Публічний генплан, кооперативи і контроль витрат. Як відбудовували після війн Реймс і Аахен
Росія зруйнувала в Україні близько 144 тис. будинків, з яких близько 17 тис. — багатоквартирні. Питання відбудови поки що неактуальні для півдня і сходу країни, де тривають важкі бої. Але актуальні для Ірпеня й Бучі, Харкова, Сум, Чернігова та інших міст, які російська армія атакувала в перші тижні повномасштабного вторгнення. Який європейський досвід повоєнної відбудови міг би бути важливим для України?
Міста-побратими
Для прикладу, 530 приватних будинків у Чернігові повністю зруйновано, 784 пошкоджено, 1469 потребують поточного ремонту.
Таких руйнувань зазнавали свого часу європейські міста Реймс (Франція) та Аахен (Німеччина), з якими Чернігів нещодавно встановив дружні відносини, розірвавши їх з російським Псковом. Реймс відбудовували після Першої світової війни, Аахен — після Другої світової.
Ми розпитали в обох меріях про цей досвід, щоб приміряти його на українські міста, зокрема й на схоже за розміром і кількістю населення їхнє місто-побратим Чернігів.
Французький Реймс
Генплан відбудови та його метаморфози
— Після Першої світової війни центр міста було зруйновано на 82%. Мало що вціліло, постраждали собор, оперний театр, церкви Сен-Ремі та Сен-Жак, ринкова площа й ратуша, а з 14 тис. будівель лише 950 залишилися неушкодженими, — розповідає нам Арно Робіне, мер Реймса.
Відповідно до ухваленого в 1919 році закону, який регламентував відбудову зруйнованих територій, у кожному з них мали створити генеральний план розвитку. Цей план мали ухвалити на рівні міста й держави. У Реймсі такий план створив архітектор Джордж Бердетт Форд, який запропонував амбітну реконструкцію: створення міста-саду з населенням у 300 тис. мешканців, зеленими зонами та різноманітними новими транспортними маршрутами.
У цьому плані було окреслено загальні контури реконструкції, але не встановлено правил щодо типу забудови. В результаті в перші роки відбудови, якою займалися близько 300 архітекторів і 6000 компаній, у місті з’явилося багато дуже різних за стилем будівель, які зводили різним темпом.
Символічні споруди й історичні пам’ятки відбудували такими, якими вони були до війни: Реймський собор, базиліку Сен-Ремі, церкву Сен-Жак, мерію. Однак під час реконструкції використали тогочасні новітні технології. Наприклад, каркас собору є одним з перших прикладів бетонного каркасу — матеріалу, якого вимагав фінансист Рокфеллер. Оперний театр і муніципальна будівля були перебудовані не ідентично, але в стилі арт-деко. Нові інфраструктурні об’єкти (бібліотеку, лікарню) звели у стилі модерн.
— Проєкт Джорджа Бердетта Форда пізніше переглянули в бік зменшення, зокрема з фінансових причин, — продовжує Арно Робіне.
Кооперативи й міста-сади
У Реймсі, як і в сучасних Ірпені та Чернігові, в період відбудови люди жили в тимчасових бараках (по суті — модульних будинках). Водночас будували соціальне житло в “містах-садах”.
З чотирьох запланованих таких районів зрештою побудували три (місто-сад Chemin Vert, місто-сад Maison Blanche і місто-сад Charles Arnold). У кожному з цих районів звели свою інфраструктуру (початкову школу, громадський центр тощо), також кожен з них має власний архітектурний стиль.
Порядок і розмах відбудови обговорювали з місцевими жителями. У місті було створено комунальні комісії, що відповідали за оцінювання збитків, завданих війною. Ті, чиє житло було знищене або постраждало, об’єднались у відновлювальні кооперативи.
Ті, чиє житло було знищене або постраждало, об’єднались у відновлювальні кооперативи
У 1925 році в департаменті Марна було затверджено 150 кооперативів, які об’єднували 263 комуни і майже 13 тис. членів. Вони регулярно наймали єдиного архітектора для всіх будівель у комуні, який працював за єдиним планом.
Члени кооперативів працювали самі й отримали повноваження розпоряджатися виділеними державою фондами: самі наймали архітекторів, контролювали й оплачували роботу. Це пришвидшило відбудову та допомогло знизити адміністративне навантаження на органи влади.
Відбудова Реймсу почалася в 1920 році, закінчилася в 1994-му
Відбудова Реймсу почалася в 1920 році (дата зведення першого будинку) й завершилась у 1994-му, коли реконструювали дзвіницю Сен-Жак. Проте основну частину реконструкції було здійснено між 1920-м і 1930 роками.
Рокфеллер, фонд Карнегі, місіс Дайк і міс Морган
Де брали гроші на відбудову? У Реймсі, як і в усій повоєнній Франції, фінансування здійснювали різними способами: міжнародна допомога — від країн, організацій та окремих благодійників; репарації Німеччини, що завдала збитків під час війни; купівлі казначейських облігацій і зобов’язань самими французами.
Ті, хто втратив майно, отримали компенсацію відповідно до законів, ухвалених у 1919 році. Тоді ж було створено Національний кредит для сприяння відшкодуванню збитків. Фінансування відбудови вимагало випуску численних казначейських зобов’язань (тобто уряд позичав гроші в населення — ред.), чимало облігацій купували самі французи з менш постраждалих регіонів.
Пізніше, від 1924-го до 1929 року, значні кошти Франції виплатила Німеччина як репарацію за збитки, завдані під час війни.
