Як це — жити, втративши все. Мільйони українців стали безхатченками через війну

Ті, чиї домівки поки що неможливо ні відбудувати, ні повернути, живуть у гуртожитках, винаймають квартири, обживають старі хати й тимчасові модульні будинки. Їдуть з України, сподіваючись побудувати життя деінде. І важко переживають своє горе.

Батьківський будинок, доглянутий садок, сімейні фото, родинні реліквії, квартира, на яку заробляли все життя, ремонт власними руками, пухнастий килим у вітальні, ранкове сонце й запах кави на своїй кухні – кожен спогад викликає біль.

А переселенці з окупованих регіонів і міст, які опинилися на лінії фронту, навіть руїни своїх спалених і пограбованих домівок можуть побачити лише на фото.

"Сьогодні я відчула себе «бомжем»"

– Сьогодні я вперше відчула себе "бомжем". Власниця квартири, яку я винаймаю вже пів року, попросила її звільнити. У неї змінилися плани. Звичайне життя. Але мене ця обставина підкосила. Тільки-но я привчила себе до думки, що в мене є новий дім, хай і тимчасовий, аж раптом – бац… Усе не так. Я таки бомж. Мені 45, я орендую житло, бо втратила власне. І це зовсім не ті відчуття, коли ти починаєш самостійне життя, не маєш грошей на власний куточок і тому винаймаєш квартиру. Ні! Бо в ті часи в тебе попереду життя, а позаду – батьківський дім, надійний запасний аеродром, куди ти завжди можеш приземлитися в разі життєвих негараздів. Я відчула себе "бомжем", бо в мене нічого не залишилося – немає навіть міста, в яке я могла б повернутися.

Це слова Анни Ракитської, яка втратила свій дім у Маріуполі. Невеликий будинок у приватному секторі, який вона придбала незадовго до початку повномасштабного вторгнення. Продала батьківську квартиру й купила маленький шматочок власного раю – з великим квітником, про який дбала, як про дитину.

– Я часто думаю зараз, якими ми всі в Маріуполі були безтурботними. Багато років жили поруч з війною так, немов її немає. Жодної застороги! Ну якщо я вже так мріяла мати власний сад, то чому не купила щось під Полтавою або в Черкасах? Мені 45, я не маю заощаджень, не маю будинку й не маю сподівань, що щось нормалізується. Як я з цим живу? Ну ось так – одним днем, без майбутнього, – каже Анна.

140 тис. знищених будинків

За даними українського омбудсмана Дмитра Лубінця, на початку року в Україні російські загарбники знищили 140 тис. будинків, з них 18 тис. – це багатоповерхівки, у яких мешкало в середньому по 100 родин. За 5 місяців 2023-го ця кількість, очевидно, зросла й зростає далі. Триває війна, щоденні бої та ракетні обстріли.

За дуже-дуже приблизними розрахунками, близько 4,5 млн людей утратили свої домівки, це близько 1,8 млн родин. І це справжня катастрофа. Бо навіть якщо уявити, що для відновлення житла кожній людині роздати по 1 млн грн, то вийде 4,5 трлн грн. У країні, яка воює й економіку якої майже знищено, це абсолютно нереальні цифри.

“Годинами розшукував фото з моїм будинком”

– Я народився й виріс у Маріуполі, – розповідає Сергій Гриценко. – Будинок був у самому центрі, біля драмтеатру. Це місце – все моє життя. Тут жили мої батьки. Тут народилась моя дитина.

Коли я поїхав, у нашій квартирі залишились мої батьки. Торік у найстрашніші місяці, коли в Маріуполі не було зв’язку, я не думав про будинок. Не було нічого важливішого за життя рідних. Але виявилося, що все це пов’язано. Бо коли немає зв’язку, як ще дізнатися, що сталося з рідними? Тільки з фото рідної домівки.

Годинами сидів у соціальних мережах і розшукував фотографії з моїм будинком.

