Прив'язані собаки і здичавілі коти. Як волонтери рятують тварин на Херсонщині
— А ти знаєш, скільки рускім платять за влучання у “швидку”? 500 тис. рублів, — каже мені Льоша, колега зооволонтерської організації “Безпритульний світ”. Ми, волонтери "Зоопатруля", саме їдемо через поле в машині швидкої допомоги, переробленій на евакомобіль для тварин. Через бокове скло проглядається лівий берег Херсонщини, окупований ворожими військами.
Ми їдемо в селище Кізомис — годувати й евакуювати тварин.
Це село навіть не на "нулі", воно на “мінусі”. Буквально за 200 м — територія, яку контролюють росіяни. З села евакуювали 11 тис. жителів. Лишилося, може, з півтора десятка цілих будинків, у кожному живуть по 3—4 сім'ї. У напівзруйнованому магазині знашли прихисток близько 50 людей, які не захотіли виїжджати з рідного селища. Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, село затопило на 80%.
Ми зупиняємося біля в’їзду в Кізомис, щоб погодувати вуличних собак. Льоша веде мене вулицею вниз до затоплених територій — ми дотримуємося відстані в десять кроків один від одного, а коли зупиняємося, то присідаємо. “Отам, бачиш, — протитанкові їжаки і палиця на них? Це вже “їхня” територія. А отам на острівці — затоплений дитячий табір. І зараз там 50 собак. Чуєш, як виють? А дістати їх ніяк. Спробуєш вийти на воду — розстріляють”. Щойно чути вильоти з будь-якої сторони, собаки на острівці починають відчайдушно гавкати й вити. Єдина надія — що вода невдовзі спаде й тварини, які виживуть, зможуть дістатися суші.
"Якщо триває повітряна тривога й пишуть, що летять КАБи, — ми вже знаємо, що це в Кізомис", — розказує мені власниця місцевого магазину. Вона пригощає волонтерів морозивом і квасом. Біля неї тулиться велика вівчарка. Під час кожного вильоту з ворожого боку собака ховається за прилавок і присідає. Половини даху в магазині немає.
Жителів Кізомиса, як і інших прифронтових затоплених сіл, евакуювали терміново. Приїхала велика, крита машина й людям сказали за кілька хвилин зібрати гроші, документи й цінні речі. У селище було кілька прильотів керованих авіабомб. Один — буквально недавно.
Я питаю, куди можна піти в туалет. Жінка сміється й веде мене за магазин. Там позаду зруйнований будинок — від нього залишилися буквально дві стіни… і туалет. “А це був наш дім, — каже власниця, — але поруч влучила авіабомба. Тут ще в сусідньому сараї був тимчасовий прихисток для котів. Там було десь 12 тварин, їх хотіли евакуювати. Але після прильоту вже не було кого”.
Показує рукою на вирву метри три завглибшки: “А це — місце, куди впала бомба, ми його між собою називаємо “ямка”". Біля наших ніг треться котик. Чоловік власниці магазину бере його на руки і гладить. “Це Муся. Коли прилетів КАБ, вона була десь поруч і дуже обгоріла. Отут вся спинка, лапки, мордочка. Ми її виходили, їй уже краще”.
Біля магазину до мене підходить бабуся. Питає, що ми тут робимо. Уважно слухає, а потім просить, щоб ми забрали і її тварин. Вони з лежачим чоловіком живуть у напівзруйнованому будинку, варять їсти на печі й водночас доглядають чотирьох собак, які в них живуть: дві було свої, а дві прибилися, коли люди виїхали, а частину села затопило. Я відправляю туди наших зоопатрульних. Увечері колеги будуть розповідати мені, як бабуся плакала, коли віддавала своїх собак. Як просила хоча б дзвонити їй і казати, як вони, бо в неї старенький телефон, кнопковий, фото туди не пришлеш.
Їдемо селом обережно, машини між собою мають дотримуватися дистанції, щоб не привертати уваги. Раціями користуватися не можна, довго збиратися великою кількістю людей разом небезпечно, бо може прилетіти. На вулицях багато покинутих тварин. Вони бігають біля своїх домівок і далі охороняють власні двори. Більшість до рук не дається.
