Пережити окупацію. Як росіяни змушували співпрацювати, і як українці цьому протистояли

Інформаційна блокада

Одним із ключових викликів на окупованих територіях є нестача правдивої інформації. Це спричинено й фізичним відімкненням джерел новин (телебачення та інтернету), й масовим поширенням росіянами своїх дезінформаційних повідомлень про те, що “Росія тут назавжди” й що “Україна слабка”, меседжів про “єдність братніх народів” або що “Херсон — це Росія”, а також про обстріли з боку України й відтак небезпеку, яку становлять ЗСУ. Усе це також супроводжувало “маркування” довколишніх територій “русским міром”: плакатами, листівками, знищенням українських книжок, пропагандистськими роликами, “новою” програмою в школах тощо. Навіть російські солдати, коли приходили в людні місця, віталися: “Доброе утро, русские люди”, щоб підкреслити приналежність території до Росії й заперечити українську ідентичність, відзначає Данилов.

— Росія блокує інформацію двома паралельними шляхами. З одного боку, відбувається блокування доступу до українських ресурсів, інтернету. З іншого — росіяни захоплюють телевежі, редакції та друкарні, щоб “старими” каналами доносити вже свою інформацію. Також створюють мережі локальних телеграм-каналів і псевдодержавних сайтів, через які поширюють дезінформацію, — каже аналітик Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Ірина Субота.

Пошук альтернативних джерел інформації виявився для багатьох новим досвідом. Стало менше довіри й більше скепсису до телебачення як “безумовно правдивого” джерела, відбувся “ренесанс” радіостанцій, зокрема тому, що радіо можна “зловити” під час постійних відключень світла.

— За таких умов істотно зростає важливість особистих контактів з людьми, яким довіряєш. Жителі окупованих територій шукали правдиву інформацію в рідних з підконтрольних регіонів, у спілкуванні на ринках і в чергах між “своїми”, — каже Сергій Данилов.

Херсон в окупації. Фото: Зміна

Окрім інформаційної, для людей також важливою була емоційна складова новин. Наприклад, запевнення у швидкому звільненні, інформація про кількість знищених окупантів та успіхи української армії на інших фронтах. Таке емоційне підживлення давало змогу триматися у відносно “стабільних” окупаційних буднях, коли довкола фактично нічого не відбувалося й ситуація не змінювалася ні на краще, ні на гірше. Особливим маркером стала мова: українською спілкувалися й між собою, і — показово, коли це було безпечно, — з окупантами, щоб означити, що цей простір залишається їм непідконтрольним повністю.

Дослідники зазначають, що в умовах окупації люди швидко набули “нової експертності” в питаннях типів озброєнь, їх траєкторії та інших характеристик, способів прихованої комунікації, зчитування “мови тіла”, уважності до деталей зовнішньої обстановки, розрізнення “своїх” і “чужих”, видів підпільного спротиву тощо. Адже від таких навичок безпосередньо залежали безпека й життя. Частина людей говорила, що вони змушені були самоізолюватися і спілкувалися лише з найближчими 1—2 родичами, бо не довіряли нікому довкола. І це теж одна з набутих захисних реакцій.

Херсон в окупації. Фото: Радіо Свобода / Ройтерс

У цьому сенсі викликом є також диференціація між тими, хто виїхав і хто залишився в окупації. Адже існує упередження, що ті, хто виїхав і не мав “окупаційного” досвіду, — нині втрачають голос у багатьох питаннях розвитку громади. Проте коли люди починають заглиблюватися у власні відчуття, то виявляється, що ледь не в кожного є історія постійної комунікації з сусідами чи родичами, які опинилися “назовні”. І така комунікація була корисною для тих, хто залишався. Тому тут є потенціал для зменшення "розколу". Трохи проблематичніша “побутова колаборація”, коли люди допомагали окупантам — можливо, просто продавали їм продукти чи інші товари, що не підпадає під дію норм Кримінального кодексу. З цими людьми, очевидно, доведеться співіснувати.

Також дослідники відзначають певну недовіру, з якою мешканців колишніх окупованих територій сприймають жителі “вільної” частини Україну, куди ті приїздили в евакуацію. Ці суперечності теж доведеться долати.

Колабораціонізм

Другий виклик — намагання окупантів усіляко схилити місцеве населення до колаборації. Серед способів — соціальні виплати, допомога бізнесу, житлові сертифікати для тих, хто переселяється вглиб Росії. Наприклад, на лівобережжі окупованої Херсонщини й досі зберігають виплати для “держслужбовців”, які істотно вищі, ніж у самій Росії. Мотиви колаборації — від добровільної підтримки до “помсти” Україні за втрачену кар’єру (особливо серед люстрованих чи відсторонених після 2014 року). Також є випадки колаборації внаслідок тортур (на що українській владі після деокупації доведеться окремо зважати — ред.).

Окупанти все мітили "русским міром". Фото: Сова

Також серед факторів економічного тиску — роздавання гуманітарної допомоги в умовах дефіциту продуктів. Хоча спершу цю "допомогу" росіяни самі розкрали з торгових центрів.

