нас ніяк, як ми їх покинемо на позиціях?

— Ми — офіцери, бійці без нас ніяк, як ми їх покинемо на позиціях? Там таке місиво… Треба повертатися. Вколіть щось, дайте таблетку — і ми поїхали.

У сотці пишуть: "на підрозділ", бо з офіцерами гріх сперечатися.

Уколіть щось, дайте таблетку — і ми поїхали

Прощаються, в одного лунає музика на телефоні "Тишины, тишины хочу…".

У коридорі на свою чергу на евакуацію чекають кілька бійців. Розговорилися з ними, дізналися, що вони не їли дві доби, сиділи в окопах і лише сьогодні змінилися. Їм готують бутерброди й теплий чай. Загалом пацієнтам з контузіями не дають пити та їсти, бо в дорозі стане зле. Але бувають і винятки.

— Я коли на позиціях була, — каже медикиня, то теж бувало за два дні банку тушонки й одну мівіну з’їдала, і все. З одного боку, під обстрілами якось не до того. А з іншого — потім у туалет ходити кудись треба, ну його… І приготувати немає як, від тушонки тої вже тошнить…

"Подайте ключі від моргу"

16:00

Уже знайомий водій машини з написом "200" мовчки показує поглядом на поличку. Там лежить маленький ключ на синьо-жовтій стрічечці, сплетеній косичкою. Це ключ від моргу. Мовчки подаю.

— Хтось мені може допомогти занести тіло? Кілька людей зголошуються. На столі лишається військовий квиток загиблого бійця. Йому було 35, старший лейтенант, красень, мужній погляд на фотографії. Найімовірніше, рідні ще не в курсі, що їхній всесвіт щойно рухнув…

З машини на м’яких ношах витягають скривавлене тіло бійця. Ключ відкриває двері, бійця перекладають у пакет і заносять усередину. Жодних емоцій. Жодної пролитої сльози. Тут не можна розкисати.

Жодних емоцій. Жодної пролитої сльози. Тут не можна розкисати

Смертей тут так багато, що часто це просто звична річ: на автоматі подати ключ і журнал з “двохсотими”, нагримати, бо неправильно написали, хто привіз / відвіз тіло. Ба більше — на тему смерті часто жартують.

— Уявіть, — каже медик. — Були ми на евакуації, відкачували бійця, дійшли висновку, що він двохсотий. Довозимо в морг. Ідемо за ключами, повертаємося, а "двохсотий" сидить на ношах! Ми трохи самі не вмерли. Уперше в житті пораділи, що в нас такі погані дороги — розтрусило його і він оклигав…

Майже всі медикаменти і складники аптечок тут — з волонтерки

Знову привозять бійця. Поки реєстратор заповнює "сотку", медикиня жаліється, що китайська оклюзійна наліпка, яку вона наліпила на груди пораненому з пневмотораксом (потрапляння повітря в плевральну порожнину внаслідок забою легень), відклеїлася. Питає на "стабі", чи є якісна наліпка. Їй дають. Майже всі медикаменти і складові аптечок тут — з волонтерки.

16:30

І знову на порозі бойовий медик. Цього разу шукає бійця.

— Учора ви його відвезли в Слов’янськ, у госпіталь. Я туди, а мені кажуть, що він уже в Дніпрі. То де мені його шукати? Він без свідомості був, телефон його в мене, він був на позиціях, звісно, без телефону, то я зв’язок з ним втратив…

Шукаємо контакт шпиталю в Дніпрі, ділимося з військовим всією доступною інформацією. Пізніше він принесе за це шоколадку, від якої не дозволить відмовитися.

У цей час мені приходить смс, що з’явився на зв’язку командир підрозділу, бійця з якого нам доставили напередодні без свідомості й не дали щодо нього вичерпної інформації. Я передзвонюю на цей номер. Командир багато розпитує про свого побратима, розповідає, що щойно закінчився обстріл і він повернувся на КСП, раніше говорити не міг…

Тим часом на "стаб" заглядає побратим іншого бійця, шукає його зброю, бо на евакуації пораненого автомат загубився, а в частині будуть проблеми… Розводимо руками, бо до "стабу" його привезли без нічого…

"В армії немає пропаж, є тільки прой..б", — жартують військові.

У першу шокову заносять бійця з підозрою на відкриту черепно-мозкову. Голова перемотана. На голому торсі написано, що йому кололи дорогою.

— Викликайте "ремку" ПДМШ. Хай везуть одразу на КТ, потім на Славік, – командує начмед.

За 2і хв ремка на місці. Шестеро осіб перекладають бійця на гідравлічні носилки й везуть.

Паралельно до другої операційної заводять пацієнта з заплющеними очима — в них потрапили осколки. Є ще множинні ВОСП (вогнепально-осколкові поранення) верхніх кінцівок…

Медик, який заповнює на нього "сотку", кліпає очима і також жаліється, що від вибухової хвилі погіршився зір, а він тільки нещодавно зробив лазерну корекцію… Просить для себе ібупрофен. І цукерку.

Полювання на привидів із АК

18:30

Допиваємо третю пляшку енергетика, яким щоранку нас забезпечує медик однієї з бригад, яка привозить поранених. Чуємо вибух зовсім поруч. Жодна людина в приміщенні навіть вухом не повела. Начмед жартує, що це в когось тумбочка нагорі впала. Усі сміються і працюють далі.

— Проникаюче в живіт. Але не важкий. Ведіть у другу операційну!

Хлопець весь у піску та з турнікетом на нозі кульгає коридором.

— О, я його пам’ятаю, — каже медсестричка. — За два тижні його вдруге привозять. Був з контузією і знову... З мого села хлопець.

— А в одного мого бійця гостра реакція на стрес, — каже побратим солдата, який сидить у коридорі. — Він погано спить, уночі полює на привидів. Усе б нічого, але він стріляє по них з "калаша", то боїмося, щоб ні в кого не попав…

Мимоволі хтось з нас посміхається, а військовому зовсім не до сміху.

— Якби ви побули в тому пеклі… — каже він. І тут же схоплюється: — Але краще не треба!

Частина наших лікарів залишається на нічне чергування. Коли темно, привозять менше поранених, бо не в усіх є тепловізори. А без них пересуватися важко й небезпечно. Тому доводиться чекати ранку. І знову те саме по колу.

"Це війна, брат" — улюблена фраза тут, на фронті. Так можна відповісти на будь-яке питання.

Підримати діяльність Першого мобільного добровольчого шпиталю можна тут.

бойові медики війна медицина поранені