Спочатку я бачив його з потрощеними вікнами й балконами та казав собі: ну так, він трохи постраждав, але ж там можна вижити, вони мають шанс уціліти. Потім я побачив його вже напівзруйнованим (крайній під’їзд тріснув) і випаленим вогнем. Серце тоді ледь не розірвалось. Я все ще нічого не знав про рідних, але бачив, що будинок знищено.

– Батьки дивом уціліли, встигли вибратися, а ось будинок загинув…

У свої 50 років я залишився абсолютним безхатченком. У мене немає нічого. Ні майна, ні житла. І міста немає, бо те, що залишилося від Маріуполя, – це не моє місто. З цим неможливо змиритися. Я втратив фундамент під ногами. Раніше хоч би де я був, я знав, що в мене завжди є місце, куди я можу повернутися. А тепер немає нічого. І головне – у мене вже немає життєвого ресурсу, щоб будувати щось з нуля.

Чи це катастрофа? Так, це вона.

Немає грошей і алгоритмів

Сергій Гриценко не має жодного оптимізму щодо допомоги, яку обіцяє надати держава тим, хто втратив майно:

– Можна ухвалити десятки чудових законів, але якщо немає чітких алгоритмів, як їх реалізовувати, то всі вони не матимуть жодного сенсу. Як відбувається з цим законом про компенсації зруйнованого майна? Дуже добре, що маріупольці долучилися до розроблення закону й добилися того, щоб право на компенсацію отримали й мешканці окупованих територій. Проте з таким самим успіхом можна було додати в перелік тих, хто має право на компенсацію, й інопланетян. Бо хіба не однаково, якщо фактично немає механізму, як підтвердити факт руйнування житла тим, чиє місто – окуповане.

Нещодавно він намагався в маріупольському муніципалітеті підтвердити факт руйнування власної квартири. Надав фотографії будинку й того, що від нього залишилося. Але в муніципалітеті йому не змогли допомогти – кажуть, немає повноважень, досі не розроблено механізми. Закон є, але він такий самий мертвий, як і будинок пана Сергія.

– Думаю, що це проблема – на десятки років. І ми ще навіть приблизно не розуміємо її справжніх масштабів. Адже власності позбавили не тільки нас. Наші діти втратили те, що могли б успадкувати, – сумно підсумовує пан Сергій.

Наші діти втратили те, що могли б успадкувати

“Деякі люди не розуміють, що таке – втратити все”

Мешканка Бахмута Єлизавета Гончарова намагається взагалі не концентрувати увагу на тому, що втрачено. Вона залишилася без квартири, яку для неї придбав її батько та в якій прожила все своє життя, і зараз мешкає у Києві.

– Я для себе давно зрозуміла: дім там, де наші близькі. Мої рідні зараз усі зібралися в Києві. І я відчуваю поруч з ними, що я вдома.

Що мене травмує, то це деякі люди, які не розуміють, як це – втратити все. Мені треба було терміново знайти іншу квартиру в столиці. Це не дуже просте завдання, коли в тебе дві собаки й кіт. І я була б дуже рада, якби власники квартир просто казали: "Вибачте, але з тваринами не можна". Але ні. Останній тиждень просто вбив мене емоційно. Я вислухала стільки негативу. Абсолютно чужі люди поводилися зі мною грубо, дорікали, що з таким набором тварин треба сидіти у себе дома, а не орендувати житло.

Але ж річ у тому, що в мене немає дому. Коли я заводила своїх тваринок, він був, а зараз – ні. У мене була велика трикімнатна квартира в Бахмуті з широкими коридорами й великим балконом. І не моя провина, що тепер нічого немає. Це дуже боляче. Я вперше відчула таке приниження від своїх співвітчизників.

На щастя, квартиру пані Єлизавета змогла знайти. Проте проблема адаптації переселенців, вочевидь, лише загострюватиметься. Адже з кожним місяцем війни кількість міст, які росіяни буквально стирають з мапи країни, зростає. Сотням тисяч українців просто нікуди повертатися після війни.