Безперечно, брали гумдопомогу ті, хто підтримував окупацію відкрито, а вночі — часто ті, хто не підтримував, але покликався на Женевську конвенцію [про захист цивільного населення під час війни].

— Це було таким питанням самовиправдання. Багато хто брав, “щоб у них менше залишилось”, хтось — бо вважав це справедливою / мінімальною компенсацією за зруйновані домівки й умови життя. Також кілька респондентів зазначили, що регулярно ходили за всіма російськими виплатами, щоб перераховувати їх потім на ЗСУ. Утім, у фокус-групах було також чимало людей, які стверджували, що не брали допомоги під жодним приводом. Мешканці деокупованих територій також згадують, що росіяни навмисне створювали обставини, за яких люди втрачали гідність, демонстрували дику поведінку: наприклад, змушували збирати крупи з підлоги, насипали не в мішки, а в одяг тощо, — каже Данилов.

Розгромлене УСБУ в Херсонській області. Фото: Nikcenter.org

За оцінками дослідників, у близько 20% населених пунктів росіяни не змогли поставити своїх “гауляйтерів” з місцевого населення, бо останнє мінімально з ними контактувало. І навіть ті, хто приходив керувати селом, часто не “здавав” своїх знайомих і сусідів окупантам. Наприклад, в одному селі керівницею стала вчителька. І хоча вона знала, хто з батьків її учнів не підтримує окупацію, не розказувала росіянам про ці сім’ї.

Щоб продемонструвати свою силу, росіяни займалися постійними обшуками, залякуваннями, грабунком місцевого населення. Обов’язково під час обшуку потрібно було щось зламати, розбити, залишити якусь травму після себе, не кажучи вже про масові випадки випорожнень у кімнатах.

— Якщо раніше, в перший період окупації, їхні спроби переманити населення на себе — це був переважно “метод пряника”, то тепер пряник “зачерствів”. І тому вони вдаються до відкритого шантажу. Місцеві колаборанти визнають, що “при Росії стало гірше”. Але кажуть: “Хіба ви хочете, щоб прийшла Україна й вас обстрілювали? Гляньте, що зараз відбувається з Херсоном”. Тобто мотив такий: подякуйте, що ви зараз живі. Для багатьох людей фактор безпеки є найважливішим, — каже начальник Софіївської сільської військової адміністрації Запорізької області (зараз окупована громада) Станіслав Захаревич.

Невидимий і видимий опір

Ще один новий досвід — сприйняття опору. Для багатьох людей від початку справжнім опором була лише “партизанщина”: вбити, повісити, підірвати окупанта.

— Але коли починаємо розпитувати, то виявляється, що десь постійно вивішували щоночі український прапор або зривали російський прямо під носом у наряду. Хтось збивав з мисливської рушниці ворожі дрони. Хтось просто ходив постійно поруч з окупантами, створюючи ілюзію стеження чи здійснюючи моральний тиск. Також відомі випадки, коли місцеві мешканці користалися з безпорадності російських солдатів. Наприклад, одна лікарка, коли окупант прийшов до неї з пораненням, не лише змусила його казати “Слава Україні”, а й розпитала про сім’ю і родичів, а також вивідала схожу інформацію ледь не про весь взвод, — розповідає Данилов.

Безумовно, одним з важливих напрямів був опір в освітянському середовищі, коли вчителі організовували підпільні школи (про це читате у нашій статті Школа в підпіллі. Як херсонські вчителі під час окупації навчали дітей за українською програмою), беручи завдання з онлайн уроків з українських ресурсів або взагалі — там де був доступ до інтернету — організовували онлайн включення до шкіл на неокупованих територіях. Звичайно, до таких уроків долучалися не всі учні, але навіть 40-50% — це великий успіх. Фактично було створено паралельний світ, який не перетинався з окупацією.

Херсон чекав ЗСУ. Фото: Еспресо

Серед спостережень, якими поділились респонденти: росіяни не очікували, що жінки мають багато прав і можливостей в Україні. (про те як стрімко покращувалася ситуація з правами жінок після Революції Гідності читайте тут)Член правління Української Гельсінської спілки з прав людини Дементій Бєлий також додає, що росіян шокувала комунікація органів влади з населенням, зокрема відсутність патерну безумовного контролю.

— Наші голови громади говорили: ми не можемо цього робити, нас просто не послухають. Це проти волі нашої громади. І окупанти не розуміли: як це, ви ж керівник, ви ж начальник, вас повинні слухати. Я думаю, що це сталося завдяки тому, що ми пройшли величезний досвід як громадянське суспільство. І практики створення таких низових мережевих форм самоорганізації почали так виявлятися, — каже він.

***

На думку дослідників, нестача інформації про реальний стан справ на окупованих територіях часто може призводити до хибних управлінських рішень. Відтак необхідно ретельніше аналізувати, як змінилися різні регіони / громади під час окупації, щоб бути більше готовими для реінтеграції тих, хто поки що перебуває під впливом загарбника.

Читайте також: Мирний спротив на окупованих територіях Більшість міст ніколи не бачили таких численних мітингів

війна окупація Херсонська область пропаганда самоврядування