Чому світові музеї досі вважають Київ, Одесу й Харків російськими містами та як з цим боротися

Росіяни в Нью-Джерсі

Ідея розпочати цю кампанію виникла тоді, коли я проходила стажування в музеї Zimmerli в Нью-Джерсі, США. Там я займалася дослідженням їхньої великої колекції нонконформійського мистецтва з колишніх республік Радянського Союзу.

Під час досліджень я звернула увагу на кількох художників, яких було підписано як російських, хоча насправді вони народились в Україні. І це доволі відомі імена. Щоб сказати, що вони українці, не треба було здійснювати жодних ретельних досліджень чи копатись у їхній біографії.

Серед них була, наприклад, Олександра Екстер. Єдине, що пов'язує її з Росією, — це чотири роки життя в Москві. Водночас вона має дуже тісні зв'язки з українською культурою і є однією з художниць, які започаткували й розвивали український авангард.

Після цього я вирішила дослідити всю музейну колекцію Zimmerli й отримала доступ до великої системи даних. У ній є інформація про всі об'єкти, які зберігаються в музеї. Я почала досліджувати й виявила, що з 900 “російських” художників понад 70 виявились українськими, а ще приблизно 80 походили з інших країн, але не з Росії. Я вирішила дослідити, в яких відомих музеях наявна така сама проблема.

Я знала, що така сама проблема є в музеї МoМА (Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку, один з провіних у світі — ред). Там Малевича досі підписано як російського художника й ту саму Екстер як росіянку. Їхні роботи — це частина постійної експозиції, яку за рік відвідують, мабуть, мільйони людей.

Потім я також побувала в музеї Метрополітен у Нью-Йорку (один з найвідвідуваніших художніх музеїв світу) й побачила, що в їхній постійній експозиції є як мінімум два українські художники: Ілля Рєпін і Архип Куїнджі, яких також записали як росіян.

У їхній біографії не було жодних згадок про зв’язок з українською культурою. У цьому самому музеї картину із зображенням танцівниць в українському народному вбранні Едгарда Дега було підписано “Російські танцівниці”.

Твіттер-дипломатія

Я веду свій твіттер-аккаунт Ukrainian Art History, на який підписано вже майже 20 тис. людей. Я вирішила писати про проблему неправильних підписів і просто тегати музей. І це виявилося дієвим — деякі музеї почали мені відповідати.

Багато людей долучилися до цієї кампанії у твіттері, відповідали, тегали музеї, репостили інформацію на свої сторінки. Мене активно репостили учасники спільноти NAFO (віртуальна спільнота, яка тролить російську пропаганду — ред.) — вони закликали людей брати участь у цій кампанії.

Також я писала музеям на їхні фідбек-форми на сайтах і просила людей робити те саме. Це був спосіб показати, що озвучена проблема хвилює не лише одну людину чи якусь маленьку групу фахівців-мистецтвознавців, що це важливо всім українцям.

Так я почала комунікувати з Smithsonian — великою інституцією у США, яка об'єднує багато різних музеїв, пов'язаних з американськими історією й мистецтвом і яка має великий віртуальний архів художніх творів, доступний на їхньому сайті. Вони побачили мій пост у твіттері й відповіли на нього. Я почала писати їм про цю проблему, розповідати, що музеї, які є частиною їхньої організації, підписують понад 40 українських художників як росіян.

У січні 2023 року в мене почалася комунікація з кураторами з музею Метрополітен. Мені також відписав Єврейський музей у Нью-Йорку, який пообіцяв виправити описи чотирьох українських художників, які в них було підписано як таких, що “народились у Росії”.

Паралельно зі мною з офіційними запитами до музеїв зверталась Олександра Ковальчук, директорка Одеського художнього музею. Вона також просила підписувати Архипа Куїнджі українцем і комунікувала з Метрополітен. І спілкувалася з кураторами особисто, коли приїжджала в Нью-Йорк.

Kiev, Russia

Деякі музеї невиправдано довго відкладають питання перейменування. Зі Smithsonian я комунікую від жовтня 2022 року. Хоча вони не зробили жодних змін. Хоча проблема там не тільки в національності художників.

Звісно, щоб написати, що художник був українським, потрібно здійснити ретельне дослідження. Й іноді трапляються спірні моменти, як-от з Рєпіним, бо він дуже довго прожив у Росії.