І це також причина, чому українці, які виїхали за кордон, намагаються побудувати своє життя в інших країнах.

“Я у відрядженні, у довгому відрядженні”

– Коли я дивлюсь на знищену Мар’їнку, Авдіївку або Бахмут, то думаю, чи варто взагалі відбудовувати ці міста? – запитує маріупольчанка Тетяна Ігнатченко. – Адже більшість міст на сході будували поруч з виробництвами. Зараз більшості підприємств уже немає. То заради чого людям туди повертатися? Складне питання.

Але Маріуполь, звісно, треба відбудовувати, бо, по-перше, він давно став символом. І ця відбудова буде символічною. А по-друге, попри тотальне знищення, там – не пустеля, там і досі живуть тисячі людей.

Тетяна також жила в Маріуполі до повномасштабного вторгнення. В її квартиру ракети прилетіли двічі.

– Перша – у спальню, а друга – якраз над тим місцем впала, де ми з родиною любили лежати на товстому килимі й дивитися фільми.

У тій квартирі все було зроблено власними руками, до дрібниць. Якби ж хто знав, як мені зараз не вистачає такого власного простору! Я намагаюся десь скатертину застелити, щось на вікно поставити, щоб у чужій мені квартирі не було все таким безликим. Але це не допомагає.

Інколи кажу собі: я у відрядженні, у довгому відрядженні. І певний час це допомагало мені сприймати реальність як нормальність. Але з часом це перестає діяти.

Я бачила фотографії своєї квартири. Сусіди надсилали. Спочатку це було просто моє зруйноване життя, а потім воно, навіть таке, сильно пошкоджене, стало швидко зникати, бо наші люди місцеві почали витягати з моєї квартири все. Ну от узагалі ВСЕ. Зривали бамбук зі стін, навіть кахель зняли. Залишилися голі стіни.

Яке ж це мерзенне відчуття: думати, як чужі люди копирсаються у твоїх особистих речах, крадуть постільну білизну, яку ти з такою любов’ю обирала.

Я намагаюся не думати про це, щоб не ворушити рану.

Яке ж це мерзенне відчуття: думати, як чужі люди копирсаються у твоїх речах

Єдина річ, за якою я обов’язково повернуся в Маріуполь, – це картина. Вона дуже особлива для мене. Це стоп-кадр з одного відомого фільму. Величезні льодові скелі вдалечині. А на передньому плані силует жінки, яка вдивляється вдалину. Мені так запав до серця цей образ, що мій син замовив таку картину на мій день народження.

Я просила сусідів винести і сховати її – до мого повернення. Вони сховали. Але ж зараз будинок розібрали повністю. Немає більше мого дому. Тож не знаю, чи зможу знайти свою картину, але точно знаю, що повернуся за нею.

Тетяна каже, що вже ніколи не зможе жити в Маріуполі.

– Це неможливо. Я закриваю очі й бачу могили сусідів, похованих у дворі, і ці діри в даху. Неможливо жити на могилі власного життя…

“Приїду в Маріуполь, як на цвинтар”

Багато людей, які втратили все на цій війні, відчувають саме це: минуле життя померло. А мертвого не підняти. То навіщо повертатися?

– Напевно, моє місто колись відбудують, років через 10, а може, через 20. І це буде красиве, комфортне, сучасне місто. Але – не моє. Це буде місто тих, кому зараз 20 або 30 років. На жаль, тим, кому зараз 50, не пощастить його побачити таким, щоб захотілось повертатись, – вважає Олена Гагаріна.

Будинок Ганни Котельнікової в Маріуполі також зруйнований.

– Але я все одно туди повернуся, – каже вона. – Коли ми приходимо на цвинтар, ми ж розуміємо, що рідних уже немає і що там, на могилі, їх теж немає, але ми все одно туди йдемо, щоб відчути близькість, пригадати.

Я повернуся у свій дім у Маріуполь, як повертаються на кладовище…

переселенці війна збитки зруйноване житло