Місцевий житель бере корм для своїх собак і каже, що на сусідній вулиці в яму впали цуценята. Вони там уже кілька днів скавулять, а дістати їх ніхто не береться. Їдемо на місце. Справді, у глибокій вигрібній ямі біля трупа свого братика сидить цуценя. Йому, може, місяці два від народження. Воно перелякане й агресивне. Хлопці готують мотузки та клітки, спускаються й забирають малого. Його терміново відправляють у Херсон на нашу базу в готелі. Цілу ніч у туалеті свого номера наша ветеринарка Даша ставитиме йому крапельниці та стабілізуватиме його стан. Спойлер: з малим зараз усе добре, він у Києві доліковується. Персонал клініки назвав його, хоч і не оригінально, але влучно: Хеппі.
Дорогою нас зупиняє пані Інна. Вона із сусіднього села Білозерка, але опікується всіма тварина в околиці. У самої вдома вже 50 котів. Пані Інна каже, що на затопленій території на даху будинку вже четвертий день без їжі й без води сидить пес. Але дістатися до нього майже нереально. Територія проглядається і прострілюється з обох сторін. Військові з нашого боку також мають наказ стріляти на ураження в будь-який неопізнаний плавальний об'єкт на воді. “Я вже думала взяти надувний матрац і пливти за ним, у стару жінку наші хлопчики ж не стрілятимуть,” — каже пані Інна. “Наші, може, й не стрілятимуть,” — погоджуюся я.
Дивом нам вдається домовитися з військовими, заручитися підтримкою поліції й таки допливти до собаки. Розумний пес сам пішов у човен до рятівників. Ми з колегами — мокрі й брудні, але дуже щасливі — вантажимо собаку в авто. Поліцейські підганяють, бо вже майже комендантська — час, коли прильоти стають особливо інтенсивними.
"У нас у Кентуккі часто бувають повені", — перед поїздкою написала мені наша американська волонтерка Меган. — Це страшно, коли довкола так багато води, але ти не можеш напитися". Я згадала цю фразу, коли побачила, як жадібно цей собака пив воду, коли опинився нарешті на суші.
Дорогою телефоную іншій групі наших “Зоопатрульних”, на чолі з директором Дмитром Ревнюком, які залишилися разом з ДСНС евакуювати тварин у самому Херсоні, на Корабельній площі, куди в переддень нашого приїзду був сильний приліт і де загинули цивільні. Колеги кажуть, що сьогодні також потрапили під обстріл, прилетіло буквально за 100 м від їхнього човна. На щастя, всі живі: і люди, і врятовані тварини. Деяких хвостатих навіть знайшли їхні власники. Мої колеги вже повернулися на базу й чекають там на нас.
Усю ніч мені сняться собаки із затопленого дитячого табору…
За кілька хвилин до початку комендантської ми залітаємо в Херсон. На базі “Зоопатруля” наші волонтери надають необхідну медичну домомогу та годують врятовиних тварин, гуляють із собаками, чухають котиків. Я іду в номер, випиваю склянку води, п’ю свої заспокійливі ліки й валюся спати у спальник на підлогу. Усю ніч мені сняться собаки із затопленого дитячого табору…
Це не остання поїздка “Зоопатруля” на Херсонщину, бо ситуація з тваринами критична. Особливо по селах. Там багато собак так і залишилися на ланцюгах, їх нікому відв’язати. Хворі худі коти дичавіють і не йдуть до рук, їх дуже важко зловити, щоб урятувати. Але ми стараємося й далі робимо все можливе, щоб урятувати їхні життя. Бо в гуманній країні кожне життя важливе.
P.S: під час першої евакуаційної поїздки на Херсонщину ГО “Зоопатруль” вдалося врятувати й евакуювати 107 котів і собак. Тварини й далі надходять до організації на лікування та перетримку. Зараз на виїзді в Херсоні перебуває ще одна команда “Зоопатруля”, і найбільше ми хочемо, щоб вони повернулисяя додому цілими та живими.
Ірена Скакун, волонтерка та головна менеджерка ГО “Зоопатруль Україна”
Громадська організація “Зоопатруль Україна” — це громадська організація, що сформувалася після початку повномасштабного вторгнення задля порятунку, евакуації та лікування тварин, що постраждали від війни та людської жорстокості. Наразі надає допомогу тваринам повного циклу для тварин: порятунок, евакуація, лікування та прилаштування в нові родини.
Від початку існування, “Зоопатруль” врятував уже понад 1000 тварин. Зараз організація будує в Ірпені перший в Україні сучасний притулок для тварин за європейськими стандартами, де житимуть безхатні тварини, врятовані з деокупованих, постраждалих і прифронтових територій.