Ні, в Smithsonian проблема в іншому. У своєму віртуальному архіві на сайті вони ставлять у біографії українських художників написи: “Kiev, Russia”, “Odessa, Russia” “Kharkov, Russia” і так далі.

Коли ми почали комунікувати, я попросила виправити інформацію, адже ці міста — не російські й ніколи такими не були. Називати Київ, Одесу чи Харків російськими містами — це підігрувати російській пропаганді. І це просто образливо, коли всі ці міста Росія обстрілює, а Smithsonian не може написати реальну географічну назву.

На це в інституції відповіли, що вони залишають такі назви країн, до складу яких ці міста належали, коли народився художник. Але це теж нелогічно, адже тоді була не Росія, а Російська імперія. Ба більше, я помітила, що таке правило поширюється чомусь тільки на Росію. Я перевірила підписи під картинами художників, які народились у Єгипті чи Індії, коли їх було колонізовано Британською імперією. І там написано, що вони народилися саме в Індії і в Єгипті, а аж ніяк не в Британській імперії чи Великій Британії.

Є й інша ситуація, що доводить абсурдність цих підписів. Яків Гніздовський — українець, який емігрував у США й налагодив там успішну кар’єру художника. Він народився в селі Пилипче — зараз це Тернопільська область. У час його народження ця територія належала Австро-Угорській імперії. Але в його біографії записано, що він народився в “Пилипче, Україна”.
А інші художники, які народилися на іншому берегу Збруча, чомусь записані як ті, хто народились у Росії. Ну як це взагалі працює?

Smithsonian і далі пишуть “Kiev, Russia”, але запропонували як компроміс написати в дужках, що зараз це “Kyiv, Ukraine”. А інші міста навіть так не підписали, залишили їх “російськими”. Це образливо.

Зараз вони чекають на якогось нового куратора, який займатиметься питанням деколонізації. Але знову-таки, це не якесь велике дослідження про ідентичність і національність — а лише коректне написання місця народження.

У Бруклінському музеї така сама проблема. Там пейзаж Рєпіна з Чугуєва підписано як “Зимовий пейзаж, Росія”, і самого художника зазначено як росіянина.

Я звернулась і до цього музею. Мені відповіли, що не можуть виправити місце народження художника й опис картини на Україну, адже це була Російська імперія. І знову починається той самий діалог.

За цією логікою людей, які народились між 1917 і 1919 роками, слід записувати як громадян Української народної республіки, адже така країна була і її визнали інші держави. Але чомусь ніхто так не підписує.

Побутовий імперіалізм

Деякі музеї мене спочатку просто ігнорували. І я починала в запитах до них досить грубо писати й запитувати, чи взагалі хтось займається дослідженням національності художників. Якщо так, то запитувала, хто цим займається та коли завершиться дослідження. Музеї реагують на це. І я також запитую, чи працюють у цих дослідженнях росіяни. Бо якщо так, то жодних змін не буде.

І справді, виявляється, що в деяких музеях є куратори-росіяни, які можуть зупиняти перейменування картин і художників. Під час мого стажування у США я зустрілась в одному музеї з росіянами, які там працювали: кураторкою та робітником архіву. Я з ними вирішила обговорювала питання деколонізації українського мистецтва.

Кураторка говорила мені, що національність — це вже не актуально, й акцентувала, що художники жили в Росії.

Я відповіла, що не стану американською кураторкою і не називатимусь американкою лише тому, що поїхала постажуватись у США. Але росіяни не слухали мої аргументи й далі закривали очі на проблему.

Вони говорили зі мною про спільний радянський простір, до якого мені немає діла як громадянці незалежної України, і пропонували, що краще змінити Росію не на Україну, а на СРСР. Я знову сперечалась: “Ну давайте Третій рейх записувати, наприклад, замість Німеччини, чи писати Персія замість Ірану”.

Це якийсь побутовий імперіалізм. Мені здається, що росіяни чудово розуміють, що якщо в них забрати всіх украдених художників, то виявиться, що жодної великої російської культури немає.

От наприклад, російський авангард, яким вони дуже пишаються й називають його брендом російського образотворчого мистецтва. Але російський авангард — це міф, адже більшість його творців насправді походили з України й Білорусі. Авангардисти з України ще й надихались українською традиційною творчістю та співпрацювали з народними митцями.

До того ж “російський” авангард з’явився до більшовицької революції. Але росіяни стверджують, що авангард — це результат більшовицької революції.