Міжнародною допомогою розпоряджалися муніципалітети, відділення «Червоного Хреста» та єпархії. Так пожертва американського підприємця Джона Рокфеллера (5 млн доларів) профінансувала ремонт даху собору, пожертва фонду Карнегі профінансувала будівництво бібліотеки (3 млн доларів).
Американська допомога через спеціальний комітет також дала змогу побудувати дитячу лікарню в пам’ять про американських солдатів, які загинули за Францію.
Американці також долучалися до відновлювальних робіт приватно. У Реймсі пам’ятають, що 10 тис. доларів пожертвував Альберт Фаревелл на загальну реконструкцію міста, 13 800 франків — шкільні вчителі Сіетла для шкіл міста, 250 тис. франків — місіс Дайк і міс Морган для тенісного клубу тощо.
Виплату компенсацій за воєнні збитки жорстоко контролювали: щоб її отримати, необхідно було обгрунтувати втрати, надавши підтверджувальні документи. Потім комісії оцінювали розміри компенсації. Витрати коштів міжнародних фондів також контролювали — через муніципальні й державні установи.
Повернулись і взялися працювати
У листах, надісланих меру наприкінці війни, багато жителів Реймса висловили бажання повернутися додому й узяти участь у відбудові свого міста. Однак не вистачало робочої сили, зокрема архітекторів.
Для участі у відбудові запросили архітекторів з усієї Франції. Щоб уникнути зловживань, створили контролювальні органи для перевірки акредитацій в усіх охочих долучитися до проєктувальних робіт.
Робітники з різних регіонів чи країн також пропонували свою допомогу у відбудові — приватно: перепис 1921 року зафіксував, що багато мулярів, землекопів і штукатурів приїхали з інших регіонів Франції та з інших країн (Італії, Польщі, Греції, Люксембургу).
Німецький Аахен
Луізе Клеменс, фахівчиня з питань європейського та міжнародного співробітництва міської ради Аахена, розповіла, що під час Другої світової війни місто було зруйноване на понад дві третини: ратуша, численні житлові та промислові будівлі.
Собор залишився майже цілим і зазнав дуже незначних пошкоджень. Реконструкцію фінансували переважно коштом «Плану Маршалла», американського фонду відбудови Німеччини, частково — коштом пожертв.
Найпершим викликом у післявоєнний період було розібрати завали. По всьому місту проклали рейки, якими пустили невеликі потяги, щоб вивозити уламки. На розбір завалів знадобилося чимало часу.
Але ще в 1946 році мешканців міста поселили в новозведених «ніссенівських будинках», які первинно планували як складські приміщення, але згодом їх перетворили на тимчасові притулки. Аахен тоді перебував під британською військовою адміністрацією, тому ці притулки будували на муніципальній землі.
Пізніше муніципалітет надав земельні ділянки для будівництва односімейних будинків для малозабезпечених. Місто також оплачувало будівельні матеріали, а майбутні домовласники будували собі житло після роботи й на вихідних. Перший камінь у фундамент такого будинку вдалося закласти лише в 1949 році — через чотири роки після закінчення війни.
Місто оплачувало будівельні матеріали, а люди будували собі житло своїми руками після роботи й на вихідних
— Спільна праця не лише створила життєвий простір, а й породила сильне почуття згуртованості в будівельних громадах, — сказала фахівчиня з питань європейського та міжнародного співробітництва. Тим часом міське планувальне бюро готувало генеральний план реконструкції міста. Його представили жителям на виставці в 1950 році.
Генеральний план реконструкції міста представили громаді через п'ять років після війни
Історичну забудову мали відновити, транспортні шляхи й комерційні площі — реструктуризувати. Представлення планів у формі публічної виставки було дуже незвичним для того часу. Усіх містян запросили до огляду експозиції та обговорення. В результаті виставка тривала 28 днів замість запланованих 14-ти, бо викликала значний інтерес у громадськості.
Сьогодні центр Аахена має такий вигляд, ніби там багато історичних будівель. Насправді багато з них звели після війни, але вони мають старовинні фасади, які повторно використали для реконструкції.
Ратуша Аахена після Другої світової війни. Архівне фото з музею міста
Та сама будівля через 70 років трохи з іншого ракурсу
— Тодішній архітектор міста хотів зберегти поєднання старих і нових будівель. Для нього водночас було важливо створити численні зелені зони, оскільки Аахен є також курортним містом завдяки своїм термальним джерелам, і тут потрібно дотримуватися особливих вимог, — пояснює Луізе Клеменс. У середині 1950-х більшість мешканців Аахена вже мешкали у власних квартирах.
Значною мірою це відбулося завдяки зусиллям місцевого житлового товариства — підприємства, що функціонувало в місті від 1891 року й на 60% перебувало в комунальній власності. Компанія зводила й доступне житло для малозабезпечених, і дороге житло, кошти від продажу якого йшли на дофінансування доступного.
Архітектор міста хотів зберегти поєднання старих і нових будівель
До державних і муніципальних коштів долучився приватний капітал. Родини багатих промисловців значною мірою фінансували реконструкцію центральних історичних будівель, таких як Елісенбруннен, міський театр, собор чи ратуша. Міський театр відбудували в 1953 році, за відбудову проголосувало 20 тис. з 140 тис. мешканців Аахена, хоча багато з них тоді ще мешкали у притулках.
— Сьогоднішній час і можливості дуже відрізняються від ситуації 1945 року, — каже Луізе Клеменс. — Ми домовилися, що між меріями Чернігова й Аахена відбуватимуться професійні обміни. До того ж в Аахені ми намагаємося залучити додатковий досвід через дуже досвідчені будівельні компанії.