Культурний лобізм

На жаль, росіяни роблять “дослідження”, в яких намагаються обгрунтувати те, що певний художник є російським. Такі дослідження зробив мистецтвознавець українського походження Георгій Коваленко. Він написав дуже багато робіт, присвячених Екстер, у яких називає її російською художницею.

Там є дуже маніпулятивна фраза про її “київський період”. Тобто 35 років життя художниці в Києві Коваленко називає “періодом”. А чотири роки в Москві — розквітом її творчості.

Екстер насправді була дуже активною учасницею українського культурного життя. Вона мала свою школу в Києві, організовувала виставки. І була більше пов'язаною з Парижем та європейським культурним життям, аніж з російським.

Екстер переїхала на чотири роки в Москву через політичну ситуацію, яка була тоді в Києві, — коли влада постійно змінювалася. У 1924 році вона емігрувала в Париж і там прожила до 1949 року. Ну як її можна називати російською художницею, якщо вона прожила в Росії чотири роки, а всі її роботи були натхненні саме українською культурою?

“Вне политики”

Російські історики мистецтва також приховують багато інформації про українських художників. Наприклад, вони майже ніколи не згадуватимуть допити Малевича в НКВС. У своїх дослідженнях вони глибоко аналізують кольори й форми, але ніколи не говорять про політичний чи соціальний контекст, у якому художники жили. Вони не згадують про вбивства й репресії, а також те, чому авангардисти були зсушеними емігрувати в Європу.

Російські історики чомусь не згадують, чому митці різних національностей у Радянському Союзі чи Російській імперії обирали навчатися в Москві чи в Петербургу. Бо це ж не через велику любов до Росії, а тому, що там було більше можливостей заробляти гроші і розвиватися. І тільки з Росії художників, кураторів чи дослідників могли випустити за кордон, бо вони “благонадійні”. Не те що ці українці з їхнім “буржуазним націоналізмом”.

Окрема проблема — деякі західні країни досі не розуміють, що Росія колонізувала Україну. І тому не розуміють, що російську культуру теж треба деколонізовувати.

На відміну від інших колоній, Росія й Україна розташовані зовсім близько. Нас не розділяє океан чи море, як більшість колоній. До того ж у нас один колір шкіри, схожа мова й релігія.

Тут ще Росія може подякувати радянській пропаганді. Пригадайте, скільки було мозаїк, картин і пропагандистських плакатів, присвячених "дружбі народів", де зображували людей різних кольорів шкіри. СРСР зробив собі образ соціалістичної країни, де всі нібито рівні, всім добре, і Росія нібито бореться з колоніалізмом.

Зараз є тренд на деколонізацію в Західних країнах. Уявіть собі якогось художника з Єгипту чи Індії, під твором якого музей написав би, що це робота британського художника. Який це був би скандал, якби так трапилось. Али коли те саме відбувається з українцями, всі закривають на це очі.

Мені важливо завершити хоча б те, що я почала. Я намагаюся достукатись до Smithsonian, Філадельфійського та Бруклінського музеїв, Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку, і досі спілкуюсь з Метрополітен, адже Екстер там і нині підписано як російську художницю.

Майбутнє кампанії

Я продовжую вести свою кампанію у твіттері.

Кампанія, яку почала Оксана, досі доволі успішна. Люди надихнулись прикладом перейменування художників і почали свої рухи в Нідерландах, Ірландії, Швеції, Німеччині, Чехії. Наприклад, у квітні штутгартський музей Staatsgalerie оновив інформацію про Олександру Екстер, роботи якої є в постійній експозиції цього музею. Куратори прибрали визначення "російська художниця" й додали інформацію про її життя в Києві.

Також я думаю, що для цієї компанії можна створити вебсайт і вносити туди інформацію про українських художників. І там пояснювати, чому саме вони є українськими: надавати реальні факти з їхньої біографії без російських приховувань і маніпуляцій.

Так можна було б одразу відправляти посилання на такий вебсайт музеям. І з цією інформацією могли б звірятись українці, які відвідують музеї в інших країнах. Якщо вони помітять, що якогось українського художника підписано як російського в будь-якому музеї світу, то можуть попросити музей перейменувати його й мати готову базу аргументів завдяки такому сайту.

А нашій державі потрібно багато працювати над українською культурною дипломатією та видавати свої дослідження, щоб пересилити інформаційний шум росіян.

колоніалізм українська культура культурна спадщина